У другій половині XVI — у XVIII столітті на території Гетьманщини відбувавсь активний процес формування нової соціальної структури. Чільне місце в ній посідала так звана нова шляхта, яка включала в себе представників старого, ще періоду Речі Посполитої, нобілітету й козацької старшини — значного військового товариства. У межах козацької території вона мала привілейований статус і була найзаможнішою частиною суспільства.
Другий щабель ієрархії займали козаки, які становили своєрідний прошарок між елітою та рештою соціуму й мали схожі привілеї з панівною верствою. Ця подібність значною мірою впливала на формування в їхньому середовищі специфічної самоідентифікації, характерною рисою якої було ототожнення себе зі шляхетством. Конкретним проявом цього, на мою думку, був брак чіткого уявлення про межу між шляхтичами й козаками як у середовищі старшини, так і серед козацтва узагалі. Доволі показовий випадок стався в Гадяцькій полковій канцелярії під час проведення в 1765 році Генерального (Румянцевського) опису. На запит членів комісії, що проводила його на території полку, кого слід вважати шляхтичами, канцелярія відповіла: всіх козаків і все духовенство.
Орієнтація на Литовські статути
Накази й вимоги козаків не лише не суперечили наказам місцевої шляхти (хоча на це, власне, і сподівались організатори акції на чолі з графом Румянцевим), а й у багатьох випадках були з ними схожі. Особливо чітко це простежується стосовно козаків Полтавського полку, які, окрім іншого, просили не розрізняти їх зі шляхетством. На мій погляд, ця доволі промовиста вимога чітко вказує на соціальний ідеал, що побутував тоді в козацькому середовищі, — стати шляхтичем. Тим більше конкретних прикладів соціальної мобільності в тогочасному суспільстві траплялося чимало. Наприклад, Федір Білушенко, який у Румянцевському описі значиться бунчуковим товаришем і полтавським городовим отаманом, згідно із твердженням Полтавського магістрату, лише «в прошлом [1]754 году, по ордеру бившей генералной войсковой канцелярии, определен з мещанства в козаки». Тобто за 11 років не тільки перейшов у козацтво, а й дослужився до звання бунчукового товариша, тобто став шляхтичем. Як бачимо, просування соціальними щаблями було відносно швидке. Однак якщо трансформація з простого міщанина в бунчукового товариша — подія непересічна, то рядові козаки мали потенційні можливості стати значковими товаришами. Очевидно, саме так було із Семеном Богомазенком, котрий у книзі протоколів Полтавського ґродського суду за 1777 рік записаний як «козак, что ныне значковый товариш». Схожу трансформацію пережив і козак Кіндрат Соляник. Маргінальний запис у Румянцевському описі свідчить, що «оной Соляникъ определен значковымъ товаришемъ в [1]767 годy».
Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення
Головним орієнтиром для формування цього ідеалу були права й привілеї шляхетства ще Речі Посполитої. Як стверджував історик українського права Дмитро Міллер, остання «передала Гетманщине свои шляхетские и крепостнические традиции, свою культуру и, главнее всего, свои шляхетские законы». Це, на його думку, спричинило проведення в Гетьманщині судової реформи 1763 року, що повернула стару систему судочинства й значною мірою ґрунтувалася на положеннях ІІІ Литовського статуту. У її межах у регіоні відроджувалися ґродські, земські та підкоморські суди. Реформа, на переконання дослідника, стала «заметным шагом вперед по пути к осуществлению шляхетских идеалов: подсудность статутовым шляхетским судам и право избрания судей из среды своей давали новую опору… притязаниям на шляхетское достоинство».
Завдяки цій реформі відмінність між представниками старшини та простими козаками фактично стиралась, адже останні судилися там-таки, де й перші, і за тими самими законами. Ця обставина істотно впливала на формування в козацькому середовищі специфічної самоідентифікації, характерною рисою якої було ототожнення себе зі шляхтою.
«С прадыда деда и по отцу козачого звания»
Багато прикладів такої самоідентифікації козаків знаходимо в протоколах засідання Полтавського ґродського суду за 1777–1780 роки. Фігурантами спорів часто виступали особи, які для уникнення покарання чи отримання більшого зиску намагалися довести свій шляхетський статус. Так, 
спійманий на крадіжках і покараний своїм паном слуга полтавського бурмістра й бунчукового товариша Павла Руденка Влас Басевський намагався довести (щоправда, безуспішно) своє шляхетство, стверджуючи, нібито він «с прадыда деда и по отцу козачого звания». Як бачимо, козацьким походженням постраждалий обґрунтовував свою належність до привілейованої групи.
Надзвичайно цікавими для з’ясування уявлень про ідентичність є три позови, подані до ґродського суду сином військового товариша Федором Рекленським «за гвалтовное взятье под караул». Причиною для цих скарг стала пригода, що трапилася з Рекленським у червні 1779 року. У першій позовній заяві — проти сотника 2-ї полкової сотні Полтавського полку Іллі Вовковняка — сказано: «…Сотник Волковняк чрез посланнях своїх сотни второй полковой козаков Трохима Городчанинова и Василя Киприча в многолюстве истца Федора Рекленского будучого в собственном его жилом доме состоящем сотни второй полковой в селе Горбаневки, без всякой его пред ним и малейшей вынности взял насылственным образом за караул под котором и вел публично пешо з Горбаневки в село Пушкаровку. Куда за приводом содержан был он истец Рекленский при сотенном второполковом правлении в тюрме тож за караулом между колодниками…» Крім того, за твердженням позивача, згадані Городчанин і Кіприч дорогою постійно його ганьбили, «говоря негодные речи». Такими діями — ґвалтовним наїздом у «многолюдстві» на його дім, публічним доправленням пішки до сотенної канцелярії, словесними образами й утриманням поміж колодниками — сотник і козаки, за словами Рекленського, його «на чести шляхетской испортили». Аналогічний зміст мали і два інші позови, подані Федором окремо проти кожного з козаків.
Отже, позови на дії, визначені в джерелі як «несправедливе взяття під варту», насправді мали на меті захистити уражену честь позивача, котра, на його думку, була шляхетською. Очевидно, як син військового товариша він уявляв її саме так, бо шляхетською вважалася тоді честь навіть простого козака.
Читайте також: Від автономізму до державності
Однак у ході розгляду справи з’ясувалося, що конфлікт насправді розвивався інакше. «Ґвалтовний наїзд» виявився простим виконанням сотенним правлінням указу полкової канцелярії про стягнення податкової недоїмки. Згідно з ним злісних неплатників належало брати під варту й утримувати до цілковитого погашення боргу. Одним із таких «ухилянтів» і виявився Федір Рекленський. Як стверджував сотник Вовковняк, він заборгував 51 крб 96½ к.
Хоча водночас справа податкового боргу видається сумнівною, адже позивач як син військового товариша належав до значного військового товариства, одним із привілеїв якого (а також усього козацтва) було звільнення від сплати податків.
Однак у ході судового розгляду з’ясувалося, що позивач аж ніяк не може бути «испорчен на чести шляхетской… поелику он малярським ремеслом бадается и никакой военной службы не несет». За таких обставин, як твердив сотник, слід було користуватися 20-м артикулом ІІІ розділу Литовського статуту, за яким шляхетські діти, що займаються ремеслом та шинкарством, втрачають свій високий статус. Отже, офіційно позивач не міг вважатися шляхтичем, хоча його самоідентифікація залишалася шляхетською.
Стосовно ганебного, на погляд позивача, доправлення його пішки до сотенної канцелярії сотник Ілля Вовковняк зауважив, що це сталося лише «по неимению в него лошади как он в город Полтаву и всегда в околичности здешних мест пешо ходит». Виявилося також, що Рекленського не тримали у в’язниці разом із колодниками бодай тому, що такої просто не існувало при сотенному управлінні; а перебував він у приміщенні сотенної канцелярії.
Отже, намагаючись захистити свою, як він вважав, «испорчену» шляхетську честь, Федір навів чимало аргументів, що свідчили про злочинність дій проти нього. Можливо, у такий спосіб він хотів покарати винних. Але подання аж трьох позовів із того самого приводу було радше демонструванням протесту проти образи й готовності захищати свою честь публічно. Цим Рекленський наголошував на власній належності до привілейованої соціальної групи, частиною якої себе вважав, у цьому випадку до значного військового товариства.
Відстояти честь у суді
Не раз ототожнення зі шляхетством проявлялося в ході різноманітних конфліктів, коли однією з дійових осіб ставала категорія честі. Досліджуючи побутові конфлікти, які розглядав Полтавський ґродський суд у зазначений період (загалом 88), я зауважив, що проблема шляхетської честі/безчестя фігурувала в них доволі часто. Щоправда, справ, які стосувалися її безпосередньо, налічувалося небагато — лише п’ять (5,68%). Називалися вони по-різному: «за брань», «за испорчение поносительными и непристойными словами якобы чести его», «порицание всякими непотребними словами» тощо. Однак відносно невеликий їх відсоток, який відразу впадає в око під час порівняння, наприклад зі справами про побиття — 32 (28,16%), пограбування — 27 (23,76%) чи ґвалтовний наїзд — 14 (12,32%), не повинен вводити в оману й створювати враження, ніби честь небагато важила в суспільстві Гетьманщини. Хоча Полтавський ґродський суд за чотири роки розглянув лише чотири справи, які безпосередньо стосувалися поняття честі, насправді ця категорія виступала в позовних заявах куди частіше. Особливо коли йшлося про побиття, пограбування чи наїзди. Зазвичай позивачі порушували проблему образи шляхетської честі вже в ході розгляду справи.
Читайте також: Злет і падіння «Авангарду»
Так, зокрема, у 1777 році про захист ображеної честі клопоталися 6 із 17 авторів позовних заяв, у 1778-му — 10 із 24, у 1779-му — 11 із 29, а в 1780-му — 4 з 18. Загалом 31 (35,2%) позивач згадував про образу своєї шляхетської гідності. Показово, що коло цих осіб окреслювалося не лише представниками старшини, а й звичайними козаками. На мою думку, така декларація власної честі як шляхетської є ще одним свідченням побутування в козацькому соціумі цього періоду ментальних стереотипів, дуже схожих на уявлення шляхти Речі Посполитої в XVII столітті.
Досліджені мною протоколи судових засідань дають чимало свідчень шляхетської ідентифікації козаків, яка виражалася в ототожненні понять «шляхта» й «козацтво». Зокрема, у судовій справі про відбирання маєтку сином значкового товариша Павлом Носовим у козака Івана Омельченка читаємо, що полтавський возний Данило Супруновський виконував покладені на нього ґродським судом обов’язки «при шляхте именно: козаках (підкреслення моє. — Авт.) сотне полтавской Василю и Фролу Ганненках да Ивану Пергату…» Справу вирішено на користь козака Омельченка; прикметно, що, окрім іншого, суд ухвалив стягти з відповідача ще й 40 кіп грошей за «поругание чина шляхетського».
Отже, судові суперечки допомагають побачити особливості станової ідентичності не лише «значного військового товариства», а й козацтва загалом, що позиціонувало себе не інакше, як шляхетство. Якщо проаналізувати складники цієї ідентичності в категоріях, у котрих Наталя Яковенко 
розглядала ментальні стереотипи української шляхти XVI–XVII століть, стає очевидно, що козацькій спільноті другої половини XVIII століття були притаманні подібні шаблони мислення й вона послуговувалася схожими настановами. Досить часто рядові козаки виступали як свідки («людей добрих, віри годних») при возному; одним із аргументів для «збиття позву» були сумніви у шляхетському, тобто козацькому, походженні позивачів, як у випадку з уже згадуваними Власом Басевським та Федором Рекленським. Уявлення про ображену честь, на які натрапляємо в позовних заявах, теж чітко співвідносяться зі шляхетським образом.
Досить цікавим у цьому сенсі є позов, який у квітні 1777 року подав військовий товариш Семен Собецький проти великобудищанського сотенного отамана Павла Ханденка за побиття свого слуги Михайла Чугуєвця. Згідно з матеріалами справи Чугуєвець, який служив у шинкові Собецького в містечку Великих Будищах, у грудні 1776 року «озорнически» напав на дім місцевого козака Івана Курбали й нещадно відлупив його дружину Катерину. За наказом полкового осавула Григорія Старицького сотенний отаман Павло Ханденко затримав нападника й покарав. Унаслідок цього Чугуєвєць, як свідчить запис у квиті (судовому посвідченні) возного Олексія Мамонтова, досить суттєво постраждав: «…Зад обе стороны побиты и знаки, смуги синие большие. Обраня на нем пестровое порвано».
Як видно з протоколу засідання Полтавського ґродського суду, позивач намагався довести, що його слуга був козацьким сином, а отже, мав шляхетські права. У цьому разі покарання бачилося неадекватним, адже побиття шляхтича нешляхетською зброєю вважалося, згідно з Литовським статутом, серйозним злочином і передбачало стягнення з відповідача, як це було у випадку з козаком Омельченком, 40 кіп грошей. На той час це дорівнювало 48 російським карбованцям. Сума доволі суттєва, якщо врахувати, наприклад, що дід Івана Петровича Котляревського свій двір купив за 27 крб 50 к.
Читайте також: Філософія Євгена Чикаленка
Натомість відповідач свою увагу зосередив на «збитті» позову, тобто доведенні того, що Чугуєвець ніякий не козак, а отже, судитися за шляхетським звичаєм не може. Захист наполягав на двох обставинах: по-перше, що він виходець зі слобідського Охтирського полку, котрого на той момент уже не існувало як адміністративної одиниці. А в Слобідсько-Українській губернії, до котрої відійшли його території, «козаков нет, но войсковые обыватели», крім того «оным слободских полков козакам правом Малороссийским ползоватся Высокомонаршими грамотами не утверждено».
По-друге, відповідач доводив, що Чугуєвець «простого стану человек и упражняется шинкарством». Наголошення на такому занятті, гадаю, мало тут ключове значення, бо, навіть якби позивач довів шляхетське походження свого слуги, останній утрачав усі свої привілеї через це заняття. Ситуація схожа з тією, у яку потрапив Федір Рекленський.
Як видно з матеріалів справи, Павлові Ханденку вдалося-таки «збити позов». Він домігся вигідного для себе рішення, згідно з яким суд відкинув «взыскание шляхетской навязки» й ухвалив стягти із сотенного отамана 1 крб 20 к., тобто 1 копу грошей, штраф, який сплачувався за побиття слуги.
Уявлення про ображену честь, відбиті в позовних заявах, так само чітко відповідають старому шляхетському образу. Досить часто трапляються ті самі елементи, що символізували образу честі ще в XVII столітті. Це і побиття нешляхетською зброєю: «кием, кистенем, булавою, плети, розгами и другими какими орудиями… палкою», і смикання за волосся, зривання хустки з жінок тощо.
Читайте також: Звідки взялися "недоросіяни"
Зокрема, причиною стягнення із сина значкового товариша Павла Носова на користь козака Івана Омельченка 40 кіп грошей було побиття останнього нешляхетською зброєю. Схоже звинувачення, як пам’ятаємо, намагався висунути й військовий товариш Семен Собецький, позиваючись до сотенного отамана Павла Ханденка і стверджуючи, що його слуга-козак був побитий «плетми, что называтся прямо могут батоги». Отже, слово «плеть» у позові було вжито з конкретною метою — довести застосування нешляхетської зброї проти козака, що, як ми знаємо, вже саме собою було злочином щодо його честі.
Таким чином, незважаючи на всі модернізаційні зміни, які відбувались у Гетьманщині другої половини XVIII століття, активізацію заходів Російської імперії щодо інтеграції її у свою структуру, соціальним ідеалом широких верств козацтва залишався суспільний устрій давньої Речі Посполитої. Імовірно, на той час у їхньому середовищі вже сформувалося переконання, висловлене пізніше поборником прав «малоросійского» шляхетства й козацтва Тимофієм Калинським: «…Казак имел в сем краю от российских государей, польских королей и литовских князей утвержденный чин рыцарский и стан шляхетский».