У 1918-19 роках в Європі від Балтики до Балкан виникла нова смуга молододержавних утворень. Серед них були ті, що мали колись свою державність, а потім її втратили, країни з більшим або меншим державотворчим досвідом і народи, які до того часу ніколи «не пробували смаку» власної самостійності.
Фінляндія протягом усієї своєї історії була вкрай залежною – спочатку від Швеції, потім від Російської імперії. Естонія фактично не мала державності — були лише маленькі середньовічні феодальні князівства. Те ж саме стосується латишів. А от Литва мала свою державність і дуже впливову, а потому безнадійно втратила її після інкорпорації до складу Речі Посполитої у XVI столітті. Доля Польщі добре відома — наприкінці XVIII століття її поділили між собою три держави — Прусія, Австрія та Росія. Чехія втратила свою державність 1618-го року на порозі Тридцялітньої війни, а Словаччина ніколи її не мала. Угорщина втратила своє королівство після поразки у битві з турками-османами під Могачем у 1526-му, а у 1867 році була залучена до так званої дуалітичної монархії: Австро-Угорщини. Румунія і Болгарія звільнилися від османсько-турецького диктату лише в останній третині ХІХ століття. В той час як Албанія до 1912-го не мала взагалі державотворчого досвіду.
І раптом історія склалася таким чином, що внаслідок катастроф великих імперій за завершальному етапі Першої світової війни — Російської, Німецької, Австро-Угорської та Османської — на її уламках виникла ціла смуга молодих держав, які всі без винятку прийняли модель ліберальної демократії англосаксонського зразку і відповідних їй державних і суспільних інституцій. Не в останню чергу інфільтрація демократії у цих країнах була зумовлена тим, що ці держави перебували у безпосередній близькості до червоного велета — більшовицької Росії з її постійними претензіями на експансіонізм у поширенні «світової пролетарської революції». Молоді незалежні держави хотіли виглядати принципово відмінними за своєю політичною й громадянською конструкцією від устроїв колишній імперій, і такими вони й були протягом перших років суверенного існування.
Однак, починаючи з початку 1920-х років, у цих країнах відбулися доволі дивні, ба навіть зловісні процеси, які сигналізували відхід тих держав від демократії. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років ціла смуга молододержавних утворень без винятку перейшла у поле граничної несвободи і стала на шлях авторитаризму. Саме в такий драматичній якості вони і зустріли 1939 рік. За винятком двох країн, які все ж таки зберегли свою демократію – Фінляндія і Чехословаччина.
Інші молоді країни від Балтики до Балкан скотились до відвертого авторитаризму. Зрозуміло, конкретика політичного декадансу цих демократій була різною, але загалом це були прояви одного процесу.
Для прикладу, Болгарія. Після Першої світової там запанувала радикальна селянська демократія: і не червоний, і не білий, а, сказати б, зелений уряд. У вересні 1923 року у Софії відбувся правий державний переворот, внаслідок чого до влади прийшов авторитарний уряд. В Югославії наприкінці 1920-х років свою диктатуру оголосив король. Угорщина, з одного боку, зберегла деякі форми конституційної демократії, а з іншого – 1930-х роках поступово сповзла до цілком авторитарного режиму адмірала Міклоша Горті.
Теж саме стосується Румунії, яка наприкінці 1930-х років остаточно стала авторитарною державою на чолі з королем, а у 1940-му році на чолі з військовим диктатором Йоном Антонеску. Щось подібне трапилося і в Албанії. Після 1918-1919 років ця країна шукала демократичних шляхів, її очолював інтелектуал, музиколог, теолог Фа-Нолі. Пройшов деякий час і президентом цієї країни став аристократ Зогу, який згодом оголосив себе монархом, до речі, не в останню чергу, з допомогою російського білого козацтва.
У 1939 році в ці країни із заходу прийшов Гітлер зі своїм вермахтом, а зі сходу – Сталін зі своєю Червоною Армією. І одверто кажучи, обидва не зустріли серйозного опору. Коли ж скінчилася епоха «Нової Європи» на чолі з нацистами, уся Центрально-Східна Європа у кілька політичних багатоходівок здалася на користь червоного Кремля. Сталінізм запанував від Прибалтики до Балкан. Тут ніхто не становив винятку, включаючи навіть повоєнну Югославію, яка взагалі-то посварилася зі Сталіним, але, по суті, сама її структура була вибудувана маршалом Тіто на послабленому сталінізмі. За це розплатилися не тільки тамтешні народи, а й еліта.
Той страшний негативний досвід 1920-1930-х років Центральна Європа взяла до уваги. Не випадково комуністичні авторитарні режими там скінчилися не те що за кілька років, чи місяців, чи тижнів. Вони скінчилися за декілька годин, – настільки були неприйнятними і неорганічними для громадян цих країн.
Після колапсу СРСР й утворення на всьому пострадянському просторі низки незалежних і суверенних держав виникла загроза рецидиву авторитарного устрою. Хіба що за винятком Прибалтики, яка перед Другою світовою пройшла цю важку декадантську політичну школу.
І дійсно, пройшов якийсь час, і в Білорусі пишним цвітом зацвіла диктатура бацьки Лукашенки. В Середній Азії майже відразу після «параду суверенітетів» тамтешній політичний світ хутко почав зсуватися до різних форматів: від безоглядної поліційної диктатури до вже зовсім параноїдального авторитарного туркменського режиму.
Азербайджан пережив кілька авторитарних переворотів після, здавалося б, суто демократичних жестів своєї державності. Вірменія, начебто, розвивалася в іншому напрямку. Та слід пригадати події 1999 року, коли у тамтешній парламент увірвалися ультраекстремісти і перебили частину вірменського парламенту, і Кабінету міністрів.
У пострадянський Росії спочатку піднялася на ноги молода демократія, та вже у 1993-1994 роках відбулися внутрішні кризи московської еліти, а вслід за тим – страшний дебют російської недемократії – чеченські війни. Наприкінці 1990-х років стало зрозуміло, що суміжна з нами на сході країна зповзла до цілковитої диктатури.
Що це означає? Що взагалі означає людська несвобода? Насамперед вона породжує тотальну залежність громадян від державної поліційної машини. Будь-яка диктатура у більш-менш економічно розвинутому суспільстві є гранично нерентабельною. Вона не допомагає суспільству розвиватися, навпаки, вона займається своєрідною інверсією зусиль цього суспільства у бік того чи іншого декадансу. Саме тому російський нібито могутній економічний потенціал, пов’язаний із енергоносіями, дивним чином не спрацьовує.
Україна впродовж своєї тисячолітньої історії пройшла через таку величезну суму несвободи, що здавалося б політична система авторитаризму у ній повинна була б стати цілковито програшним варіантом. Та авторитарні сюжети розпочалися у нас ще в часи президента Кучми. 2004 рік трохи загальмував цю тенденцію, але, починаючи десь з 2010 року, ми увійшли в зону великої небезпеки перетворення нашого простору на авторитарний.
Цей авторитаризм необхідним чином повертається у нас до різних форм лєнінсько-сталінської та брєжнєвської несвободи. Йдеться не про ностальгію мас чи еліт за минулим. Йдеться про те, що на рівні інстинкту ми повторюємо ту несвободу, яка в нас вже була. Тому наша ситуація набагато складніша за ту, що була в Центральній Європі поміж двома світовими війнами. Там цей авторитаризм був чимось на кшталт якогось сюрпризу, прикрої несподіванки. Принаймні тамтешня інтелектуальна еліта вважала, що все це ненадовго. Та у зв’язку з інтригами Сталіна і Гітлера час того світу несвободи затягнувся на значно довший час. Наскільки період авторитаризму Януковича і кº затягнеться у нашій країні буде залежати від сил українського громадянського суспільства опиратися спробам повернути суспільство до часів несвободи Лєніна-Сталіна-Брєжнєва.