НОВИНАРІ. Прес-відділ УСС, 1915–1916 роки
Українські січові стрільці (УСС, усуси) є одним із унікальних вітчизняних військових феноменів ХХ століття. В роки незалежності стрілецька тема опинилася в тіні визвольних змагань, яку провадили ОУН та УПА, а відтак випала із суспільного обговорення. Факт скорочення владою матеріалу про УСС у шкільних підручниках є додатковою підставою актуалізувати пам’ять про звитяги січових стрільців.
Гімназисти, старці та жінки
Більш ніж через два століття після полтавської битви (1709 року) українцям вдалося відновити своє військо. Відродження безпосередньо пов’язане з розквітом пожежно-спортивних товариств «Січ» і «Сокіл» на початку ХХ століття та Першою світовою війною. 28 червня 1914 року, коли в Сараєві було вбито австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда, у Львові відбувався крайовий з’їзд «Січі». У ньому взяло участь близько 10 тис. членів товариства, які представляли 916 осередків. Галицькі українці показали себе силою, з якою варто рахуватися, тим більше що Галичина мала б стати авансценою бойових дій.
У цей час українські політики закликали молодь стати під синьо-жовтий прапор Українських січових стрільців для боротьби проти Російської імперії, а громадськість – матеріально підтримати організацію свого війська. На заклик зголосилося близько 28 тис. добровольців та було зібрано кілька сотень тисяч крон пожертв. Тоді до УСС могли вступати лише особи, які не підлягали мобілізації, тобто віком до 18 або ж після 50 років (пізніше – після 55). Характерним є спогад про добровольців відомого політичного діяча Володимира Темницького: «Перед одним нашим вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосє снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17 і 18-літні. «Пане комісарю! – каже, а голос звучить твердо, як сталь. – Я маю п’ять синів, три вже у війську, а я старий, і отсі два парубчаки голосимося до українських стрільців… Прийміть нас всіх трьох разом. Нехай і ми поможемо нашому народови добувати волю».
Швидке захоплення російським військом Галичини позначилося й на формуванні УСС. Вчасно до Львова потрапили лише 10 тис. легіонерів. Евакуювавши їх до Стрия, австрійське командування дало згоду на створення легіону в кількості лише 2,5 тис. осіб та залучення до нього з резерву тільки 20 старшин-українців.
Особливістю Легіону УСС стала також присутність у бойових лавах жінок. Фактично це була єдина військова частина, де на рівні з чоловіками служили й жінки. Одна з них, Софія Галечко, у щоденнику за 11 вересня 1914 року записала: «Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому…»
У перших боях, що відбулися в Карпатах, поміж відзначених «за хоробрість» опинилася й жінка-усус Олена Степанів. Коли австрійський генерал Фляйшман нагороджував її, то зауважив: «Перший раз маю щастя винагородити медаллю хоробрість жінки і тішить мене, що на вашій груді заблистить відзнака, яку досі лише вояк-мужчина міг здобути».
«Найкращий відділ австро-угорської армії»
Бойовий шлях УСС ускладнювався невизначеністю австро-угорської влади щодо галичан. Підозрюючи їх у проросійських настроях, австрійці не поспішали довіряти стрільцям важливі бойові пости. Восени та взимку 1914–1915 років усуси, як наймолодша формація, були задіяні в «стежній» службі. А справжню бойову славу здобули у травні 1915-го на Маківці. У той час Львів відвідав російський імператор Микола ІІ, і його візиту командування хотіло присвятити прорив карпатського фронту та швидкий наступ на Відень. Ціною 47 загиблих, 76 поранених та 35 полонених стрільці зупинили московське військо. У наказі команди 55-ї австрійської дивізії з нагоди боїв на Маківці гідно відзначено й усусів: «Українці! З великою гордістю можете глядіти на ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною».
Подальші бойові дії УСС найбільше будуть пов’язані з Тернопільщиною. У липні 1915 року стрільців відвідав австрійський престолонаслідник, майбутній імператор Карл Габсбург. Після цього візиту легіон було перетворено на окрему одиницю – полк, а низка вояків отримала бойові нагороди. Після наступного великого бою під Семиківцями 1 листопада 1915 року німецьке командування у звіті до штабу армії зазначило: «З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії».
Успішними, але дуже жертовними стануть бої у вересні 1916-го, а особливо бій під горою Лисонею. Загалом же повні втрати (вбиті, ранені, полонені) стрілецтва тільки того місяця становитимуть 1300 осіб. Уже наступного року після бою під Конюхами в складі УСС залишиться лише дев’ять старшин та 444 стрільці. Хоча легіон УСС налічував на початках 2500 стрільців, станом на 1 листопада 1918 року через їхні лави пройшло понад 9 тис. осіб.
Кінець Першої світової війни усуси зустріли на Наддніпрянщині. Тут справдилася їхня мрія «визволяти братів-українців з московських кайдан», адже УСС допомагали Центральній Раді в боротьбі проти більшовиків. До речі, раніше стрільцям на передовій не раз випадала нагода зустрічатися з наддніпрянцями. Зазвичай українці з обох боків фронту налагоджували контакти та обмінювалися пресою. Коли ж у листопаді 1917 року в Києві було проголошено ІІІ Універсал, то УСС звернулися до командування за дозволом відзначити цю подію. Австрійська влада відреагувала забороною та звільненням коменданта УСС Мирона Тарнавського.
Під «Червоною калиною»
Окрім очевидних військових успіхів УСС увійшли в історію як творці низки культурних феноменів. Не в останню чергу це зумовлено великим відсотком інтелігенції, яка, за статистикою, становила близько 70% складу легіону. Ще під час формування УСС легіонери намагалися надати своїй структурі національних рис. Окрім власної присяги на вірність Україні, до якої ставилися зі значно більшим пієтетом, аніж до офіційної, усуси впровадили українські відповідники до військових звань. Таким чином з’явилися стрільці, чотарі, поручники, хорунжі, сотники, підполковники, полковники, отамани… За якийсь час їм вдалося отримати офіційний дозвіл внести зміни до військового однострою. Відтак до сьогодні одним із символів УСС залишається головний убір – мазепинка.
На початках головним мистецьким середовищем були «Кадра» та «Кіш» – структури, що відповідали за рекрут і вишкіл новобранців, а також організацію стрільців, які поверталися з відпусток чи шпиталів. Пізніше при Коші було створено «Пресову квартиру», в якій втілювали ідею збору матеріалів та пам’яток про історію УСС. Тут формувався архів, працювали художники, фотографи та письменники. Було створено хор, два оркестри, стрілецький театр. Видавалися часописи.
Унікальною виявилася праця усусів на Волині. Її проводили три Комісаріати УСС, що рекрутували добровольців. Щоб здобути прихильність місцевого населення, австрійська влада дозволила УСС здійснювати тут культурно-освітню роботу. Впродовж лише 1916–1918 років стрільці відкрили 85 шкіл, а також власним коштом видрукували низку підручників для потреб шкільництва.
Ще однією заслугою стрілецтва є поява десятків пісень, що миттєво поширювалися в народі. Окрім, власне, стрілецьких пісень, першість у яких мала «Ой у лузі червона калина», усуси надали нового дихання й текстам, які були написані ще до війни. Так, пісню «Видиш, брате мій», створену братами Лепкими, уже 1914 року співали стрільці на Бескидах, які йшли на неминучу смерть. Завдяки УСС цю пісню виконували під час останнього прощання на могилах українських вояків і в пізніші періоди.
Ще під час існування УСС було сформовано військову частину з дуже схожою назвою – «Галицько-буковинський Курінь Січових Стрільців». Його було створено в Києві 1917 року з полонених галичан австро-угорської армії. Очолив Курінь колишній австрійський офіцер Євген Коновалець, який на Маківці потрапив у російський полон. Стрільці стали чи не найкращою бойовою структурою армії УНР. У той самий час, восени 1918 року, австрійське командування, стурбоване тісними контактами УСС з українцями на Наддніпрянщині, перевело полк на Буковину. Частина старшин, зокрема сотник Дмитро Вітовський, були залучені до організації та проведення «листопадового зриву» (військове повстання у Львові, що стало початком створення Західноукраїнської Народної Республіки). Уже після проголошення ЗУНР та проведення загальної мобілізації усуси стали основою регулярного війська – Української галицької армії (УГА).[2126]
ПІСЛЯ БОЮ. Військові журналісти у штабі, 1916 рік
.jpg)
ЖІНКА-СТРІЛЕЦЬ. Ольга Підвисоцька, 1917 рік