Дивно, коли українська громадськість шокована інформацією про скарби, знайдені під час обшуків у міністрів, прокурорів і голів адміністрацій та їхніх заступників. А ще дивніше, коли хтось вважає, ніби мільйонери з’явилися після відмови від соціалізму, а в СРСР їх не існувало, хіба що в Ільфа й Пєтрова. Найулюбленіший міф радянських людей: за Сталіна корупції не було!
Насправді й капіталісти (звісно, підпільні) за більшовиків були, й корупція процвітала, причому тотальна! Мова не про гедоністів на вершечку владної піраміди, не про їхню обслугу й не про мафію ЧК — ОГПУ — НКВД — МГБ — КГБ, а про активних і підприємливих людей. Бо жодна програма Комуністичної партії не могла ліквідувати потяг людини до підприємництва.
Яким же міг бути український бізнесмен часів Сталіна? Наприклад, такий собі Микола Павленко…
Початок шляху
Ось що про нього пише російська Вікіпедія: «Шахрай, творець і командир міфічного госпрозрахункового УВСР-5 у 1942–1951 роках, що діяв на території Молдавської та Української РСР. Злочинець скористався плутаниною воєнного часу і за допомогою підробних документів створив групу, що прикривалася легендою секретної військово-будівельної частини». Звісно, у житті все було набагато цікавіше: надурити імперію — про таке не мріяв ані Корейко, ані Бендер. Микола Павленко значно перевершив своїх літературних побратимів. У цьому сенсі він був справжнім «бендерівцем».
Народився Павленко 1912 року в селі Нові Соколи на Київщині. Був сьомою дитиною в сім’ї заможного мірошника, яка виявилася приреченою з початком колективізації. 16-річний Микола залишив дім незадовго до того, як рідних розкуркулили й відправили в Сибір (звідки ніхто не повернувся).
Читайте також: Українські добровольці та волонтери 100 років тому
Підробив документи, приписавши собі чотири роки та «правильне» соціальне походження. Вступив до Київського інженерно-будівельного (або, за іншою версією, Мінського політехнічного) інституту. Хлопець завжди мріяв стати будівельником: хотів будувати дороги — символ далеких незвіданих країв для селян, намертво прирослих до своєї землі.
Навчався Павленко на відмінно й уже вважав, що «пронесло», що вдасться спокійно закінчити інститут і, влившись у радянське суспільство, займатися улюбленою справою. Ці ілюзії тішили його два роки.
Режим потребував жертвоприношень, кампанія пошуку «ворогів народу» набирала обертів. В інституті, де навчався Павленко, почалися перевірки особових справ викладачів і студентів. Розуміючи, що викриття «куркульського синка» лише питання часу, Микола зник.
І став простим робітником: пішов будувати дороги. Та й це не врятувало, і 1935 року в місті Єфремов Тульської області Миколу заарештували за постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» (так званий закон «сім-вісім»). Просидівши 35 днів у СІЗО й розуміючи, що справи кепські, а вижити треба, Павленко не пручався й дозволив співробітникам НКВД Сахнові й Керзону завербувати себе як сексота.
Вочевидь, природні проникливість, кмітливість та інтуїція неабияк знадобилися Павленкові в сексотській діяльності, бо незабаром ті ж таки Сахно та Керзон рекомендували його як «свідомого» й «відданого» кадра на посаду виконроба в Головвійськбуді. Там Павленко зробив стрімку кар’єру, дорісши до завідувача буддільниці (у Мінську), ба більше, його вже розглядали для роботи в апараті главку.
Саме в Головвійськбуді Павленко й сформував той свій метод роботи, і саме тоді він прочитав книжку Ільфа й Пєтрова «Золоте теля», яка справила на нього незабутнє враження. Мінська буддільниця працювала швидко та якісно, а найголовніше — вкрай економно. Це було неймовірно в соціалістичному господарстві, де крали все, і виробляючи неякісні матеріали, і спрощуючи технології виробництва, і не переймаючись безпекою працівників. Павленко теж спершу прагнув заробити на недосконалості системи, але його підхід був принципово інший. Його схема економії суттєво знизила затрати, а заощаджені будматеріали збували наліво: хто ж винен, що при совєтах було небезпечно вирізнятися 
підприємницьким талантом?
Миколі знову здалося, що він нарешті зможе спокійно займатися улюбленою справою — будувати дороги. Але тут почалася війна.
Дороги війни
27 червня 1941 року помічник інженера 2-го стрілецького корпусу військтехнік 1-го рангу старший лейтенант Микола Павленко відбув у розпорядження своєї частини — на фронт. Корпус зазнав величезних утрат і відступав до Вязьми. Павленко абсолютно не бажав боротись і вмирати за лад, який позбавив його дому, сім’ї та майбутнього, який не міг запропонувати йому нічого, крім шансу бути репресованим, загинути як робоча худоба або гарматне м’ясо імперії.
Читайте також: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде…»
Тому вже у вересні, підробивши посвідчення про відрядження й намалювавши собі «капітана», Павленко гайнув із фронту на вантажівці, набитій украденою тушонкою, і навіть з особистим шофером. Прибувши в тиловий Калінін (нині Твер), знайшов знайомих по довоєнній діяльності, які теж дезертирували. Це було нескладно, бо в прифронтовому Калініні діяла ціла дезертирська «мережа» — зі своїми контактами та джерелами фінансування. НКВД періодично накривав «явки», але втікачів від служби в місті було повно і щодня прибували нові — з розбитих радянських частин.
У хлопців було все, щоб досить довго «лежати на дні»: у Павленка — тушонка, а в одного з його земляків — Людвіга Рудніченка — талант віртуозного підробляння документів. Людвіг цілковито вразив уяву колег, коли на їхніх очах вирізав із підошви солдатського чобота печатку «Калінінського військового комісаріату». Так вони забезпечили собі документи, які вирішили їхні проблеми з житлом, харчуванням і безпекою.
Хтось, може, і задовольнився б тим, але не Павленко. Він вирішив, що мати такі широкі можливості й використовувати їх так вузько просто смішно. І запропонував ошелешеним товаришам не ховатись, а зайнятися справжнім бізнесом. Конкретно — створити військову будівельну організацію!
Чому саме будівельну? Бо схема не працюватиме довго, якщо існуватиме лише на папері. А що вміє добре робити Павленко? Правильно, будувати дороги! Час для афер був сприятливий: на фронті й у тилу після літніх поразок повний безлад, ніхто й гадки не має, які частини існують, а які ні. Головним інструментом права і влади є папірець із печаткою та передбачливо запропонований хабар. Тому за правильно зроблених документів енкаведистам буде вкрай важко викрити схему.
Свою організацію вони назвали «Дільниця військово-будівельних робіт № 5» (УВСР-5). Павленко став «командиром частини» і «військовим інженером 3-го рангу» (відповідало майору в армії). Рудніченко мав займатися паперами, а на ще одного акціонера, Юрія Константінова (Константінера), поклали обов’язки служби безпеки.
Отримавши за підробленими продатестатами тушонку та згущене молоко, новоспечені будівельники завітали в місцеву друкарню. За продукти там швидко виготовили потрібні бланки, і «Дільниця військово-будівельних робіт № 5» стала формально легітимною організацією. Навіть більше: за підробними документами вдалося відкрити рахунок у Калінінському відділенні Держбанку й отримати з речових складів форму, що відповідала їхньому роду військ і придуманим званням.
А після «задушевних» розмов із місцевими військкомом і комендантом Павленко вже мав право набору до своєї частини військовослужбовців категорії «Г» (тобто поранених, які перебували на лікуванні). Невдовзі особовий склад частини вже налічував 40 бійців і жваво поповнювався дезертирами та відсталими від своїх підрозділів солдатами. Із технікою теж питання вирішилося: вони просто збирали на дорогах покинуті під час відступу вантажівки, екскаватори, бульдозери тощо.
Читайте також: Куркулі. За що радянська влада не любила працьовитих українських господарів
Отже, новостворена військова частина взялася до роботи. Павленко укладав договори підряду на дорожні та будівельні роботи з різними організаціями Калініна. Будували швидко та якісно, заробляли добре, зарплати видавали акуратно, а прибутки ділили між «акціонерами». Згодом Павленко ввів грошові премії, і звиклі до статусу «рабсили» та злиденного утримання за пайок солдати відповіли вибухом трудового ентузіазму.
«Бізнес» швидко розростався: надто вже вирізнялася якісна робота УВСР-5 на тлі інших частини. Усе було поставлено серйозно: існував відданий особисто Павленкові «офіцерський корпус», служба контррозвідки під керівництвом Константінера, а головне — солдати, які навіть не підозрювали, що служать у неіснуючій частині!
Усе це тривало рік, доки восени 1942 року Калінінський фронт був розформований. Залишатися в тилу для Павленка не мало сенсу: там більше контролю й менше роботи. Треба було рухатися вслід за лінією фронту, яка просувалася на захід.
Павленко мав добру репутацію і значні ресурси, тому легко знайшов собі новий прихисток — 12-й РАБ (район авіаційного базування). Завдяки хабарові вдалося забезпечити не тільки повне утримання для своєї будівельної частини, а й необхідне прикриття для руху за Червоною армією.
Микола Павленко. Майстерно перетворював будбати на прибуткові фірми
Увесь цей час Микола займався тим, щó любив найбільше, — будував шляхи. Задоволені клієнти рекомендували його своїм друзям і колегам, тож «бізнес» ріс як на дріжджах. На момент виходу на радянський кордон Павленкова будівельна частина мала вже дві сотні працівників і блискучий послужний список, а заробітки «акціонерів» становили мільйон карбованців. Як у сталінській системі тотального обліку та контролю Павленко зміг провернути таке? Навіть у плутанині воєнного часу? Або він був фантастично везучий. Або…
Або його контакти з НКВД не обірвалися з початком війни. Нагадаємо, що військові дорожньо-будівельні організації підпорядковувалися не тільки Міністерству оборони, а й НКВД — входили до так званого ГУШОСДОР (Головне управління шосейних доріг). Так повелося ще із 1930-х років, коли будівельні контори комплектувалися ув’язненими й працювали на «будовах комунізму». Тож можна припустити, що фінансово успішна організація не могла існувати без прихильного ока людей у кашкетах із синьою облямівкою. Цілком імовірно, що Павленко мав «дах» у НКВД, за що згідно з добре знайомим нам принципом «заносив нагору». Йому треба було лише дуже добре працювати й не нариватися. Він так і робив. Збагачуючись сам і збагачуючи своїх незримих покровителів.
«На Берлін!»
Але справжній «бенкет душі» почався для «підпільних капіталістів» сталінського режиму в Європі. Споруджували мости, дороги й аеродроми, отримуючи від командування самі лише подяки.
Утім, рухаючись слідом за передовими радянськими частинами, Павленко не тільки будував, а й заробляв іншим способом. Його люди заходили до пустих польських та німецьких міст і… гребли трофеї: як кинуту техніку, так і власність «звільненого» населення: автомобілі, трактори, велосипеди, килими, швейні машинки, патефони, акордеони, худобу, фураж, будматеріали, золото, коштовності, витвори мистецтва… Поки дійшли до Берліна, їхні доходи в рази перевищили той «нещасний» перший мільйон.
Цікаво, що в Павленка й у «трофейному бізнесі» був свій принцип: заборонено чіпати те, що має господарів (як і самих власників). Одного разу він навіть розстріляв трьох зі своїх людей, які порушили цю заборону. Хоча, звісно, повністю контролювати підлеглих у такій ситуації було важко.
Читайте також: Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці
Павленко їде «на Берлін!» із комфортом, разом із ним його дружина, з якою він познайомився ще в Калініні. Дійшовши до Берліна, зрозумів, що зірвав джек-пот: завдяки хабарам Головне тилове управління доручило йому збирати трофейне майно. Щось із «назбираного» він продав, а щоб вивезти решту, домовився із представниками Управління речового і обозного постачання та людьми з військової комендатури про надання цілого ешелону із 30 залізничних вагонів! «Акціонери» заробили ще 3 млн крб.
Повернувшись у квітні 1946 року до Калініна, Павленко вирішив розформувати свою частину: війна скінчилася, контроль посилювався, тож «підпільний мільйонер» не бачив сенсу ризикувати далі.
Першим демобілізували особовий склад, який гадки не мав про справжній статус організації. В урочистій обстановці Павленко вручив ордени й медалі (загалом 230 штук), отримані за фальшивим поданням і за великий хабар, а також грошові премії за ударну працю: солдати отримали по 7–12 тис. крб, офіцери — по 15–25 тис. крб. Себе Павленко теж не забув: нагородив орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Бойового червоного прапора і Червоної зірки, а також 90 тис. крб.
Дороги миру
Уже в повоєнному житті Калініна він очолив цивільну будівельну організацію «Пландорстрой». Майбутнє видавалося цілком безхмарним: нарешті він знайшов свою тиху гавань. Микола Павленко мав дружину та маленьку доньку і збирався пожити на широку ногу: у нього з’явилися власні будинки: у Калініні і, звичайно ж, в Україні. А ще автомобілі (звісно, «Победа») та інші ознаки шикарного життя тих, кому не загрожував голод, як в Україні 1946–1947 років, чи депортація в Сибір.
Шикарне життя тривало лише два роки. Ситуація в країні змінювалася. Почалися пошуки нових жертв, до людей придивлялися пильніше, а засіки Миколи Павленка несподівано показали дно після грошової реформи 1947 року. Наш герой відчув нагальну потребу змінити місце проживання й повернутися до улюбленого роду діяльності. Він викрав із каси «Пландорстроя» всю готівку (339 326 крб), прихопив дружину з донькою і рушив на південь.
В Україні
1948 року в СРСР залишався тільки один неспокійний регіон зі слабким державним контролем — Західна Україна, де повстанці-бандерівці, попри «перемоги радянського народу», не припиняли воювати. Павленко прибув до Львова, роздивився, зв’язався з Константінером, Рудніченком та рештою «акціонерів», і коліщата машини знову закрутилися. «Будівельники» створили у Львові чергове «Управління військового будівництва» (УВС-1). За вже відпрацьованою схемою підготували пакет документів, набрали людей, техніку і взялися до роботи. Стартові умови були чудові: «акціонери» мали неабиякий підпільний бізнесовий досвід, а Павленко — дуже представницький вигляд в образі фронтовика-орденоносця. Найкраще діяли натяки на те, що УВС-1 виконує секретні місії НКВД — МГБ (ця тема й раніше непогано спрацьовувала, а в повоєнній Західній Україні, нашпигованій особістами й сексотами, діяла безвідмовно).
Із МГБ Павленко справді співпрацював: саме місцеві органи безпеки підбирали для УВС-1 особовий склад, надавали зброю («для захисту від бандерівців»). У «звільненій» Україні УВС-1 не вирізнялося серед решти радянських військових частин: із розпорядком дня, бойовою та політичною підготовкою, нарядами, власним прапором.
Читайте також: На засадах комуністичної доктрини
Новий «бізнес» стрімко розростався. Через чотири роки це вже була гігантська структура зі штабом у Кишиневі та філіями в Україні, Білорусії, Литві, Латвії та Естонії. У «фірмі» працювало більш ніж три сотні осіб (військових і вільнонайманих), вона будувала гірничодобувні, машинобудівні, харчові, виноробні підприємства в шести союзних республіках.
З нашого сьогоднішнього погляду Павленко — цілком успішний підприємець, який чесно виконував укладені ним договори: якісно і в строк зводив мости, дороги й будинки. Його методи цілком ринкові: добре платить робітникам та інженерам — від виробітку, а хорошим трудягам іще й поставить бочку пива наприкінці зміни. А що хабарі дає, так хабар чиновнику — то інструмент бізнесмена в несприятливих для ведення справи умовах.
Павленко не революціонер і, далебі, не ідейний ворог системи. Попри свою ненависть до совєтів, він не бореться проти них свідомо. Він лише підприємець, який живе в максимальному віддаленні від системи й робить свою справу, причому чудово. Як потім сам скаже, «ми не вели антирадянської діяльності, ми просто будували як уміли, а вміли будувати ми добре». За ті чотири роки в Україні УВС-1 уклало 64 договори підряду на загальну суму 38 717 600 крб. «Акціонери» заробляли такі гроші, що трофейна німецька здобич уже здавалася їм дрібницею.
Микола Павленко — імпозантний і впевнений полковник (це звання він присвоїв собі в 1951 році), має вплив у місцевих органах влади, на всіх урочистостях незмінно сидить у президії. Як і раніше, особисто контролює найвідповідальніші проекти: без цього не забезпечиш якості, яка стала візитною карткою УВС-1.
Схоже, Микола Павленко з обласного львівського рівня піднявся на республіканський український і йому знову починає здаватися, що можна знайти золотий баланс життя і спокійно дожити до старості.
Утім, що більшою стає організація, то складніше її контролювати. Нескінченна низка успіхів породжує в наближених відчуття безкарності, а вони, м’яко кажучи, людський матеріал не найкращої проби. Із часом дедалі частіше трапляються форс-мажори: то хтось із «акціонерів» нап’ється і влаштує бійку в ресторані або зіб’є людину машиною й Павленко муситиме визволяти його з міліції, то нетверезий Константінер розсипле по злітній смузі аеродрому 2 млн крб, які везтиме високим покровителям, і значну частину цих грошей доведеться роздати на хабарі за мовчанку. А якось дійшло до того, що Людвіг Рудніченко за намовою своєї дружини почав вимагати в Павленка гроші, погрожуючи здати всю «фірму». Для Рудніченка це скінчилося 17 добами арешту, хоча потім Павленко таки дав йому 25 тис. крб.
Винуватців, які належали до найближчого оточення Павленка, суворо не карали, дисципліна в частині падала, і було тільки питанням часу, коли розвалиться й уся ця будівля меркантильної величі. Навряд чи Павленко з його винятковою інтуїцією того не усвідомлював. Та він, імовірно, просто вже не міг укотре покинути свою справу, щоб знову намагатися почати десь із чистого аркуша. УВС-1 стало для нього сурогатом тієї сім’ї, яку совєти відібрали в 1928 році, й удруге таку втрату він не пережив би.
«Дах» Павленка ще діяв, прикриваючи його від форс-мажорів. Однак рано чи пізно неминуче мав статися такий збій, від якого порятунку не було б, і стосуватися він мав усієї «фірми», і то настільки, щоб привернути увагу людей на самому вершечку радянської системи.
У кюветі
Так і сталося. Занапастила Миколу Павленка і його «підпільний бізнес» дурна, але характерна дрібниця. Оскільки УВС-1 позиціонувало себе як звичайна радянська військова частина, то в ній, як і в інших, мали добровільно-примусово розповсюджувати облігації державної позики. А оскільки УВС-1 не могло отримати їх у законному порядку, то мусило купувати на львівському чорному ринку. Одного разу хтось із офіцерів поскупився, вирішивши залишити в себе частку призначених на придбання коштів, й одному з вільнонайманих робітників — такому собі члену партії Єфименкові — видали облігацій на меншу, ніж належало, суму. Єфименко накатав скаргу на ім’я маршала Ворошилова, зокрема, повідомивши, що полковник Павленко не тільки зриває справу державної ваги (кампанію держпозики), а й приймає на роботу зеків-утікачів та колишніх поліцаїв.
У прокуратуру Прикарпатського військового округу був спущений наказ розібратися, і 23 жовтня 1952-го у Львові порушили кримінальну справу, яку 5 листопада того самого року передали до Головної військової прокуратури. Яким же було здивування в «органах», коли з’ясувалося, що військової частини УВС-1 не існує! Колосальна структура з філіями в шести союзних республіках, сотнями людей, масою техніки, двома десятками банківських рахунків, мільйонними оборотами й величезною кількістю виконаних проектів є фантомом, слідів якого не вдається знайти в жодній базі даних Міністерства оборони та інших державних структур.
Виявилося, що сам Павленко перебуває у всесоюзному розшуку з 1948 року, іще після «Пландорстроя». Тепер ці дві справи об’єднали в одну.
У Москві були шоковані: у жорсткій поліцейській державі, якою був Союз за часів Сталіна, багато років існувала колосальна нелегальна військова структура, що заробляла мільйони, використовуючи незаконну працю військовослужбовців радянської армії! А найстрашніше — структура капіталістична! Яка прекрасно функціонувала в самому серці соціалістичної системи!
Оперативні дії з ліквідації УВС-1 проводились одночасно в шести республіках. 14 листопада 1952 року було заарештовано 50 офіцерів і 300 рядових, вилучено понад 100 одиниць вогнепальної зброї, близько 70 вантажних і легкових автомобілів, будівельну техніку, величезну кількість печаток, штампів і бланків.
А 23 листопада був заарештований і сам Микола Павленко. Ордер № 97 на його арешт підписав заступник міністра держбезпеки Молдавської РСР підполковник ГБ Семен Цвігун. Цікавий нюанс: під час арешту в Павленка знайшли генеральські погони.
До справи УВС-1 виявилися причетними визначні представники республіканського істеблішменту: наприклад, міністр харчопрому Молдавії К. Цуркан разом із заступниками, перший секретар Тираспольського міськкому партії В. Лихвар, секретар Бєльцького міськкому партії Л. Рачинський, кілька управляючих Промбанку, керівники державних підприємств, командири військових частин тощо. Однак очевидно, що найвищі «контакти» Павленка уникнули відповідальності.
Для розслідування справи була створена спеціальна бригада досвідчених слідчих ГВП на чолі з В. Маркальянцом і Л. Лаврентьєвим. Цим людям довелося попрацювати: за два з половиною роки вони зібрали 164 томи кримінальної справи.
Найбільше слідчих вразило, що Павленко отримував гроші за справді виконані роботи, причому виконані краще, ніж в інших. Ось що згадував Алєксандр Лядов, старший слідчий прокуратури Центрального округу залізниць, залучений до справи Павленка: «Будував він добре. Запрошував фахівців зі сторони, за договорами. Платив готівкою у три-чотири рази більше, ніж на держпідприємстві. Перевіряти роботу приїжджав сам. Якщо знайде недоліки, не поїде, поки їх не виправлять. Після відкатки зданого шляху виставляв робітникам безплатно кілька бочок пива і закуску, а машиністу паровоза та його помічникові особисто вручав премію, тут-таки, привселюдно. Тоді багато робітників отримували 300–500 крб за місяць. […] Але я про це нікому не розповідав, усе одно не повірили б».
Кінець шляху
Судовий розгляд почався 10 листопада 1954 року. Обвинувачувальний висновок судді зачитували по черзі протягом кількох днів. Павленко і 16 його найближчих компаньйонів були звинувачені за трьома статтями: підрив державної промисловості способом відповідного використання держпідприємств, антирадянська агітація та участь у контрреволюційній організації. Павленко визнавав свої економічні злочини, але із приводу антирадянської діяльності заявив: «Я ніколи не ставив за мету створення антирадянської організації».
Неймовірно, але в цій частині звинувачень він був виправданий: вистачало й решти. 4 квітня 1955 року було оголошено вирок, згідно з яким Павленко за статтею 58-7 КК РРФСР і за сукупністю злочинів був засуджений до найвищої міри покарання (розстрілу), а 16 його колег — Рудніченко, Константінер та ін. — до позбавлення волі на терміни від 5 до 20 років, з обмеженням у правах, конфіскацією майна, позбавленням урядових нагород. Цей вирок був остаточний і касаційному оскарженню не підлягав.
Партійні та державні функціонери, викриті в контактах із Павленком, були так чи інакше покарані: судовими розглядами, звільненнями, виключенням із партії, доганами.
Велика небезпека загрожувала Брєжнєву, проте йому добряче пощастило, що справою займався Цвігун — його близький друг. Цвігун зробив усе, щоб вивести Брєжнєва з-під удару, що було вкрай ризиковано, бо в Москві саме розроблялася за завданням Сталіна кампанія проти зловживань серед вищих державних чинів. Вождь готував чергову чистку (цього разу за економічними критеріями), і Брєжнєв, звинувачений у зв’язках із Павленком, мав би чудовий вигляд на лаві підсудних. Адже два роки, поки він був першим секретарем Компартії Молдавії, за його потурання в республіці існувала, як було сказано в документах військової прокуратури, «антирадянська збройна організація УВС». Брєжнєва урятував Цвігун, хоча «дорогий Лєонід Ільіч» і був понижений до заступника начальника Головного політуправління армії.
Павленко виявився менш везучим. Його розстріляли невдовзі після оголошення вироку. Мав він лише 43 роки. Історія повторилася дивним чином: родина його батьків була позбавлена всього й вислана до Сибіру, а тепер і його дружина та донька після конфіскації майна були відправлені туди ж таки як члени сім’ї «ворога народу».
Ставлення до Миколи Павленка і його діяльності — це насамперед питання ціннісних орієнтирів. У радянській та російській історичній літературі (а також і в деяких українських ЗМІ) його трактують як дуже талановитого, але злочинця. У чому ж його вина?
Його сім’ю репресували, його самого перетворили на вигнанця і змусили відчайдушно боротися за своє життя і свободу. Хіба він був винен у цьому?
Він порушив закони тієї країни, у якій жив, але ті закони померли разом із державою, що їх породила, не пройшовши випробування часом і здоровим глуздом. Сьогодні ми всі живемо всупереч тим законам. Чи не дивно називати людину злочинцем за те, що вона жила так, як ми сьогодні, але на 70 чи 90 років раніше?
Чи були французькі повстанці-макі злочинцями, бо порушували закони, встановлені німцями в окупованій ними Франції? Чи були злочинцями бійці УПА, бо порушували закони, встановлені росіянами в окупованій ними Західній Україні?
Визначмося: ми взагалі на чиєму боці? Хіба дивитися на Павленка як на злочинця не означає, що ми, як і раніше, оцінюємо світ, виходячи із совкової парадигми?
Так, у його житті вистачало бруду. І робота сексота НКВД, і не дуже благородні дії в окупованій Європі, і корупція, підробка документів, обман. Та він ненавидів ту державу й не мав перед нею жодних зобов’язань. Хто на місці Павленка — цього простого сільського хлопчини, недовченого студента — знайшов би чистіше рішення?
Він просто хотів будувати дороги. І будував їх усе своє життя. Багатьма з них ми й досі їздимо.