Шлях України до ЄС – наука і культура

 

 

– Як ви знаєте, християнський спадок вилучили з основ­­­них текстів Конституції Європейського Союзу. Це сталося з ініціативи Франції – президент Ширак хотів, щоб у новій Європі
іммігранти абсолютно інших культур, надто мусульманських, могли почуватися в європейському домі, як у рідному, а не в чужому християнсько-юдейському. Тому спільне європейське минуле починається десь із 80-х років ХХ століття. Але далі йти цим шляхом небезпечно: може розпочатися балканізація нашої європейської пам’яті.

 

 

 

– Нашу пам’ять багато в чому формують ЗМІ. Саме вони якісь теми обирають, а якісь – виключають. Примирення між Францією та Німеччиною – фундамент нашої нової пам’яті. Але для нашої молоді це вже повітря, фікція. Якась війна, про яку навіть батьки не можуть їм нічого розповісти. Повстання в Будапешті, Солідарність… Східна Європа звільнилася від радянського ярма, але й це вже минулося, хоча й більше відчувається. Ще одна дуже важлива сторінка європейської пам’яті – Катинь. Те, що на Нюрнберзькому процесі не відкинули цієї радянської брехні, що союзники СРСР прийняли її, теж багато про що свідчить. Як жити з цією пам’яттю?

 

 

– Авжеж, бо пам’ять завжди містить багато брехні. Неправда – голов­ний критерій пам’яті. Як, приміром, хрещення Франції королем Людовиком. Коли Папа Іван-Павло ІІ приїхав до нас і зібрав величезну кількість людей під Реймсом, він сказав: «Франціє, що ти зробила зі своїм хрещенням? Ви ж усі безбожники. Ви не хочете включити християнський спадок ані до своєї, ані до загальноєвропейської конституції». Вибухнув страшний скандал: яке право має Папа нав’язувати нам своє бачення нашої історії? Навіщо нам давнє, віджиле розуміння Франції як старшої дочки католицької церкви? Для Франції це означало б відмову
від світськості, притаманної нашому суспільству. 

 

 

– Звичайно, добро залежить від якоїсь духовної вертикалі. Якщо поза нами якась третя особа буде Господь Бог, або Бог Канта, або Бог Христа, то добро стає хитким, хоча Камю довів, що є таке поняття добра, яке твориться колективною працею праведників. У нас поки що поверхове ставлення до мусульманства, тому що воно визначається не нашими великими ісламознавцями, а найчастіше просто присутністю чужих нам людей у наших містах, передмістях: Манчестері, Ліоні або Страсбурі…

 

 

– Головна проблема не в ісламі у Європі, а в християнстві у Європі, точніше, у відсутності християнства в наших країнах. Коли у Західній Європі з’явилася достатня кількість мусульман – віруючих людей, які справді живуть за законами своєї релігії, наше суспільство почало відчувати якесь нерозуміння і роздратування. У дехристиянізованому європейському співтоваристві давно відсутня релігійна переконаність, і на цьому тлі з’являється переконаність мусульман, а ми не знаємо, як на це реагувати. Ми кажемо: це фанатизм. Але ж це слово можна застосувати до наших бабусь і дідусів, які теж були фанатиками, тобто віруючими. Безформність нашої свідомості і є нашою головною проблемою, а не іслам. Іслам не так вже й багато вимагає від своїх послідовників: лише або-або. Від нас, на жаль, це давно пішло.

 

 

–…Ваші дідусі й бабусі були релігійно нетерпимими і виселяли духо­борів до США, а смугу осілості спри­ймали як норму, а їхні дідусі й бабусі вели жорстокі релігійні війни. Як, до речі, й усі наші предки. Просто ми не хочемо пам’ятати цього.

 

 

– Наявність різних християнських віросповідань на території України – це доказ толерантності, що є в Україні. У Росії цього елемента немає, бо там є домінанта російського право­слав’я. А в домінуванні є небезпека збочити зі справжнього християнського шляху. Це вже сталося з право­слав’ям від Петра І до Собору 1917 року, коли під п’ятою держави право­слав’я було функціонером на службі влади. Зараз православ’я частково визначає ідентифікацію російського народу, який втратив передусім імперію, бо СРСР також був імперією. Західний атеїст – і, гадаю, український також – у своїй масі має ерзац-релігію, тобто захист прав людини, і він вірить у цю релігію. Але вона має суттєвий недолік: людина бачить дефект не в собі, а в сусіді. Ця ерзац-релігія кардинально відрізняється від правдивого християнства, адже сповідь починається все ж таки із себе, а не із сусіда… 

 

– Дозвольте невеличкий відступ. Я нещодавно прочитав напрочуд цікаву книжку французького історика Марка Ферро про роль обрáз і злопам’ятства в історії. Це почуття злопам’ятства відіграє неабияку роль в історії Росії. Наприклад, Росія відчувала образу і злопам’ятство до підкорених польських територій, бо на околицях імперії культура була набагато вищою, ніж у самій Росії. Польська література розпочалася на 200 років раніше від російської. Хоча, звичайно, можна вигадати російський Ренесанс, як це зробив мистецтвознавець Алпатов.

 

 

– Так, Алпатов доводив, що в Росії був Ренесанс, але дуже прихований. Він хотів витягти із затінку забуті фігури, і це також є доказом образи й злопам’ятства. Що ж стосується критеріїв, чому Україна – ні, а Румунія – так… Я впевнений: це питання часу. І переконаний, що Україна, враховуючи ваш багато в чому неоціненний і не відомий європейцям культурний та науковий потенціал, увійде в Європу саме шляхом культури і науки. До того ж у вас двомовна культура, яка містить у собі європейський принцип двоголосся і навіть багатоголосся… Що ж стосується відносин Росії та Європи, гадаю, що Україна може навіть стати містком між Європою та Росією. Культурним містком.

 

 

– Згадаймо полеміку Солженіцина із Сахаровим початку 1970-х років – це один із великих моментів європейської історії. Сахаров казав, що потрібна цілковита демократія, а Солженіцин відповідав: не думаю, не впевнений, нехай буде легкий авторитаризм. Головне – свобода сумління. І Росія досягла цієї свободи сумління. У росіянина сьогодні є свобода сумління, якщо він цього хоче. Є свобода інформації, якщо він цього хоче. Тут дуже важливе це припущення. Бо щоб отримати інформацію, треба увійти в інтернет, а не всі росіяни мають до нього доступ. Або слухати радіо «Эхо Мос­квы» – це єдине, що залишилося з поліфонії. А ось література, есеї – тут цілковита свобода, і це дивно.

 

 

– Дивно порівняно з попередньою історією. Я ж бо розпочав свої спостереження з 1956 року, з моменту тієї легкої відлиги… Що відбувається зараз, я не розумію. Звичайно, в Росії є якийсь дуже маленький прошарок людей, які почуваються європейцями, в той час як усі інші – ні. Навіть поміж моїх колег. Я бачу людей, які вважають, що майбутнє Росії – це більше світ, аніж Європа. Що Європа з її некерованою поліфонією, яка інколи призводить до безпорадності, – це не для Росії. Європейське суспільство – полікультурне, полірелігійне, де толеран­­тність є головним критерієм моральних, сексуальних, релігійних засад, – це шлях не для Росії, і вступ Росії до європейської родини не в її інтересах.

 

– Гадаю, можна побудувати новий тип відносин Європи з Росією, оскіль­ки той кордон, який Росія спорудила, такий неоковирний, такий… якась «лінія Керзона». З одного боку, Європа, а з іншого – демонізована Білорусь, Росія. Я розумію, що Росія не готова прийняти критерії ЄС, але все ж сподіваюся, що це не триватиме довго. Роль України в цьому процесі дуже важли­­ва. Не можна спрощувати, не можна розвиватися без тривалої перспекти­ви. А тривала перспектива – це розумін­­ня, чим є Європа, до яких кордонів ми маємо її розширити. Ми хочемо, щоб це було місцем якихось спільних правил гри або чимось більшим, на планетарному рівні, поряд з Америкою, Китаєм. Це дуже суттєва проблема. Я ніколи не чув, щоб ці питання обговорювалися в Європарламенті або на загальноєвропейських виборах, але про це вже слід говорити.