Зміна вивісок та махання транспарантами, мовляв туди йдемо, сюди біжимо, то все мішура.
Шлях нації швидше можна порівняти з прокладенням залізниці – ретельним вибором місця призначення, всебічного обґрунтування доцільності, проведенням розвідувальних та проектних робіт. А потім – масштабне, кілометр за кілометром будівництво, станції, комунікації, міста, технології, вищі рівні розвитку та життя.
Але найперше, щоб нація почала розвиватися, її мета та шлях повинні бути створений в людській свідомості, тоді все відбуватиметься швидко узгоджено та успішно.
В Україні ж, зібралися хвацькі хлопчики та дівчатка, і до нації з пропозицією – ось ми побіжімо до Верховної Ради та швиденько конституцію і закони напишемо, побіжимо в хороми президентські, та швиденько указами їх підкріпимо, і настане щасливе життя! Що ж, люди погодилися – біжіть, пишіть.
Виникає питання, якщо все так просто, то чому Ленін та Сталін свого часу не обмежилися написанням декретів? Чому не тільки рейки того шляху, котрим йшло суспільство, виривали з корінням, а й усе, що було на тому шляху – церкви, школи, державні та громадські інститути, історичну пам’ять, носіїв щонайменшої культури та іншого світогляду нищили найжорстокішим чином? Навіщо використовували такі страшні методи, як розкуркулення, виселення, голодомори, концтабори та масові розстріли?
Бо пани комуністи зустріли шалений спротив не від паперових законів, а від живих людей, котрі закони свого життя в собі тримають. Ті, внутрішні, справжні закони, ще суспільною мораллю називають. Саме вона керує повсякденною поведінкою людей. От її пани комуністи і ламали нещадно, доки не спотворили до стану комуністично-модифікованої, котра придатна для єдиного – якось вижити в умовах тотального знищення.
Справжній моральний кодекс будівника комунізму визначав для радянських людей дуже прості норми доцільної в довготривалому плані, тобто моральної, поведінки – якщо хочеш вижити та не дати знищити сім’ю – поводь себе як худоба, жодної ініціативи, жодного прояву почуття господаря, навіть прохати покращення умов утримання вкрай небезпечно. Єдине, що можна – це хвалити розум, честь та совість диктаторів.
Злочинна система планомірно винищувала в собі все здорове та прогресивне, що й призвело до саморозпаду комуністичної держави. Україна проголосила незалежність, злочинну партію заборонили, щоправда ненадовго. Але більше в країні нічого не змінилося. Залишилася та сама комуністично-модифікована мораль, котра й по сьогодні визначає стан справ. І залишилася та сама, окупаційна по своїй суті, комуністична влада.
Щоправда, до комуністичної еліти долучилися базарні наперсточники, котрі привнесли в управління країною свою шахрайську майстерність. Мовляв, вишуканіше, панове комуністи потрібно діяти, давайте на певний час забудемо про ваші репресивні методи, головне ви зробили – позбавили українців здатності бути господарями на своїй землі. Тепер ми в них, як Базиліо з Алісою у Буратіно, за солодкі побрехеньки та гречку, всю державу видуримо. І не тільки державу, а й право царювати в ній та свої закони встановлювати.
Щоправда, по черзі царюватимемо, поділимось на групи, приміром фінансово промислові чи партійні, та й будемо імітувати гру в змагання за захист інтересів українців. Одні гратимуть роль діючої влади, а інші опозиції. З представниками цивілізованих країн домовимося, нехай дуже пильно слідкують, щоб українці вільно могли виявляти свою волю щодо того, кому з нас вони віддають право розпоряджатися країною протягом виборчого терміну. Щоб нам між собою узгоджено діяти, Конституцію приймемо, в котрій ретельно розпишемо наші права та взаємовідносини між собою, а про народ так, щось загальне й неконкретне. Головне – всі ресурси і права нам, а їм – боротьбу за свободу слова та права людини. Нехай борються за свободу, головне, щоб не знали, що з нею робити. Ну отримають свободу, оберуть владу, і що? Нас стане трохи більше, а їм жодної користі.
Журналістів домовимо – нехай про наші зловживання пишуть, немов і свобода слова є, а з іншого боку і користь велика, народ призвичаюватиметься до думки, що саме так все і має бути. Колись же пишалися жорстокістю Сталіна, тепер нехай пишаються нашим багатством. А коли все спільне майно українців зробимо своїм та розпродаємо за хабарі, от тоді й почнемо показувати, хто в Україні справжній господар – збільшимо пенсійний вік, робочий день та податки. Малі й середні підприємці збанкрутують і всі підуть до нас в найми за безцінь працювати. Ми будемо володарями країни, а українці – кріпаками у нас.
Так чи не так воно було насправді, але, судячи з результатів, завдання ставилися саме такі. І вони успішно реалізуються.
Таким чином, ми бачимо головну причину того, що відбувається – комуністично-модифікована мораль продовжує вести українців до загибелі.
Ситуація набагато трагічніша, чим може здатися на перший погляд. Україна – це територія світоглядного лиха.
Світогляд сучасної повноцінної людини складається з двох частинок, приватної та суспільної. Приватна турбується про забезпечення особистого добробуту. Суспільна – про забезпечення порядку та добробуту своєї країни.
І ось ми, зовні люди як люди, а насправді тільки їх половинки, стрибаємо по Україні на одній нозі, з однією рукою та лише половиною голови. В нас відсутні половинки, котрі відповідають за творення країни, за творення загальнодержавних умов для нації. Більше того, ці наші приватні половинки почали забезпечувати себе за рахунок розграбування суспільних ресурсів. Красномовно, що обрані нами посадовці займають перші місця в світі по корумпованості.
Корупція, це спрямована діяльність чиновників по вбиванню в людях бажання дбати про державу. Вкладати в державу дуже вигідно – потім вона сторицею віддячить. Сьогодні великий відсоток українців їдуть на роботу та життя до тих країн, в котрих громадяни створили собі чудові умови для життя та насолоджуються ними. Щодо України, то тільки зовсім позбавлені розуму люди будуть працювати на особисте процвітання хабарників та казнокрадів, котрі спрямовано нищать країну, котра належить українцям та їх дітям. Або всі дбають про державу, або всі її грабують. Так, щоб частина українців творила процвітаючу країну, а друга частина це все привласнювала, не буде – українці ж не повні ідіоти.
Але не варто звинувачувати лише чиновників, адже не вони самі, а все суспільство їх туди обрало. Характерно, що популярністю серед українців користуються саме ті партії, котрі найбільше долучилися до руйнування та пограбування України, перетворення її в корупційний заповідник.
Сьогодні в українців єдина проблема – подолати світоглядне лихо, створити в людях ту частину світогляду, котра об’єднає їх навколо творення своєї країни і свого майбутнього.
Мова йде про перехід на більш високий рівень цивілізаційного розвитку, з індивідуального на суспільний. Це дуже складно через те, що з нижчого рівня вищий не видно. Так, дикі звірі не можуть зрозуміти, навіщо люди на полях виконують безліч абсурдної роботи, вони просто дивуються тому, що людям шалено везе з рясними врожаями. Так само українці поглядають на розвинуті країни і бачать лише гарні умови життя, вважаючи, що тим народам просто дуже таланить.
Звісно, людей, на відміну від тварин, можна навчити вищому цивілізаційному рівню, але хто це зробить?
Країни розвинутої демократії? Вони, як на паперті, воліють допомагати Україні матеріально, а не суспільними знаннями.
Держава? Політичні партії, котрі поставляють державі чиновників? Ну хто де й коли бачив шахраїв, котрі навчають свої жертви розуму? Про підконтрольну державі офіційну науку краще й не згадувати – вона належить до тих же шахрайських структур, що й інші державні відомства.
Отже, розраховувати на чиюсь допомогу не доводиться. Тільки на себе.
Чи реально забезпечити розвиток нації власними зусиллями. Так, реально. Для цього потрібен аналіз справ та концепція розвитку. Чи відбувається в Україні цей, найголовніший процес? Так, але надзвичайно повільно і важко – в Україні немає умов для поширення більш досконалого світогляду. По інформаційних каналах снує інформація, котра нездатна допомогти українцям покращити своє життя. Зрозуміло, раніше за наповненням інформаційного простору уважно слідкувала КПРС. А сьогодні ту ж функцію виконують редакції видань та журналістські колективи. Одні з них це роблять свідомо, перебуваючи на службі в політико-олігархічних кланів та забезпечуючи їх панування. Інші просто діють у відповідності з тим світоглядом, котрий українцям у спадок залишила КПРС – кращого вони собі отримати не спромоглися.
Для сучасних ЗМІ прийнятним і культурним вважається те, що в сьогоднішніх умовах блокує розвиток, а з іншого боку, виданнями не сприймається та відфільтровується в кошик як неприйнятна та інформація, котра дійсно б могла забезпечити розвиток країни. Якщо пригадаємо порівняння шляху нації з залізницею, то мораль доцільно порівняти з рейками. Куди їх проклали, яку мораль сформували за радянських часів, туди сьогоднішнє українське суспільство і рухається. Існує лише один спосіб покращити мораль – раціональний. Тобто, свідомо зупинити використання віджилої моралі і почати керуватися логікою, аналізувати стан справ та кожного разу приймати розумові рішення. Так, в порівнянні з мораллю це і складно, і довго, і важко. Але то будуть правильні рішення. В раціональному режимі потрібно працювати до того часу, доки не буде напрацьована нова, відповідна сьогоденним умовам мораль. Подобається нам це, чи не подобається, але така наша доля – жити в «інтересні часи», і виконати покладену на нас місію – привести суспільну мораль до стану відповідності сучасним цивілізаційним нормам розвитку. Звісно, ми можемо й далі ігнорувати цей виклик часу, але тоді нам доведеться відповідати на інші виклики з дуже трагічними наслідками, котрими так багата наша історія.
Ось тільки деякі теми, котрі для сьогоднішніх мас-медіа є недосяжними для їхнього рівня розвитку:
– Роль громадян в управлінні державою. Як і чим керується населення, здійснюючи свій вибір під час голосування? Що населення обирає під час виборів – красивих кандидатів, чи дотримання законів, за котрими житиме суспільство? Якщо красивих кандидатів, то чому тоді населення очікує, що життя не буде погіршуватися? Якщо кандидатів, а не закони і норми, то навіщо ті закони і норми взагалі потрібні? Якщо кандидатів, то хіба не є логічним, що потім весь державний механізм працює на задоволення потреб народних обранців, а не дотримання корисних всьому суспільству законів? Що українці залишать своїм дітям – трохи грошей та «вовчий квиток» у світ, чи процвітаючу країну? Хто несе відповідальність перед дітьми за майбутні умови їх життя, батьки чи чиновники? Хто кого обирає в Україні, батьки чиновників, чи чиновники батьків?
– Що являє собою українська Конституція? В ній детально прописані повноваження народних обранців та передбачено забезпечення їх діяльності – Верховна Рада і адміністрація Президента мають величезне фінансування, непомірні штати помічників та різних сервісних служб, на них працюють інститути та дослідницькі центри. А чому в Конституції не передбачено фінансування та наукове забезпечення розвитку здатності українців до ефективного управління державою, зокрема навчання ефективному управлінню своїми обранцями? Чому не передбачені критерії оцінки діяльності чиновників, зокрема Президента, Верховної Ради, Уряду? Чому не передбачено обов’язок для кандидатів детально пояснювати не тільки те, що вони зроблять під час своєї каденції, а й яким чином, щоб люди могли відразу після обрання контролювати процес виконання? Чому не передбачено швидке відкликання тих, хто веде невідповідну схваленій народом діяльність? Вибори – це що, найняття чиновників для виконання схвалених народом програм, чи здача країни на кількарічний термін у безсоромне грабування? Чому в Конституції не передбачено обов’язковість обліку рівня корумпованості відомств та нанесених збитків українському народу корупціонерами, чому кожну зароблену українцем копійку ретельно обліковують, а процес розграбування – ні? Чим є Конституція України – документом, котрий точно відображає стан справ в державі, чи пародією на «найдемократичнішу в світі» сталінську Конституцію? Який термін більш пасує до української Конституції і чому – народна, чи антинародна?
– В чому полягає сенс обрання українцями різних посадовців? В чому полягає мотивація чиновників працювати на добробут українського народу? Що має змусити чиновника працювати на народ, а не на себе? Що має зупинити чиновника перед спокусою пограбування народу? Що означає розподіл влад між різними гілками – що всю користь від діяльності держави розподіляють між собою представники цих гілок? А може громадянам доречніше залишити владу собі, а чиновників наймати тільки для технічного забезпечення реалізації владних рішень народу? Чим принципово відрізняється діяльність політичних партій від базарних наперсточників, крім масштабів шахрайського пограбування народу?
– Чи усвідомлюють українці наслідки свого голосування під час виборів? І чи давали вони згоду на здійснення чиновниками цілого ряду дуже сумнівних дій? Якщо фізична особа не усвідомлює наслідків свого правочину, то за міжнародною практикою такі правочини вважаються недійсними. А хто досліджував, наскільки діяльність українських чиновників відповідає висловленим під час виборів бажанням українців? На підставі чого робиться висновок про легітимність дій чиновників? Невже те, що вони роблять з Україною є волею українців? Чому наперсточника судять, а результати таких же по своїй суті дій народних депутатів вважають легітимними законами?
– Чому всі говорять про прийняті чиновниками закони та норми як основу всіх правових відношень в країні, і ніхто не веде мову про право, на основі котрого у всьому цивілізованому світі створюються закони?
– З чого складається добробут кожного окремого українця? Яка частка загального добробуту знаходиться у приватній власності, а яка в суспільній? Чому люди ретельно слідкують за кожною своєю приватною копійкою, і чому дозволяють чиновникам привласнювати свою суспільну частку майна? Яким шляхом, як не привласненням суспільних часток людського майна, створили своє багатство українські олігархи? Невже українці так заможно живуть, що можуть дозволити окремим особам привласнювати суспільне майно?
– Що для українців є корисно, а що шкідливо? Які дії українців призведуть до корисних наслідків через 5, 10, 20, 50 років, а які до шкідливих?
– Яка роль в житті українців релігії? Які конфесії якому світогляду вчать українців – будувати щасливе життя, чи непротивитися руйнуванню України і свого життя? Які з них замість формування корисного світогляду працюють акторами оригінального жанру – заспівав пісеньку, отримав гонорар?
– Яка користь людям від політичних партій та громадських об’єднань? Окрема політична партія або лідер може забезпечити розвиток України, чи він може бути забезпечений лише всенародними зусиллями?
– Який сенс в протестах? Проти чого сьогодні люди протестують, проти своєї безвідповідальності та безглуздого голосування під час виборів?
– Який сенс в боротьбі проти чогось, приміром націоналізму, інтернаціоналізму, кланів, партій, подібного, крім прагнення відволікти українців від конструктивних зусиль? Який сенс в зосередженні уваги на тому, що роз’єднує націю по національних класових, майнових, релігійних професійних, територіальних та інших ознаках, крім прагнення пересварити і тим самим нанести українцям шкоду?
– Який сенс в існуванні іменних політичних партій та блоків? Хіба благо лідерів є нашою метою? Чи нам потрібно реалізувати свої цілі в житті – розвиток духовності та країни, покращення рівня життя? Це ж спільні цілі для людей, навколо котрих можна об’єднати всю націю. А чи можна об’єднати націю навколо лідерів, котрі, як щурі в діжці, найперше прагнуть перемогти конкурентів?
– До речі, об’єднання нації навколо спільних прагнень, оформлених в закони, є ознакою вищого цивілізаційного рівня розвитку, до котрого відносяться і такі поняття як громадянське суспільство та колективна безпека. А ознакою примітивного рівня розвитку є об’єднання навколо вожака зграї чи лідера.
Підсумовуючи, варто сказати наступне. Існує цивілізований світ, котрий має вищий рівень цивілізаційного розвитку, чим його мають українці. Суспільні закони вищого рівня розвитку є загальнодоступними, але незрозумілими для українського суспільства. Нездатність опанувати сучасний цивілізаційний рівень розвитку веде до загибелі нації та її держави.
Відповідальність за затримки розвитку, незалежно від обставин, лежить на українському народі, котрий вже давно платить найдорожчою в світі ціною за свою безпорадність – втрачає власну країну.
Перед народом же, найбільш винними є засоби масової інформації разом з своїми власниками та редакційними й журналістськими колективами. Тільки на словах ЗМІ є четвертою владою, насправді ж саме ЗМІ формують світогляд громадян та забезпечують їх інформацією для формування законодавчої, виконавчої та судової влад. Приховуючи від людей інформацію про сучасні цивілізаційні рівні суспільних взаємовідносин, та поширюючи міфи часів недорозвинутого комунізму, ЗМІ беруть на себе всю повноту відповідальності за руйнацію життя українців і їх держави.
Щодо вини політичних партій, їх лідерів та обраних посадовців всіх рівнів, то їх вина значно менша, адже при об’єктивному інформаційному висвітленню суті їх діяльності, вони б виглядали просто смішними у своєму примітивному прагненні поживитися за рахунок суспільства та задовольнити непомірні владні амбіції.
Українцям сьогодні потрібні видання, журналісти та політики, здатні будувати храм – процвітаючу Україну, а не бездумно тесати поліна, множачи тим самим розруху в головах та знищуючи навіть вже існуюче.