Навіть у Верховній Раді не так відкрито транслюють процес дефекації на маси, як це роблять наші телевізійники. І щоб усвідомити це, навіть не треба вмикати телевізор, можна просто відкрити програму телепередач. А там ви побачите, що апокаліпсис уже настав, бо з блакитних екранів маєте всі шанси отримати трансляцію того:
— як у чаду пристрастей злягаються низькопробні ток-шоу з не менш деградантськими серіалами — бюджет вирішує, тому якісний продукт ані знімати, ані закуповувати ніхто не збирається, усе поглинають і без того;
— як новинні сюжети закцентовані на чупакабрах і пересмикуваннях, щоб, не дай Боже, не втратити аудиторію, привчену до «Битви екстрасенсів» і «Реальної містики» (хоча, чесно кажучи, новини й правда давно слід перетворити на сатиричні шоу, бо про маячню треба повідомляти у відповідному ключі, а серйозність розповіді лише легітимізує маразм як норму);
— як проходять баталії за місце під сонцем на телеекрані між популістами в політичних шоу та між примітивами в гумористичних проектах, що породжують жарти, не менш принизливі та неглибокі, ніж законотворча діяльність під куполом будівлі, яка скидається на цирк більше, ніж, власне, будівля цирку;
— як на деяких каналах функціонує така собі машина часу, що створює в глядачів абсолютну ілюзію того, ніби вони далі живуть у Радянському Союзі (а як ще назвати сітку вихідного дня, що складається переважно з радянських фільмів, заряджених один за одним у своєрідну обойму?);
— як змагаються в моральному розкладанні учасники українських реаліті, існування яких пояснюється, вочевидь, винятково тим фактом, що наші телевізійники вирішили створити продукт, завдяки якому зможуть здаватися хоч трішки пристойними на тлі тих, хто готовий привселюдно пробивати дно ще активніше за них.
І все це розбавлене нав’язливою рекламою та поганою українською, адже мовне квотування призвело до того, що «узькоязичним» ведучим довелося переходити на українську, а вони її не те щоб дуже добре знають, а тому спотворюють. Це спотворення закріплює в масах як норму новий вид суржику: його показали в телевізорі, а отже, і так можна.
Частка продукту, що покликаний не отуплювати, а розвивати, у нашому телевізорі така мізерна, що зникають усі ілюзії стосовно того, навіщо це все. Замість використовувати цей потужний інструмент впливу на маси для того, щоб робити наш світ кращим, ним послуговуються, щоб робити нас примітивнішими та неперебірливішими. Ніхто не зацікавлений у створенні якісного контенту, в емоційній стабільності свого глядача, у тому, щоб просувати вартісні ідеї, у розвитку критичного мислення. Адже тільки-но це виникне, ніхто не поглинатиме те, що зараз доводиться середньостатистичному українцеві. Ніхто не зацікавлений а-ні-скі-леч-ки й навіть більше — нікому не соромно видавати на-гора купи дебілізуючого контенту.
Читайте також: Українські ЗМІ чи ворожі коригувальники
А що українці? Українці — мужня нація, бо, незважаючи на все перераховане вище, ми не тільки далі вмикаємо телевізор, а й продовжуємо його дивитися. І це навіть не найстрашніше. Найстрашніше те, що з допомогою телешлаку ми ще й формуємо картину світу. За лютневим дослідженням КМІСу, 86% українців стверджують, що дістають інформацію про ситуацію в країні та світі від українських телеканалів, а отже, телевізор — це наше все. До того ж, щоб ви усвідомлювали глибину трагедії, через сайти та соцмережі розширюють свою картину світу лише відповідно 27% та 24%.
Чому ж така популярність? Тому що телевізор не для того, щоб думати й обирати, усі готові думки вам покладуть розжованими в голову, і добре, якщо там буде бодай найменша частка здорового глузду. Телевізор — це просто умовна Дар’я Донцова, чиї книжки фанати читають, «аби відпочити», і красномовнішої характеристики, ніж ця, для них годі й придумати. Не треба докладати жодних зусиль: телебачення — це справді найпоширеніший із видів «відпочинку», а в нашому випадку — найпоширеніша причина деградантства, яке відвойовує свої позиції дедалі активніше, і ніхто навіть не намагається це приховати. Принаймні не на нашому ТБ.