Шлях ch’a

В останній день п’ятого місяця занедужав Золотий імператор Шень Нун і всю Піднебесну оповив смуток. Навіть птахи замовкли в палацовому парку, а роса на бутонах здавалася сльозами. Імператор лежав на білому нефритовому ложі за дев’ятишаровим парчевим пологом, і вже ніщо не могло йому допомогти. Ані покривало з вовни дикої чорної кішки, ні розтовчена на порох чудодійна мерехтлива перлина. Ба, навіть Пісня Видужання, яку наспівувала тоненьким голоском, акомпануючи собі на цитрі, наймолодша, ще не займана наложниця, котрій згодом судилося стати найулюбленішою. В розпачі вона вже хотіла заподіяти собі смерть, аж раптом поривом вітру знадвору кинуло у її долоні суху гілку з трьома листочками. Саме так за однією з легенд з’явився феномен, названий чаєм, який об’єднав Небо, Землю та Людину.

 

 

Небо – кліматичні умови, Земля – родючі ґрунти, Людина – мистець приготування божественного напою. Чай для китайців – усе одно, що вино для європейців. Таке саме джерело натхнення та романтики, карколомна гра з найтоншими відтінками кольору, смаку, аромату. В Європу його привезли голландці та португальці ще наприкінці ХVІ ст. Тож варто нарешті розібратися, що таке справжній чай.

 

Спочатку винесемо за дужки всі ці чаї в пакетиках, які б відомі виробники їх не постачали, – до первинного поняття «чай» вони не мають жодного відношення. Хоча заради правди слід сказати, що 85% чаю в світі заварюють саме в пакетиках. Далі за дужки – всі так звані трав’яні чаї, що виготовляються з насіння, квітів, листя та коріння їстівних рослин, – в них узагалі немає чаю.

 

І нарешті те, що належить до традиційної китайської медицини й уважається ліками – цілющі напої на основі чаю: бананові, з горіхами лотоса, з квітами жовтих хризантем, з арахісом й імбирем, з медом і чорносливом, із прожареним рисом, із сушеними креветками та грибами, з кунжутом, із зеленою цибулею, з білою редькою, з оцтом, – перелік далеко не повний. І найзнаменитіший – «Еліксир довголіття» чи «Вісім скарбів»: дві квітки білої хризантеми, по одному невеличкому шматочку шкірки помаранча, сухого яблука, женьшеню, кам’яного цукру, по одній штучці кишмишу, мушмули, червоного фініка, загадкової китайської ягоди лонган. Цей супер- тонізуючий напій не тільки подовжує життя, а й рятує від радіації. Але обережно – пити його дозволяється всього двічі на місяць, а вживати треба роками.

 

В Україні вже можна не лише дістати кваліфіковану консультацію справжнього китайського лікаря, але й придбати всі потрібні складові «чайних ліків» у чайних клубах або у так званих чайних будиночках. А от готувати ці напої слід удома – їх вживають виключно щойно завареними. Консультація коштує від 100 грн. до $100, 100 грамів лікувального чаю з різними складниками – до $150.

 

 

Китайці, а потім голландці торгували чаєм із Кантону, де назва цього продукту вимовляється як [ch’a], португальці – з Макао, там на місцевому діалекті чай називають [te]. Залежно від того, звідки привезений, в різних країнах цей напій називали по-різному. У нас, росіян і турків – це чай, в японців, індусів, персів – ча, арабів – ша. У англійців – tea, німців – tee, французів – the, а італійців, шведів, іспанців, португальців, датчан та норвежців – te.

 

Мандруючи планетою, чай швидко збагачувався місцевим колоритом. І якщо в Китаї цей напій – тільки заварене листя Cаmellia sinemsis, тобто китайської камелії, то в Тібеті до нього почали додавати масло з молока яка й сіль, у Монголії – сіль і верблюдяче молоко, в Індії – цукор, коров’яче молоко, м’яту, мускатний горіх, імбир, в Індонезії – цукор і лимон. У Великій Британії традиційний five o’clock – це чорний чай із цукром і коров’ячим молоком. Як не дивно, українцям більш знайома не китайська, а японська чайна церемонія. Може тому, що вона видовищніша, більше, так би мовити, церемонна. Заснована на дзен-буддизмі, вона втілює естетику захоплення красою серед буденної сірості, вчить таїні взаємного милосердя, а триває до чотирьох годин. По суті, це обережне намагання здійснити дещо можливе в тій неможливості, що зветься життям. Простий інтер’єр з акцентом на витончену композицію квітів, каліграфічний сувій або картину та безмовне священнодійство з вишуканим посудом, у якому готують і подають трунок. Як заварку японці здебільшого використовують порошковий зелений чай, який, хоча й виглядає світлим і водянистим, насправді доволі міцний.

 

Ще у ХV ст. японська чайна церемонія перетворилася мало не на релігійний культ, який сьогодні можна опанувати і в Україні. Курс навчання коштує до $250, а от начиння для церемонії, та найголовніше, одяг господині, – тут ціна зовсім не зрозуміла, зважаючи на те, що справжнє кімоно коштує десятки тисяч доларів. Але якщо просто замовити японську чайну церемонію для невеличкої компанії друзів, це обійдеться всього-на-всього в 400 грн.

ГIРСЬКI ВОДОСПАДИ 

Із вічнозеленого чагарника, що цвіте перламутрово-білими квітами, в Китаї виробляють шість типів чаю: білий, жовтий, світло-зелений, зелений, червоний і чорний. Зібрані навесні до сходу сонця ніжно-зелені листочки проходять довгі шляхи різних традиційних обробок: саме від цього залежить, який вийде тип і сорт чаю. Майже на всіх етапах виготовлення задіяна винятково ручна робота, тому він – найдорожчий. Первинна чайна церемонія, з якої власне й почався шлях цього напою, – китайська. Хоча варто зазначити, що в цій країні зроблять круглі очі, коли ви спитаєте про «церемонію» – тут зрозумілішим є термін «традиційне чаювання». Охочих долучитися до нього в Києві так багато, що, попри захмарні ціни (від $70 за 10 г), прийти просто так до чайної хатинки не вийде – тільки за записом.

 

Найзнаменитіша церемонія називається «Кунг-фу». Це словосполучення має в китайській мові подвійне значення: бойове мистецтво та велика робота. Для цього чаювання вибирають дорогі й рідкісні чаї, витонченої роботи чайний набір: керамічні чи прозорого фарфору чайники і крихітні чашечки, бамбукові совочки, чудернацькі лопаточки й щипці, що розміщуються на невимовної краси лакованій дерев’яній таці з подвійним дном, куди крізь прорізи стікає вода. Китайська чайна церемонія нагадала мені гірські водоспади провінції Сичуань, – обмивалися чайники, чашечки, щедро лилася перша заварка на статуетку веселого Будди. Щоправда, мої друзі з Австрії, з якими я пізнавала таємниці справжнього китайського чаювання в одному з чайних клубів Києва, краси в цьому не побачили. «Звісно, цікаво, – сказали вони, – та дуже неохайно!» Ну, що поробиш, – німецький орднунг!

 

А я була в такому захваті, що мені не заважали навіть обличчя «конкретних пацанів», які, невимушено розмістившись на подушках майже поруч, за різьбленими ширмами, смакували божественний напій. І поділася кудись марнота дня, і душа Чаю, принаймні на ту мить, примирила мене з моєю недосконалістю в цьому недосконалому світі.