Авто їде безлюдною дорогою серед порожніх полів. Єдине свідчення присутності людини тут — кілька тракторів десь удалині. Певно, завершують збирати врожай. У селах, які проїжджаємо дорогою на Красногорівку, подеколи видно сліди війни: там досі немає вікон у будинку, там пощерблено паркан. Людей майже не видно. Створюється враження, що хати стоять порожніми. Ситуація починає змінюватися, коли в’їжджаємо до Красногорівки, що в передмісті Донецька, — до «столиці ДНР» звідси якихось 10–15 км.
Екс-елітний мікрорайон
Вулицями, на відміну від довколишніх сіл, ходять люди. Дорогами їздять автомобілі. На одному з перехресть таксисти неспішно п’ють каву. Біля військово-цивільної адміністрації (ВЦА) взагалі парковка: тут і військові, і представники різних закордонних неурядових організацій. Місцеві жителі йдуть із посудом до величезної діжки з водою. На ній наклеєно велике оголошення: «Воду обов’язково прокип’ятити».
«У місті є певні проблеми з питною водою. З літа 2015 року нам подають технічну. Возять її з Карлівки, із фільтрувальної станції. Кип’ятити треба обов’язково. Питну ж доводиться купувати», — розповідає місцева жителька. Утім, народу в черзі за водою небагато. Аналогічні діжки стоять у магазинах чи не по всьому місту. Щоправда, ними задоволені не всі.
Колишній елітний. До війни в мікрорайоні Сонячний жили не тільки місцеві, а й люди, які працювали в Донецьку. Нині ж тут майже нікого не лишилося
«Ви ту воду пробували взагалі? Ну можете хоч понюхати. Вона болотом смердить. Бо очищувати її немає як. Так що питної води, можна сказати, ми позбавлені. І газу теж нема. З 2014-го. Відколи газогін перебили сидимо без тепла. От у моєму магазині минулої зими було +3 °C. Щоб протопити бодай до +15 °C цього року, це якщо не буде морозів, я мушу заплатити 15,5 тис. грн за дрова. Люди гріються хто як може: у кого буржуйки, у кого твердопаливні котли стоять. У когось електрообігрівачі. Добре насправді, що електрика є», — розповідає Олена, продавчиня одного з місцевих магазинів.
«Руйнування хочете познімати? Ну поїдьте до дев’ятиповерхівок на околиці. Їх там дві розбиті стоїть. Одна, щоправда, ще до війни закинутою була. Її збудували, та виявилося, що будівля в аварійному стані. Чому так, ніхто не знає. Виправити ситуацію не встигли: почалася війна», — каже Олег, один із покупців.
Читайте також: Тонкощі підрахунку
Проїжджаємо проіржавілий знак, який показує напрямок на Донецьк. Дорога, яка мала б вивести нас до міста, перегороджена бетонними блоками й закинута. Виходимо на околицю, у мікрорайон Сонячний. Навколо розбиті магазини, багатоповерхівки з потрощеними вікнами й слідами пожеж. Тишу час від часу прорізає рев бензопили. Навколо — жодної людини. Рухаємося вглиб, поміж побиті війною будинки. У деяких квартирах досі мешкають люди. У вікнах крізь розбите скло часом видно речі колишніх господарів: білизну, яка сушиться невідомо скільки часу, залишки від банок із консервацією, меблі. Минаємо ще один закинутий магазин, великі залізні двері, які закривають вхід, встигли проіржавіти. Повз нас проходить пенсіонерка з кравчучкою. Знову натужно реве бензопила.
«До війни в цих будинках дуже багато народу жило. Взагалі вважалося, що Сонячний район елітний у Красногорівці. Люди, які працювали в Донецьку, тут квартири купували. Їздили щоранку на роботу. А тепер от бачите, що сталося. Багато народу з початком війни виїхало. Хто без квартири лишився, бо снаряди впали, у кого просто нерви не витримали. Тепер тут пустка», — розповідає місцева жителька Ніна.
Навчання понад усе. Місцевий технікум, попри війну, не припиняв роботу. Нині тут навчаються діти не лише з підконтрольних Україні територій, а й з окупованих
Йдемо околицею. Під одним із будинків двоє чоловіків пиляють повалені дерева. Біля сусіднього будинку сидить ще інший місцевий: роззирнувшись навколо, він дістає півторалітрову пляшку темного пива й починає жадібно пити. За кількадесят метрів від нього на сонечку гріється зграя бродячих собак. Доходимо майже до межі міста. Перед нами п’ятиповерхівка, яка постраждала найбільше: під час активної фази війни в неї влучив снаряд, унаслідок чого в цілому під’їзді обвалилися перекриття. Тепер будинок в аварійному стані. Певно, як і більшість навколо.
«Дивіться: оце проїхала БМП. І то теж БМП була. О, а тут уже розвертався танк, — читає на асфальті сліди від траків Ніна. — О, а це уламок снаряда. Вам для матеріалу не треба? Досі перший обстріл пам’ятаю. Це було влітку 2014-го, після обіду. На вулиці багато народу було. І тут щось починає свистіти. Усі на землю попадали. Чую лише, як щось вибухає та десь цегла падає. А коли припинилося, дивлюся: усі лежать на землі, хто де встиг упасти, роззираються на всі боки», — жінка дістає з дорожнього пилу невеличкий металевий уламок.
Читайте також: Демографія. Напрямок руху
Повз нас проходить військовий. У руках автомат. Сам уважно дивиться навколо. Чоловік у формі зникає десь у дворах безлюдного Сонячного. Вдалині досі час від часу чути звуки бензопили. «Знаєте, у нас багато мародерів було. І якби ж вони тільки речі в покинутих хатах крали, а то ж ще й пожежі влаштовували. Певно, щоб сліди замести», — скаржиться наша «екскурсовод». Сідаємо в авто й рушаємо дивитися на інші наслідки війни.
Обстріл після останнього дзвоника
Їдемо повз будівлю, яку посилено реконструюють. Це школа № 2. Приблизно півтора року тому в неї прилетіли снаряди від «Граду». Місцеві розповідають: хтось пустив чутки, що в будівлі навчального закладу засів штаб Збройних Сил. Реакція не змусила довго чекати: щойно закінчився останній дзвоник, по школі вдарила реактивна артилерія.
«Усе відбулося в ніч після того, як закінчився навчальний рік. Під ранок, здається, 27 травня 2017-го, почали падати снаряди. Один влучив прямо в школу. Пошкодив перекриття, почалася пожежа. Тоді ще лікарня наша постраждала: там повністю вигоріли бокси, де мали стояти швидкі. Дуже дісталося приватному сектору. Ще снаряди падали навколо технікуму, але дивом навчальні корпуси не зачепило. Хіба вікна повибивало», — розповідає Ніна.
Нині школа № 2 заставлена риштуваннями. З них на нас косо поглядають робітники. Поруч працює кран: усередині будівлі відновлюють перекриття та наново монтують дах. Одну зі стін уже почали фарбувати в кольори національного прапора. Реконструкція почалася не так давно, у березні цього року. Місцеві сподіваються, що до 1 вересня 2019-го будівлю вже відкриють і там навчатимуться діти.
Читайте також: Як Батьківщину любити
Неподалік від школи зустрічаємося з її директоркою Оленою Михацькою. Щоправда, поки її школа на ремонті, дітям доводиться вчитися в сусідній. У другу зміну. Олена каже, до війни її навчальний заклад був чи не найбільшим у місті. «Наша школа була найбільшою: 450 дітей вчилося. А нині 124 дитини. Перший клас цього року в нас не відкрили: набрали аж шестеро дітей. Та й загалом цього року на місто лише два перші класи. Діток мало. Ну бо ж війна, поїхало багато молоді. Дітей позабирали із собою. Загалом до війни в наших школах вчилося 1100 школярів. А тепер приблизно 450», — скаржиться директорка.
Шкільний ремонт. У місті активно відновлюють зруйновану школу № 2. Її планують відкрити до 1 вересня 2019 року. Якщо не завадить війна
Вона додає: «На початку війни з міста загалом поїхало багато людей. Частина населення не повернулася. До всього зменшилася кількість учителів. Вони теж тікали від обстрілів. Їхали хто й куди міг. Хтось під Київ, хтось у Польщу. До війни в нашій школі працювало 40 вчителів, сьогодні 20. Останні серйозні обстріли в місті були орієнтовно рік тому. Але до війни в нас було більше як 17 тис. населення, через обстріли лишилося, дай Боже, 2 тис. людей. Тепер орієнтовно 10–11 тис., як кажуть в адміністрації. Діє «шкільне перемир’я». Діти навчаються у дві зміни: перша з 8-ї ранку, друга з 12-ї. Ночами, під ранок, однаково десь на околицях стріляють. Та в місті спокійно», — розповідає далі жінка.
Загалом у Красногорівці п’ять шкіл. Однак три з них зруйнувала війна. Майже знищена школа № 1 стоїть на околиці міста, фактично на лінії фронту. Школа № 2 у ремонті, вона кілька разів страждала від обстрілів і пожежі. Школа № 3 аналогічно. Школу № 4 не так давно відремонтували. А 2015-го, коли війна була активнішою, усі діти міста навчалися в будівлі школи № 5. До того ж це було пов’язано з тим, що в інших не було газу. Адже, за словами Олени, лише школа № 5 опалювала свої приміщення самотужки й не залежала від подачі блакитного палива. З наступного року має запрацювати й школа № 2. Очікується, що вона стане опорною для Мар’їнського району. Втім, директорка побоюється нових обстрілів.
«Сподіваємося, наступного 1 вересня ми відкриємося. Хочеться вірити, що все буде добре. Має ж бути якийсь здоровий глузд! Дітей шкода дуже. Бо якщо дорослим було страшно, то дітям… вони бояться гучних звуків. Із ними психологи працюють, проводять тренінги. От скоро мають бути військові-сапери, які розкажуть, чому не можна піднімати із землі різні предмети», — розповідає Олена. Каже, у її школі поранених від обстрілів дітей немає. Але є хлопчик, який постраждав через «наслідки війни». «Він приніс додому патрон, грався з ним. І чи то він його вдарив, чи то ще щось, але патрон вистрілив. Дитина лишилася без пальця. Дуже сумна історія», — розповідає директорка.
Прощаємося та рушаємо до місцевого технікуму, де готують ветеринарів. Проїжджаємо повз місцеву лікарню. Наслідки торішнього обстрілу досі помітні: вікна в будинках навпроти медзакладу затягнуті плівкою, подеколи забиті фанерою. У самій поліклініці розібрана частина поверху, який постраждав від обстрілів.
Будівля технікуму майже неушкоджена. У холі приміщення — українські прапори й герб. На кожній колоні та стіні висять інструкції від саперів: постійні нагадування про те, що підозрілі предмети не варто чіпати. Ну ж бо в результаті можна травмувати й убити і себе, і своїх друзів.
Бомбосховище власними руками
У коридорах технікуму порожньо: саме тривають пари. У кабінеті директора нас зустрічає Геннадій Гонтар — заступник голови навчального закладу. Розповідає, що нині там 358 студентів. Є чотири спеціальності: ветеринарна медицина, переробка й виробництво продукції тваринництва, менеджмент та агрономія. Працює ж у технікумі 96 людей, 31 з них — викладачі.
Читайте також: Українізація як запобіжник від війни
«Востаннє снаряди в наш бік прилітали, коли вгатили по лікарні. Це 2017 рік був. Точно, тоді і лікарня, і школа постраждали. Тоді один снаряд «Граду» впав у приватному секторі, один — поруч із лабораторним корпусом. А саму будівлю технікуму якось оминуло. Але в лабораторному корпусі й у гуртожитку старі вікна повибивало. А металопластик витримав. Звісно, що ми все намагаємося замінити металопластиком, але де не змогли, там поставили бодай одинарне скло. Де діти не вчаться, просто затягли рами мішковиною», — зізнається Геннадій.
Ходимо коридорами, заглядаємо в аудиторії. Студентів небагато: осіб 10–15 на приміщення. Заступник директора розповідає, що до війни їх було більше. А тепер частина кабінетів стоїть порожня. Там просто немає кому вчитися. Але, попри це, технікум не припиняє роботу.
«Під час війни ми не припиняли навчати дітей. 2015‑го частина студентів виїжджала вчитися до Костянтинівки, це другі — четверті курси були. Першокурсники, хто з Мар’їнки та Красногорівки, їздили навчатися до нас. У червні 2015 року, коли були потужні обстріли, а всі ці бандформування хотіли захопити Мар’їнку та Красногорівку, ми не вчилися. А дітей, які жили в гуртожитку, довелося евакуювати. Вони на певний час додому вернулися», — веде далі заступник директора.
Підіймаємося на третій поверх. Перше, що впадає в око, — величезні тріщини в стіні, які тягнуться від навчальних аудиторій до коридору. А звідти — під стелю. Це свого часу в дах технікуму, де архівні приміщення, прилетів артилерійський снаряд. Але не розірвався. Сапери його забрали. Лишилося лише павутиння дірок. Однак поки що немає коштів, щоб виправити ситуацію. Тож керівництво навчального закладу обмежилося косметичним ремонтом: розриви в стінах замазали розчином, та й по всьому. Але це не єдина проблема, яку із собою принесла війна. «Опалення в нас немає з 2014-го, коли перебили газогін. Хоч стоять газові котли, але демонтувати та замінити їх самотужки ми не можемо. Там проблеми з паперовою бюрократією. Відповідно неможливо навчатися взимку. Тому маємо нині скорочені на 10 хвилин пари. І щодня по п’ять пар у студентів. Це восени, поки тепло. Перший семестр хочемо завершити до початку грудня, до настання холодів. Затим влаштуємо дітям великі канікули. А почнемо навчання в березні. Звісно, якщо нам замінять котли, з’явиться газ та опалення — тоді навчання стане нормальним, із звичними семестрами», — ділиться пан Геннадій.
Чути дзвінок. З аудиторій висипають студенти. Перемовляючись, вони виходять на вулицю. Хтось іде в буфет на обід. На годиннику майже третя. З лінії фронту досі жодного звуку. Викладачі кажуть, до цього вже почали звикати. «Попервах, коли ми чули черги з автоматів, спускалися в підвал. Бо хто його знає, чим усе завершиться. У технікумі облаштували собі підвальні приміщення: там колись був тренажерний зал, є лави, є куди присісти. Вікна позакладали мішками з піском. Звісно, це не бомбосховище закритого типу, але від куль та уламків там врятуватися можна. У гуртожитку теж щось таке облаштували. Єдине, довелося спустити в підвал ліжка, стільці, лави, щоб людям було де сидіти. Хоча сьогодні, коли рік у місто нічого не прилітало й війна точиться на околиці, нам стало спокійніше. Тепер на черги з кулеметів люди й уваги не звертають», — додає він.
Читайте також: Донбас і майбутнє. Як українці бачать повернення окупованих територій
Геннадій каже, у технікумі навчається багато дітей із Мар’їнки, Курахового, Ольгінки. Деякі їздять до Красногорівки з Донецька. Є діти, які вступили в технікум із Дебальцевого. У цьому допомогла програма «Донбас — Україна». «За цією спрощеною програмою до нас на поповнення вступило 23 людини. Звісно, що не всі прийшли сюди, бо можна було подавати документи в кілька вишів. До того ж під час війни звільнилася частина викладачів: нерви не витримали. Тікали хто й куди міг. Хтось у Маріуполь, хтось під Київ або Харків. Хтось узяв відпустки на період АТО, таких людей 15 у нас», — розповідає далі він.
Ми прощаємося та вирушаємо до виїзду з міста.
Аби не стріляли
Їдемо однією з центральних вулиць. На годиннику 16:00. Місцевий ринок уже давно згорнувся, магазини поки що працюють. Біля одного з них стоїть група місцевих. Вони жваво обговорюють майбутню зиму й ціни на опалення.
«Життя немає, перспектив нема, роботи нема. Був завод, але й той майже вже не працює. Хто винен у війні? Ну а ви ж телевізор дивитеся, вірите йому, певно, правда? Хто по нас стріляв… Ну під другу школу поїдьте, там в асфальті дірки від снарядів. Подивіться, із якого боку прилітало. А я можу сказати, з якого. З того, де ЗСУ стояли», — ділиться думками один із чоловіків. Ім’я називати не хоче. Каже, не потрібні зайві проблеми.
«Нині відносно тихо, так. Але води нормальної в місті немає, газу теж. Попереду зима. Хто приїжджає, запитує: ну як тут у вас? А ви візьміть і поживіть тут тиждень хоча б. Усе зрозумієте. Тим паче, що вільних квартир тут достатньо. Багато народу втекло у 2015-му, коли снаряди рвалися. Це дуже страшно, як з усіх сторін сиплеться, а ти не знаєш, куди тікати й де ховатися», — веде далі чоловік.
«З військовими конфліктів немає, — розповідає Оксана, одна з місцевих, — голова адміністрації теж наче нормальний. Принаймні, п’яний вулицями точно не ходить. Світло дали, тепер лампи не блимають. Та й місцеві якось не надто вірять у міфи про «фашистів-каратєлєй», які їдять дітей. Такого в нас у Красногорівці точно не було».
«Знаєте, мені здається, що стріляли по Красногорівці місцеві. Свої ж. Ну бо сепаратисти вибивали критичну інфраструктуру. Наприклад, трансформатори. Звісно, є всілякі гуглокарти. Але на них ти бачиш лише парк. А місцеві знають, що в цьому парку під деревами трансформатор є. І в цей трансформатор прилітають снаряди», — вступає в діалог її подруга Вікторія.
«Або ще історія була: судили одного чоловіка за співпрацю з терористами. Корегувальником вогню був. Жив у гуртожитку біля заводу. І десь там по рації передавав координати. Ну не ідіот хіба?! А снаряди ж могли впасти й на той самий гуртожиток! Там його діти живуть! Один градус помилки — і все. Здається, головою такі люди не думають», — обурюється вона.
«Люди втомилися від війни. Коли все тільки починалося, хтось повірив російській пропаганді, пішов на цей референдум. Але не можу сказати, чи багато там людей було, я не ходила. Ми ж вірили, що буде антитерористична операція, що це щонайбільше на кілька місяців. Але п’ятий рік триває. Хочеться, щоб не стріляли та щоб мир був. Постійно одне одному цього бажаємо», — зізнається Світлана, місцева.
Ми ж сідаємо в авто. Проїжджаємо вже знайомий проіржавілий вказівник на Донецьк, повертаємо перед розбомбленою автозаправкою та лишаємо Красногорівку позаду. На горизонті починає сідати сонце, на годиннику майже шоста. Фронт проводжає нас цілковитою тишею.