Школа свободи

90 років тому у Відні засновано Український вільний університет (УВУ). Саме в цьому місті вже не перший рік мешкали представники різних політичних та інтелектуальних осередків, об’єднаних соборністю 1919-го, – нові українські емігранти. Тут можна було зустріти Михайла Грушевського та Олександра Колессу, Олександра Олеся, Володимира Кушні­­ра, Станіслава Дністрянського та Дмитра Антоновича, які в різний спосіб були залучені до діяльності організованих там Союзу українських журналістів та письменників, Товариства прихильників освіти та Українського соціологічного інституту. Таким чином, УВУ мав стати не першою українською інституцією в повоєнній Австрії, але першою навчальною. 

Перший ректор університету професор Олександр Колесса згадував, що ідея утворення УВУ постала вже наприкінці 1919 року. Вочевидь, це сталося після підписання 2 грудня головою української дипломатичної місії у Варшаві Андрієм Лівицьким декларації, що поклала початок тісній співпраці між голов­­ним отаманом УНР Симоном Петлюрою та маршалом Польщі Юзефом Пілсудським. На той час уряд УНР перебував у Ка­м’янці-Подільсь­кому, територія Західної області УНР відповідно до ухвалених у Парижі рішень потрапила під польську адміністрацію. За таких обставин погляди української професури були звернені в бік Праги, яка для творців УВУ завжди була ментально близькою. Однак у 1920 році зорганізувати «українську науку в рідній мові для української академічної молоді, перед якою брутальна рука переможця замкнула браму університету на рідній землі», а також згуртувати «українські наукові сили за кордоном» у Празі так і не вдалося. Натомість Олександр Колесса розпочав традицію відкритих публічних лекцій у Відні, який ще недавно був столицею його власної держави. Так було зроблено перший крок до створення УВУ.

Статут університету розробили Михайло Грушевський і Дмитро Антонович. Але, як час­­то буває, не всі творці ідеї перетворюються на її реалізаторів. Михайло Грушевський відійшов від справ УВУ. Надалі розвиток університету ліг на плечі Олександра Колесси, який започатковував новий заклад на принципах академічності: від вик­ладачів вимагався науковий доробок, а від слухачів – щонайменше закінчена початкова освіта. Навчання розпочиналося на двох факультетах: філософському, який мав історико-філологічний і природописний відділи, та правничому. Перший семестр тривав до травня 1921 року. Він же увібрав у себе віденський період закладу. Наступний навчальний рік УВУ розпочав уже в Празі.

Відкривши університет, віденські українці не барилися з пошуком можливостей переведення його на чеський ґрунт. Потреба в такому кроці продиктована простою обставиною: у Чехословаччині було найбільше української молоді, тобто потенційних спудеїв. Вони вже почали гуртуватися навколо Української академічної громади, а далі ініціювали переведення УВУ до Праги, обумовлюючи це потребою «заспокоїти духовний голод викладів з обсягу своєї мови, літератури, історії та взагалі рідної культури». Цьому сприяла політика чехословацького уряду. На початку 1921 року, коли будь-які спроби повалити більшовицький режим зазнали поразки, він розпочав «допомогову акцію» біженцям із колишньої Російської імперії. Йшлося про матеріальну допомогу еміграційним закладам і дозвіл на проживання в ЧСР емігрантів із колишньої Російської імперії. Питання УВУ в Празі лобіював Яромір Нечас, довірений першого чехословацького президента Томаша Масарика в українських справах. Це була досвідчена й добре обізнана з українською проблематикою людина. За його участю було опубліковано низку книжок про українську історію та письменство, об’єд­наних у серії «Пізнаймо Україну», а також проведено медіа-кампанію про Україну в чехо­словацьких газетах. Формальним приводом для перенесення УВУ до Праги мав стати факт закриття українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському. 

Урочиста інавгурація Українського вільного університету в Празі відбулася 23 жовтня 1921 року у великій залі природничого інституту Карлового університету. Поміж присутніх були представники уряду ЧСР та Карлового університету. Прибули посол УНР Максим Славінський і посол ЗУНР Євген Левицький, представники празьких українських еміграційних осередків.  

Структура університету залишалася без змін. Надалі діяли два факультети: філософський (історико-філологічний і природничо-математичний відді­­ли) та права і суспільних наук. Навчання було безкоштовне. Для читання лекцій Карловий університет надав УВУ зали в будівлях Каролінуму, Клементінумі та в природничому інституті на Альбертовій, 46. Від чехословацького уряду університет отри­­мував щомісячну допомогу в розмірі 500 тис. крон. Протягом першого академічного 1921/22 року в УВУ навчалися 702 (зима) та 615 (літо) осіб. Студентами стали вихідці з різних регіонів України: галичани, наддніпрянці, кубанці, а також білоруси й чехи. Та галичан усе ж була більшість. Це зумовлено тим, що вже з 1919-го ЧСР стала місцем притулку насамперед для вихідців із Галичини. Значну їх частину становили інтерновані в таборах у Йозефові та Німецькому Яблонному військові УГА. 

Викладачами УВУ були досвідчені науковці: професор філології Олександр Колесса, професор хімії Іван Горбачевський (ректор Карлового університету в 1902–1903 роках), професор права Станіслав Дністрянський, історик театру та мистецтва Дмитро Антонович, історик Дмитро Дорошенко, історик церкви Василь Біднов та ін. Вони розробили навчальну програму університету. Основ­ний наголос ставився на українознавчих студіях. Водночас навчальний план було розроблено таким чином, щоб спудеї могли поєднувати навчання в УВУ та Карловому університеті. «З огляду на те, що багато слухачів УВУ студіювало ще механіку, філософію, право тощо на Карловому університеті або й на техніці, термін семінарів, а деколи й викладів визначали професори (доценти) УВУ в порозумінні зі своїми слухачами». Таке поєднання давало українцям змогу отримувати диплом Карлового університету, відповідно до якого визначалася їхня спеціальність і з яким складалися їхні професійні долі, та бути охопленими українською науковою традицією, яка тепер розвивалася здебільшого в Чехословаччині. 

Звісно, не всі українці були задоволені такою ситуацією. Симон Наріжний, на початку 1920-х слухач УВУ, а на початку 1940-х автор перших узагальнюючих видань з історії української міжвоєнної еміграції, зазначав, що з-поміж 1 тис. студентів УВУ «численне студентство було номінальне»; дипломи університету не визнавалися в ЧСР; «ненормальною була організація самої справи»; асигнування на навчальний заклад було зменшено через те, що кошти не витрачалися, а залишалися готівкою в його касі; не було єдності між студентством і професурою, «та професуру УВУ, як організовану цілість ми маємо також лише номінально», а лекції її рідко відвідували. Утім, навряд чи в умовах еміграції можна було дозволити собі щось більше, аніж підтримання тієї ситуації, яка давала б українцями можливість ходити на курси «для спасіння душі патріотичної». 

УВУ надалі орієнтувався насамперед на українців-емі­грантів. Хоча іноді тут згадували й про те, що «маємо під боком Підкарпаття (Закарпаття. – Ред.). Але ніяких зв’язків з ним не маємо і ніяких стосунків з ним не намагаємося нав’я­зати… Чеська Академія наук визнає для Підкарпаття українську мову, а чеська напівофіційна преса намічає для УВУ дилему – або пристосування до потреб Підкарпаття, або ліквідація. Отже, ми набуваємо можливість уприроднення свого перебування в ЧСР. Слід вже думати про переїзд УВУ до Ужгороду». 1945 року університету таки довелося ще раз змінити місце свого розташування, але переїхав він не до Ужгорода, а до баварського Мюнхена, де лишається й донині. 

 

Значну увагу в УВУ приділяли розвитку науки. Цьому мали сприяти створені 1923 року наукові товариства, наприклад, Українське правниче товариство в Чехії на чолі з деканом правничого факультету Ростиславом Лащенком та Українське історично-філологічне товариство у Празі на чолі з Дмитром Антоновичем. З ініціативи Олександра Шульгина, керманича української дипломатії за кордоном, у 1924-му при істо­рично-філологічному товаристві засновано Український академічний комітет. Він мав сприяти співпраці українських ви-­­

щих навчальних закладів та наукових товариств у Чехії, – серед них уже були Українська господарська академія в Подєбрадах та Високий (Вищий. – Ред.) педагогічний інститут у Празі, – а також Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові та українського наукового інституту в Берліні, які стали його членами. 

Таким чином, до 1925 року, коли дійшло до часткової ліквідації «допомогової акції» і значного зменшення державних дотацій, викладачі та слухачі УВУ не тільки створили каркас університету, а й наповнили його змістом: навчання тісно поєднувалося з науковими дослідженнями, на базі чого створювалися власні еміграційна історична, філологічна та правнича школи. Це був ґрунт, на якому університет утримався до середини 1940-х у Празі. 

З численних подальших ініціатив УВУ варто виокремити створення Музею визвольної боротьби України на початку 1925-го. Це була реалізація ідеї, яка виникла в лавах інтернованих у чехословацьких таборах вояків Української галицької армії. Колекцію музею мали становити всі матеріали, що стосувалися української визвольної боротьби 1917–1921 років. Важко пере­оцінити значення цього музею. Адже саме зібрані його працівниками матеріали були основними джерелами вивчення політичної, військової, дипломатичної історії української революції в пострадянській незалежній Україні. Сьогодні вони є основою колекцій так званого Празького архіву, фон­­ди якого, з тих, що не потрапили до Москви, розпорошені між двома центральними архівами Києва. 

По-різному склалася доля викладачів і слухачів празького УВУ. Для тих, хто 1945 року не встиг оминути радянського СМЕРШу, вона закінчилася в радянських катівнях. Частина ж емігрувала до Мюнхена. Там вони продовжили життя, яке свого часу добре передав Дмитро Дорошенко в листі до Марії Грінченко: «Взагалі наша будучність уявляється в дуже непевних і неясних рисах. Ми вже тут засиділись, і нашим господарям вже надокучило. Вони б раді нас здихатись, але як? І куди нас подіти? Додому вертатись? Але, не кажучи за все інше, що там робити? З чого шматок хліба їсти? Де, наприклад, діватися з таким «фахом», як українська історія? Кому вона потрібна? І взагалі, кому потрібні ми, тріски великого зрубаного лісу? Отак як подумаєш, та й прийдеш до висновку, що, очевидно, судилося нам тут і пропадати на чужині, між «ляхи і чехи», як той Святополк Окаянний. Не хотілося би, розуміється, хотілось би ще послужити рідному краєві, є ще й сили деякі, і охота велика, та, видно, таких, як ми, краєві не треба, і місця нам там немає. Значить, поки можна, будемо щось тут і далі робити». 

Група професорів УВУ в Празі, 1941 р.: (Перший ряд зліва) 

О. Лотоцький, 

О. Одарченко, 

І. Горбачевський, О.Колесса, 

С. Шелухин, 

О. Ейхельман, 

Ф. Щербина, 

(Другий ряд зліва)

Д. Антонович, 

С. Дністрянський, 

Б. Матюшенко, 

О. Шульгин, 

Ф. Швець, 

В. Тимошенко, 

А. Артимович, 

К. Лоський, 

(Третій ряд зліва)

В. Біднов, 

С. Бородаєвський, А. Яковлів,

П. Андрієвський, 

В. Щербаківський, Ф. Слюсаренко