У квітні 2006 року Vanco перемогла в міжнародному конкурсі за право проводити розвідку та видобувати нафту й газ на Чорноморському шельфі України. У листопаді 2007 року підписали угоду про розподіл продукції – базовий документ, який визначає, скільки нафти й газу отримає кожна зі сторін |детальніше читайте в Тижні №1, 2007 року |. Очікували, що після цього фактичні роботи на шельфі розпочнуться вже нинішнього року. Однак сталось інакше. Спочатку новопризначений міністр охорони навколишнього природного середовища України Георгій Філіпчук висловив до Vanco низку претензій, натякаючи, що вона є не найкращим кандидатом на освоєння шельфу. У квітні міністерство перейшло від натяків до дій, і наказало анулювати виданий Vanco дозвіл на користування надрами. Компанія, у свою чергу, заявила про порушення урядом України умов підписаної угоди й поінформувала про намір подати позов до Стокгольмського суду.
Всі ці колізії можна було б вважати типовим для пострадянського простору процесом «притирання» новообраної влади з бізнесструктурою, яка отримала певні права від влади попередньої. Якби не драматична кульмінація: на спеціальному урядовому брифінгу, присвяченому конфліктові з компанією Vanco, прем’єрка Тимошенко висунула до Vanco низку жорстких звинувачень. По-перше, це несерйозна фірма зі статутним капіталом у $12 тис., по-друге, умови розподілу продукції є несправедливими, по-третє, Vanco збиралася поступитися шельфом комусь іншому. Й остаточний вердикт прем’єрки: «Це «РосУкрЕнерго»-2, але вже в більш страшних формах». А винні в усьому, як виявляється, «продажні керівники і чиновники» й особисто президент Ющенко, оскільки, цитуємо: «все відбувалося за дорученням Президента і всупереч національним інтересам України».
На людей, не дуже обізнаних із принципами доступу іноземних компаній до національних родовищ, подібна риторика Тимошенко неминуче справить глибоке враження. Втім, на тих, хто в темі, вона справляє враження ще глибше. Адже за рівнем адекватності її можна порівняти хіба що з заявами Президента Венесуели та палкого викривача підступів світового імперіалізму Уго Чавеса. Справді, навіщо згадувати про те, що коли підступна Vanco виграла 2006 року тендер, то вищі державні українські чиновники (ті самі, які, судячи з логіки Тимошенко, мали б пити на радощах шампанське) були неприємно вражені цим результатом? Адже фаворитом вважали «свого» претендента – «Чорноморнафтогаз» разом з Hunt Oil – і перемога «чужої» компанії вже є свідченням того, що тендер проводили чесно. Більше того, підписував угоду про розподіл продукції вже інший уряд – Януковича. І якби в цій справі приховали якесь шахрайство, опоненти Ющенка неодмінно оприлюднили б ці факти. Й зрозуміло, що посол США ніколи б не прийшов
на церемонію укладання угоди, якби йшлося про фіктивну фірму.
Так, до Vanco можна висувати обґрунтовані претензії. Але, по-перше, їх можна висувати до будь-якої компанії, котра працює в нафтогазовому бізнесі. І коли хтось думає, що серед транснаціональних акул капіталізму є «білі й пухнасті», то він або дуже наївний, або вкрай цинічний. По-друге, робити це треба було до моменту підписання угод, а якщо вони вже підписані, то виконувати взяті на себе зобов’язання.
З позицій здорового глузду, після подібних заяв у відставку мали б піти або прем’єр-міністр, або Президент. Схоже, що Юлію Тимошенко влаштували б обидва варіанти. А от Україну навряд чи влаштує те, що внаслідок політичного протистояння різних гілок влади проект із видобутку природного газу на шельфі, який би РЕАЛЬНО зменшив залежність України від «Газпрому», фактично зірвано.