Принаймні як правду шанувальників «Правды» — отієї, ще із совєтських часів, та аж ніяк не з часів «совка», бо «совок», на думку авторки, маємо тут і тепер: «Наприклад, уособленням совка є наші комунальні служби з їх недбальством, відсутністю поваги до людей і власності, тупістю та короткозорістю», натомість совєтські часи, як категорично стверджує вона, «…це маскульт і культура побуту, це твори архітектури, монументального мистецтва, літератури, музики та кінематографа, прошиті виразним ідеологічним сенсом». Хибне протиставлення совєтського і совка ― сущий плеоназм, мовний зворот на кшталт «масло масляне» або «повернення з поворотом».
Читайте також: Декомунізація=дерусифікація
Якщо йти за метафорою Балашової, котра «персоніфікує» архітектуру Музею Лєніна (адже всі ми знаємо, що Український дім ― це Музей Лєніна, і перед нами завжди стоїть завдання дати раду його історії та невдалій трансформації), то слід знати, що шкіра людини складається з шарів: зовнішнього (надшкір’я) і внутрішнього (власне шкіри). До сьогодні я вважав, що дискусії стосовно постанови про декомунізацію крутяться загалом навколо дій на «надшкір’ї», але текст Балашової показав мені, що тут зачеплено внутрішній шар. Але про що, по суті, мова? Аби нічого не вигадувати, повернуся до статті з УП: «…посилаючись на Закон «Про декомунізацію», директор Українського дому Юрій Стельмащук ініціював демонтаж рельєфів, що на початку 1980-х створювались для Музею Лєніна, який згодом перетворився на Український дім, видатним українським скульптором Валентином Борисенком». І далі: «Це прекрасний зразок монументальної пластики, який являє собою розгортання традиційного радянського міфу ― героїзованої історії у виконанні простих людей… Тому Борисенко і поставив у центр своєї монументальної розповіді просту радянську людину, яку розумів, якій співчував і якою, імовірно, сам себе відчував, хоча за життя встиг побувати ректором двох академій — київської та львівської».
Читайте також: Маркери Незалежності
«Автор зобразив себе в самому кінці фризу, в образі простого селянина за символічним плугом, якому дуже важко, адже він тягне на собі всю вагу ідеології будівників комунізму».
Цією останньою цитатою з Ольги Балашової можна було б почати й відразу закінчити відповідь на її сповнений обурення текст в «Українській правді», бо ж це справжній перл совєтської діалектики й водночас уявлення про глибінь розумувань самого автора рельєфу: «Як не я, то хто?» Хотілося б поставити крапку й припинити цю химерну дискусію, бо просто не годиться висміювати покійного скульптора, навіть якщо він помістив себе і свою найближчу родину в центрі композиції, якій судилася вічність (очевидна річ: вічність совєтська). Утім, авторка так легко не відпускає і виступає щоразу відважніше, тож простежмо за її думкою ще трохи далі:
«Вандалізм, що відбувається наразі в Києві, значно страшніший, він санкціонований чиновником-дикуном, що прагне прославитися як патріот, але при цьому відмовляється знати власну історію та культуру». І ще трошки: «Тільки ненависть може примусити людину бездумно «зняти шкіру» з фасаду довіреного їй в управління будинку, не маючи жодного обґрунтованого уявлення про те, як саме і на що можна її замінити, щоб не порушити цілісності архітектурного задуму».
Не знаю пана Стельмащука і не здатний оцінити міри його ненависті до «шкіри Музею Лєніна», зате бачу: авторка не має жодних сумнівів, що тільки мова ненависті може стояти за його рішеннями. Додає аргументів науковий співробітник Київського науково-методичного центру з охорони пам’яток Олена Мокроусова, котра вважає: «Таке ставлення до минулого — це більшовицьке у своїй суті бажання зруйнувати все вщент і будувати новий світ — є реально жахливим. Це настільки глибока соціальна хвороба, що вона виглядає невиліковною у нас».
Читайте також: Моральний кодекс руйнівника комунізму
Тобто ми вже знаємо, що директор Українського дому, цього колишнього Музею Лєніна, сповнений ненависті індивід, жахливий більшовик і клінічний приклад невиліковної суспільної болячки.
Якщо погодитися з діагнозом, який ставлять апологети «шкіри» Музею Лєніна, то цей столичний службовець і справді нездужає на досить поширену хворобу «надшкір’я». Я вже бачу, як «професійна громадськість» вимагає піддати пана директора ефективному й, певно, добровільному лікуванню. Але мене дивує і водночас приголомшує факт, що так багато (до того ж молодих) людей, які захищають рельєфи на Музеї Лєніна, потерпає від значно серйознішої хронічної недуги «власне шкіри», котра є носієм їхньої генетичної пам’яті. Дивує і позиція «Української правди», яка замість локалізувати хворобу нерозважливо посилює її невідчепний характер. Але, може, як кажуть поміж народу, «своєї шкіри не зміниш».