Село в нас маленьке. Кого-кого, а Апостола, «президента Республіки Піски», тут знає кожен собака. Щоправда, собак стає все менше й менше…
– Друже, а де Сірко? – гукає хтось вгору, «в небо», стоячи біля порожньої собачої будки з банкою консервів у руках. Раніше в будці мешкав веселий кудлатий пес.
– Вбили Сірка… – відповідає дзвінкий голос зверху. – А нас ще ні, тож піднімайтеся в гості – світ побачите.
…Взимку, у люті морози перших тижнів 2015 року, все було навпаки: частіше чергових із Неба, на яке бійці і вдень, і вночі заступали на шестигодинні зміни, запрошували в гості «на землю». І в хвилини затишшя коригувальники по черзі слухняно спускалися до нас, на позицію поряд, щоб хоч трішечки відігріти онімілі руки. Розтерти ноги. Ковтнути, зрештою, чаю чи кави, воду для яких ми цілими ночами тримали гарячою на буржуйці: електрики не було, бо не було палива для генератора.
Апостол сідав у крісло біля вогню. Підкидав у пічку дрова. Сьорбав чай. Питав, що треба принести: може, хліба, який його батальйону ввечері нарешті підвезли волонтери? Тихенько, щоб не розбудити сплячих, балакав про справи: про ворожі позиції, про зброю, про підступний туман. І тільки раз, уже під ранок, зітхнув: «Боже, як я втомився…» Відкинувся в кріслі й заговорив про своє рідне село на Львівщині – село, у яке наважився ненадовго поїхати лише за кілька місяців, після поранення. Розповідав не про батьків, не про друзів, не про кохану. Про те лише, як добре було лягти там у траву, розкинути руки, лежати, мружити очі від сонця і не думати ні про що… На обличчі засяяла щаслива дитяча усмішка. Усмішка від раптових спогадів про Батьківщину – Батьківщину, яка дістається тобі в перший день життя і назавжди лишається твоєю. Іноді це мирна, осяяна червневим сонцем і просякнута гудінням бджіл тепла безмежність. Іноді холодна, вкрита розкришеними деревами земля, яка здригається від гулу танків. Але й таку її хіба залишиш?
…Апостол міг би не воювати. Він, звісно, казав, що повнолітній. Але про інше подейкували хлопці: «Та йому ж шістнадцять насправді». Стільки йому й можна було дати.
«Доброго ранку! Говорить Небо ФМ. Доступний сектор огляду візуально чистий!» – весело дзвеніло над Пісками.
Читайте також: «Равлики» проти міліції. Хто правий?
Пісками, звідки наприкінці весни змушені були відійти незареєстровані офіційно добровольчі формування, до одного з яких належало й це хлопченя.
Де він зараз? Чи знайшов можливість, чи виборов право воювати далі – вже офіційно? Чи то справді йому було лише шістнадцять?..
Якщо так, може, зараз він на Львівщині. Лежить у траві. Мружить очі. Чухає за вухом кудлатого пса, схожого на вбитого осколком Сірка, якого Апостол інколи жартома, але з присмаком дитячих ревнощів забороняв годувати іншим. Прислухається до мірного гудіння в застиглому перед раптовою літньою зливою повітрі. Що це? Грім за полем чи все ж таки залпи мінометів?
«…Працюйте, хлопці, хто може, працюйте! Говорить Небо, б..дь, працюйте, бо по наших гатять! Даю координати!» – знову той дитячий голос. Голос, який іде від самого серця. Голос, почувши який без зайвих пояснень розумієш, що якнайшвидше відкрити вогонь у відповідь – лише в цьому й полягає весь сенс твого життя. Життя, колись такого нібито складного й сповненого зовсім інших проблем.
«Говорить Небо ФМ…» – мимоволі повторює Апостол, лежачи в траві.
Повторює тихо, але так дзвінко, що, здається, гукне трішечки голосніше – і почують його всі побратими. І ті, що досі на фронті. І ті, що вже вдома. І навіть ті, кому вже не відгукнутися: генерали охоплених вогнем провулків урядового кварталу, президенти залишених нами селищ, капітани засипаних снігом блокпостів… Хлопці, багатьом із яких не було й двадцяти. А декому й вісімнадцяти.