Шістдесятники заходу

 

16 квітня 1943 року співробітник швейцарської фармацевтичної компанії «Сандоз» Альберт Хофманн чо мусь вирішив ще раз перевірити властивості речовини, яку він отримав у 1938 році, досліджуючи алкалоїди грибків. Тоді ця речовина не зацікавила ані фармакологів, ані лікарів – і досліди було припинено. Але цього разу під час кристалізації розчину вчений раптом відчув себе якось дивно й мусив припинити дослід, аби швидше дістатися домівки. Майже дві години в стані напівсну й водночас украй збудженої уяви він перебував у полоні фантастичних картин, дивних образів і калейдоскопічної гри кольорів.

 

Пояснення могло було лише одне – під час експерименту якась мізерія речовини потрапила в організм. Враховуючи, що Хофманн мав отримати всього-на-всього декілька сотих грама, виходило, що досліджувана речовина має нечувану силу дії. Вона була двадцять п’ятою в серії дослідів з похідними лізергінової кислоти й тому одержала назву LSD-25 (скорочення від Lyserg-saurediaethylamid). Саме їй судилося стати прапором, натхненням і фундатором цілої епохи.

 

Усе збіглося: науковий винахід, політична поляризація світу, зміни в суспільстві. Спочатку їхні шляхи не перетиналися. Альберт Хофманн і далі експериментував, країни антигітлерівської коаліції поступово сповзали в стан «холодної війни», а серед західної молоді визрівало вічне, як життя, невдоволення всім: політикою урядів, диктатом батьків, цінностями суспільства.

 

ФОТО: АР

 

 

На вулиці LSD вийшла разом із молодою Америкою – в середині 1960-х. У цей час лікар-психолог Тімоті Лірі приєднується до все потужнішого руху за громадянські права афроамериканців, екологію, виступає проти війни у В’єтнамі. Він нехтує застереженнями колег-психологів, які вважали за злочин надавати інформацію про маловивчену речовину. Він нехтує засторогою симпатиків LSD на кшталт Олдоса Хакслі, Кена Кізі, Вільяма Берроуза, Артура Кестлера, котрі відстоювали використання психоделіків лише вузьким колом інтелектуалів. Лірі робить сенсаційні заяви, в яких закликає за допомогою LSD віднайти божественну суть світу і свою власну, а також проголошує LSD найсильнішим з афродизіаків, яких ще не знало людство. Починається сексуальна революція, круто замішана на пацифізмі та політиці. Рух Love & Peace з його слоганом Make Love Not War досягає свого піку 1967 року, коли в Сан-Франциско відбувається Summer of Love (Літо любові) – знаменита зустріч тисяч хіпі й адептів вільного кохання. Аллен Ґінсберґ засновує в Колорадо легендарний буддійський Naropa Institute, де сексуальні стосунки між научителями та учнями були нормою. Саме в ті часи інституціонувалися сьогоднішні права гомосексуалістів і лесбіянок. «Паризький травень» 1968 року відлунює всією Європою, – 40-річчя студентської революції згадують сьогодні всі «солідні» ЗМІ. Відбувалась усвідомлювана зміна поколінь, а з нею – і цінностей покоління.

 

Не тільки спеціалізовані хіпівські видання, а й провідні журнали та газети світу – від Spiegel до The New York Times віддають психоделічним сюжетам свої найкращі шпальти й навіть присвячують обкладинки – найвище визнання з погляду маркетингу! Перед нами той рідкісний випадок, коли преса не конструювала реальність, не формувала подію, а марно намагалася її наздогнати. Ціле покоління бере собі за життєве гасло заклик Тімоті Лірі «Врубайся, настройся, відпади!» (Turn on, tune in, drop out!) і назавжди відривається від соціуму, сім’ї, ринку праці. Частішали «жахливі мандри» (horror trips), під час яких виникали неприємні зміни кольоро- й звукосприйняття, а страшні видіння, страх смерті й божевілля. Ці кошмари провокували нещасні випадки, психічні зриви, злочини й навіть убивства та самогубства. Великого розголосу набула смерть військового лікаря Джо Олсона, який під час сімейної вечері зненацька шугонув із вікна хмарочоса. Він навіть не здогадувався, що брав участь у планових експериментах ЦРУ. Через 15 років перед його родиною публічно вибачиться Президент Рональд Рейґан.

 

 

Із сан-франциського Літа любові десятки тисяч юнаків і дівчат розвезли нову культуру по всій Америці. За кілька місяців до LSD долучилися мільйони мешканців Нового й Старого світів. Переважно це були молодь та інтелектуали різних поколінь.

 

Французькі філософи Жак Дерріда, Мішель Фуко, Мірча Еліаде та сам метр Жан-Поль Сартр підтримали радикальних студентів, хоча й не очолили їх лав. Цього не можна сказати про представників Франкфуртської філософської школи Теодора Адорно та Герберта Маркузе, які виступили в ролі гуру німецьких хіпі. Це надало протестам молоді деякої академічної глибини, хоча не обходилося без курйозів, – студентки якось по-своєму розуміли професорські викладки й під час лекцій оголювали перед враженими викладачами свої перса.

 

Не втрималися перед LSD і теологи. В галюцинаційних видіннях вони шукали Unio mystica католицьких святих і осяянь християнських богословів Якоба Бьоме, Майстера Екхарта, Ангеліуса Сілезіуса, Вільяма Блейка…

 

Так чи інакше зустрічі з LSD не оминули й представники образотворчого мистецтва. Художники Марк Ротко, Роберт Раушенберг, Енді Ворхол, Джаспер Джонс, скульптори Ентоні Каро, Роберт Морріс, Крісто та Жанна Клод. Перелік безкінечний, це тільки найвідоміші.

 

Та найцікавішою в психоделічній культурі стала її музична складова. В текстах і музиці кумирів епохи Ліверпульської четвірки ідеологія 1960-х відобразилася не менше, ніж у доповідях філософів та дослідженнях соціологів. Від The Beatles не відставали Rolling Stones, Pink Floyd, Grateful Dead і найпопулярніший американський гурт The Doors, сама назва якого відсилає до роману Олдоса Хакслі. Підігрівала себе LSD-галюцинаціями й надпрочуд талановита американська співачка Дженіс Джоплін. Апофеозом музики 1960-х став триденний фестиваль у Вудстоці, штат Нью-Йорк, який відбувся у

серпні 1969 року й зібрав 450-тисячний натовп. Він засвідчив величезну потенційну загрозу усталеним суспільним цінностям, що ніс у собі молодіжний рух. На цьому тлі стає зрозумілою жорстокість, з якою в СРСР переслідували напівлегальні музичні гурти, і те, як пильно і прискіпливо «пас» їх КДБ.

 

Психоделічної культури в СРСР, звісно, не було й не могло бути. Але якийсь суто зовнішній зріз її проглядав. Бітломанія, поголені голівки дівчат і довге волосся у хлопців, мініспіднички «Твігі» й строкате етнічне максі. Молодь мріяла жити комуною – і деяким це вдавалося. І нарешті, роман Кена Кізі «Над гніздом зозулі», що дійшов до нас в екранізації.

 

 

СРСР та США згорнули свої програми зі створення хімічної зброї на основі LSD з огляду на непередбачувані наслідки дії цієї речовини. Хіпі вмерли або стали статечними громадянами. «Вона була королевою автостради, він був монстром у чорній шкірі, – співав Джим Моррісон у 1970 році. – А тепер вони одружилися й скоро заведуть дитинчат». Учений-хімік Альберт Хофманн написав книгу «LSD – моя проблемна дитина», в якій розповів історію свого винаходу й підвів трагічний підсумок безконтрольного застосування цієї речовини. До кінця життя пан Хофманн, який торік очолив список ста живих геніїв, намагався розібратися, чим насправді став для людства його винахід.

 

Апостол LSD – доктор Тімоті Лірі – висувався на пост губернатора Каліфорнії, двічі сидів у в’язниці. Наприкінці життя займався дослідженням узаємодії нервової системи людини й міжзоряного простору. Вважав, що Інтернет 1990-х років буде аналогом LSD 1960-х. Від жаху, з яким суспільство колись сприймало молодіжну субкультуру, не залишилось ані сліду. Зараз психоделічний андеграунд – класика, мейнстрим. Найкращий доказ того – чималі гроші, які ладні платити за авторські права на твори шістдесятників, і суперуспішні гастролі зірок, які вижили.

 

В Індії, Марокко, Таїланді ще й досі в забутих Богом містечках можна натрапити на комуни хіпі.  Сиві, худорляві, із застиглим усміхом на гладеньких обличчях, вони зачаровано дивляться на океани, кутаючись у свої неодмінно квітчасті строї.

 

І все-таки щось дуже суттєве сталося в історії нашої цивілізації, щось примарне й незбагненне, що дало маленький поштовх тектонічним плитам буття, від чого вони здригнулися й почали свій рух. Людство завжди розгойдується на терезах самопізнання й самознищення, і в кожному науковому відкритті є загроза непередбачуваного. Як знати, може й зараз у пилюці якоїсь шафи, в тихій лабораторії, в записах у конспекті, всіма забуте знаходиться Щось, що чекає на свій час.