У понеділок, спершу у Facebook, а далі ЗМІ, поширилася інформація, на яку цього року чекали із особливою зацікавленістю. Журі Шевченківської премії оприлюднило імена, котрі будуть представлені на затвердження президентові країни у якості переможців. Фактично, п’ятірка лауреатів у своїх галузях уже відома, але формально переможцями їх можна буде називати лише після підписання указу президентом. Вручення премій традиційно відбудеться 9 березня.
Після того, як наприкінці 2016 року було сформовано і оголошено новий склад Комітету (власне – склад журі), експертна спільнота одразу заговорила про потенційне перезавантаження Шевченківської премії. Ці оптимістичні сподівання щодо майбутнього цієї відзнаки (принаймні, якщо казати про літературну галузь) стали у грудні-січні настільки очевидним трендом, що масштабність сплеску тільки яскравіше окреслила попереднє розчарування. Рівень цього розчарування був протягом років вбивчо сталим: здавалося, ніхто і ніщо вже не могло змусити критиків та авторів перестати вважати Шевченківську премію «сумнівним проектом».
Читайте також: Шевченківський комітет визначився з переможцями найвищої літературної премії України
Причина скепсису, перш за все в тому, що премія (включно з механізмом визначення лауреатів, складом журі, статистикою переможців) була для сучасної України спадком радянської системи (нагадаємо, присуджується премія з 1961 року). На жаль, силу інерції цього спадку донедавна трансформовано не було. З року в рік ЗМІ називали Шевченківську премію з літератури іміджевою, проте «усім було зрозуміло», що замість іміджу йдеться про статус та вже згадану пострадянську інерцію (мовляв, державна премія – не може не бути важливою). І з року в рік критики з сумом констатували наявність гігантської прірви між літературним життям та результатами літературної премії. Дискусія могла вестись хіба на тему того, чи свідомим було це конструювання паралельної книжкової реальності аж на такому високому державному рівні, чи випадковим.
Сигнал про зміни
Що змусило літературну спільноту змінити свою думку? Йдеться, перш за все, про модернізаційні зміни, яких зазнала премія впродовж 2016 року. Кількість номінацій було скорочено з 9 непотрібно-бюрократизованих до 5 конкретних та наповнених життям: «література, публіцистика, журналістика», «музичне мистецтво», «театральне мистецтво», «кіномистецтво», «візуальне мистецтво». Було оновлено склад журі. Про наявність серед 25 членів комітету імені Сергія Жадана можна говорити як про стовідсотково іміджевий крок (безумовний плюс для премії). Про наявність у списку імен літературознавців Ростислава Семківа та Елеонори Соловей говорять із пошаною до фахового професіоналізму останніх, і вже одна ця пошана є сигналом про зміни (із повним складом журі премії можна ознайомитись за лінком http://knpu.gov.ua/content/sklad-komitetu ).
Важливими (і, можна сказати, радикальними) є зміни механізму внесення кандидатів. Раніше право робити виступи з ініціативою мали інституції з чітко окресленого списку: Мінкульт, Деркомітет телебачення та радіомовлення, НАН, НАМ, національні та всеукраїнські творчі спілки, Український фонд культури, Всеукраїнське товариство «Просвіта». Тепер право вносити кандидатів надається, увага: 1) експертам, визначеним журі для кожної номінації; 2) членам Комітету; 3) культурним інституціям. Незважаючи на те, що більшість експертів бентежить широке поле для інтерпретацій словосполучення «культурні інституції», вони зі схваленням ставляться до надання додаткового права членам журі. Це ж можна сказати і про новий «антикорупційний» пункт: якщо до списку номінантів потрапить твір близької до когось із членів комітету особи, він позбавляється права голосувати за нього протягом всіх трьох турів конкурсу.
Читайте також: Синдром князя Мишкіна
До тексту положення про діяльність Комітету було також додано пункт про те, що одним з покладених на членів журі завданням є популяризації творів лауреатів Національної премії. Ця популяризація і є роботою на імідж, якого бракує.
Імідж як орієнтир
Словники кажуть, що імідж – це сконструйований образ подання зовнішньої форми будь-якого об'єкта чи особи. Гідне подання зазвичай відбувається через знакові характеристики – форму і зміст. Один з прикладів гарного іміджу державної літературної премії – це іспанська премія Сервантеса, що щорічно вручається з 1976 року Міністерством культури Іспанії (переможцями в різні роки були Біой Касарес, Борхес, Варгас Льоса тощо). Якщо раніше – за оцінками критиків та оглядачів – Шевченківська премія входила до першої трійки українських книжкових премій (поруч із «ЛітАкцентом» та «Книгою року BBC»), то робила це хіба що завдяки потужності бренду «державна премія». Сьогодні вона має усі шанси виправити свою колишню «скомпрометованість» завдяки формі і змісту. Оновлена форма – в наявності. Важливо, щоб змістовна складова утримувала гідний рівень: коли протягом певного часу найвищу нагороду з літератури отримуватимуть взірцеві тексти, які до того ж будуть адекватної фіксацією літературної картинки, то з часом результати премії стануть орієнтиром. Тобто, почнуть відігравати ту роль, яку й мають відігравати.
Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях
20 лютого імена тих, кого представлять на затвердження президентові, назвав у короткому дописі на Facebook член журі Ростислав Семків. Переможцем у номінації «література, публіцистика, журналістика» став Іван Малкович (його «Подорожник з новими віршами» – це книга вибраних віршів із додаванням свіжих поезій). Представляти Малковича зайве – поета, видавця, засновника «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» називають одним з «живих класиків». Його перемога, це, безумовно, ще один із дзвіночків модернізації.
Реакція на новину у соцмережах була майже без виключень радісною. На рефлексію й аналіз від літературних критиків можна буде чекати днями, ну а незабаром відбудеться і сама церемонія вручення премії. В будь-якому разі, премія-2017 – це тільки перший крок. Тепер чи не найцікавішим є те, кого у 2018 та 2019 роках вноситимуть члени журі до списків кандидатів на премію. Як відомо, повноваження членів Комітету триватимуть протягом трьох років, і цього видається достатнім для того, щоб на щось вплинути.