“Шева” живий!

  

 

«Щоб убити поета, досить поставити йому пам’ятник» – цей, може, дещо категоричний афоризм в Україні набув виняткової актуальності. Кількість монументів Батькові нації не піддається точному підрахунку. В кожному разі вона значно перевищує кількість видань «Кобзаря», а можливо, і обсяг

накладу кожного окремого видання.

 

Ідеться навіть не про те, що будь-якого поета краще читати, ніж на нього дивитися. Питання: на кого дивитися? На похмурого старого (про всяк випадок нагадаю: Тарасові Григоровичу було відпущено 47 років земного життя), заглибленого у свої невеселі думки. Цей канонічний образ Кобзаря – лише одне з можливих облич живого Шевченка, до створення якого він доклав певних зусиль сам, але чи такого його обличчя потребує сучасна Україна?

 

Я знаю лише три винятки: пам’ятники в Петербурзі, Ялті (обидва – роботи канадського українця Лео Мола) й зовсім недавній у Прилуках на Чернігівщині (авторства Володимира Небоженка та Семена Кантура): на них Тарас молодий енергійний і… привабливий, причому останнє слово тут – ключове. Що ж до актуальних потреб, то вони не наша ініціатива. Сам Тарас Григорович був цілком свідомий своєї місії як взірця новітньої української ідентичності й ставився до завдання цілком відповідально, в дусі свого часу, коли ж точніше, випереджаючи свій час. Якщо сучасні українці хочуть справді бути адресатами його послання, а не пасивними статистами архаїчного культу, що вже давно не містить у собі жодної несподіванки, доведеться, хай там як, вступати в діалог із Пророком, а не з його жерцями чи самими собою. Мова про те, що сивочолий Мойсей – артефакт, вигаданий самим Шевченком. Образ Кобзаря веде свій початок від офорта Василя Штернберга, яким було проілюстровано першу скромну збірку творів поета. Насправді ж, 1840 року, коли вийшло перше видання «Кобзаря», його автор був 26-річним красенем, перед яким капітулювали чимало аристократок.

 

Усе просто, Шевченко сформувався на хвилі європейського романтизму, коли постать автора не просто виходила з тіні, а й перетворювалася на окремий майданчик для творчості, залежно від завдання. Байрон, Ґюґо, Лєрмонтов, Міцкевич, Паґаніні, Ліст і десятки інших літераторів, художників, композиторів були визнані цікавими не лише як виробники творів, а також як володарі думок, громадські лідери, законодавці моди. Їхній образ (або, як тепер сказали б, імідж) ставав окремим продуктом творчості, витвором мистецтва, й від того, наскільки він був артистично переконливим, залежало якоюсь мі рою донесення до публіки їхніх ідей. Шевченко грав у цю гру свідомо й із задоволенням.

 

Під впливом яких саме чинників змінювався зовнішній вигляд поета від талановитого гульвіси, улюбленця столичних салонів і провінційних маєтків до народного мудреця, патріарха – тема окремого дослідження, очевидно, що в ній є і відчутна частка містики. Крім обставин долі (хвороба, ув’язнення, заслання, військова служба і т. ін.), в цій зміні був і окремий творчий, театральний елемент. Але жодного дешевого маскараду за зразком Байрона, який полюбляв гуляти Лондоном у турецьких строях. Із усього «малоросійського» в одязі пізнього Шевченка – лише… смушкова шапка й вуса, все! У вишиванці він не фотографувався і майже ніколи не малював себе, кожух був стандартним міським зимовим одягом, а під кожухом був звичайний європейський сюртук і сорочка з краваткою за останньою модою. В хаті-музеї поета експонується автентичний літній костюм Тараса Григоровича. Раджу придивитися: якість виняткова, в такому костюмі несоромно було б гуляти й у Парижі, й у Лондоні.

 

Гадаю, не було б перебільшенням визначити роль Шевченка в петербурзькому світі як денді – сенс цього слова в повсякденному розумінні дещо втрачений. Денді – це не та людина, яка бездоганно дотримується вимог новітньої сучасної моди, а навпаки, ексцентрик, котрому дозволено моду порушувати й диктувати. До того ж, у традиціях Російської імперії манера вбиратися завжди сприймалася як дещо ідеологічно навантажене. Звісно ж, врешті-решт ідеться передусім не про одяг, а про цілісний образ, основою якого є водночас демонстрація національного коріння та волелюбного духу, незалежності від офіціозу.

 

Що ж до постійної похмурості, то сучасники запам’ятали зовсім іншу людину: веселу й енергійну (попри хвороби, привезені з колоніальної війни), привітну й чарівну (в колі людей, які були того гідні), з винятковим почуттям гумору, дещо беззахисну в побуті та цілком світську. Тільки така особа могла без зайвих зусиль справляти вплив на інших людей. Цей комплекс якостей найпростіше визначити грецьким словом «харизма». З такого металу ллють полководців, політиків, проповідників, інакше кажучи, лідерів. Такий Шевченко – живий і сучасний – значно ширший, ніж депресивний дідуган із позеленілих пам’ятників. Річ у акцентах. Шевченко-страждалець є частиною дуже застарілого національного міфу, де українцям відведено роль покірних жертв історії, сусідів, географічних обставин. Таке бачення України а la Грушевський (за всієї поваги до видатного історика) не може виховати в сучасниках нічого, крім віктимності (комплексу жертви). Від страждальця до невдахи – один крок.

 

Реальну людину, яка стала «іконою» нації, за всього бажання недоброзичливців, важко назвати лузером. Кожна не просто не сприятлива, але направду критична обставина біографії парадоксально дарувала Шевченкові перевагу як особистості та митцеві. Народження в сім’ї кріпака – вкоріненість у народну культуру й ментальність, сирітство – незалежний характер, служба в пана – знайомство з Європою, заслання та військова служба на фініші епохи географічних відкриттів. І все це разом – унікальний життєвий досвід. Плейбой, денді, експлорер, харизматичний лідер – ця низка іншомовних слів насправді цілком відповідає потребам модерної (чи то постмодерної) доби. Час нагадати, що Шевченко може стати для наших сучасників зразком успішності. Як іще назвати людину, котра спромоглася перекодувати свій народ, а пам’ятники якій стоять по всьому світу?

 

Як іще назвати людину, котру сучасні українські студенти фамільярно називають «Шева» й тексти якої успішно кладуть на акорди важкого року? Попри все, що ми намагалися з ним зробити, Шева досі живий!