Вивчення жіночої історії, що поширилось останнім часом, ставить перед дослідниками нові виклики, особливо стосовно української історії ранньомодерного часу. Передусім це «виклик прикордоння»: там можна спостерігати певну жіночу свободу, суб’єктність жіночих ініціатив, а подекуди присутність жіноцтва в публічній сфері. Особливо такий виклик помітний з нівеляцією і ліквідацією прикордонного статусу, що спостерігаємо в другій половині XVIII століття. Це збігається з реалізацією ідей просвітництва, потужної філософсько-культурної течії європейського мислення. Засадничими рисами цієї течії є домінування раціональних пояснень і прагнення створити добре керовані суспільні організації, боротьба з релігійними упередженнями, невіглаством і забобонами.
Але на українських теренах просвітницькі імперські ініціативи зіткнулися не лише з істотними складнощами політичного змісту, а й з особливостями народної побожності та своєрідними ролями окремих представників соціуму. Для просвітницького бачення цей простір насичений засторогами, марновірством із чаклунами, відьмами, ворожками й шептухами, що мають пріоритет у лікуванні й гальмують реалізацію державних медичних програм. Попередні історики дещо нехтували цією оптикою дослідження суспільних перетворень, хоча вона містить вагомий потенціал і надає колоритні приклади. Особливо коли поглянути на історію знизу, з опінії нижчих прошарків соціуму.
Замовляння Ганни Троценкової. Центральний державний історичний архів України у місті Києві. Ф. 1744. Оп. 1. Спр. 3
Охтирський городничий капітан Михайло Мандрикин 19 жовтня 1789 року порушив перед Охтирським магістратом справу про чарівницю Ганну Троценкову, що займалася чародійством і виганяла переполох. Про увагу до таких випадків зазначено у 266-й статті «Уставу благочинія», основного документа, якого мав дотримуватися Мандрикин, виконуючи поліційні функції. Жінку було схоплено й ув’язнено. Їй було 65, неписьменна, народилась у містечку Хоролі, батьки переселилися в Охтирську округу (певно ж, в Охтирський полк), у село Староіванівку, звідти, «пришедши в совершенный возраст», вийшла заміж за цехового ткацького цеху з Охтирки, жила в підміській слободі Гусинці й змолоду зловживала горілкою до певного часу. Якось уночі із середи на четвер, коли вона, помолившись, спала, у сні до неї прийшов чоловік у літах, і та просила й молилася Богу, аби горілки більше не пити, і той за обіцянку «ратовати» людей навчив її замовляння від переполоху зі звертання до Божої Матері, і так вона лікувала людей.
Історія з Ганною Троценко виявилася нелегкою. За «Уставом…», її мали лише доставити до суду, судове рішення Охтирського нижнього земського суду — покарати тілесно, але оскільки шептуха була в літах і цей вид справи підпадав під забобони, матеріали мали передати до Харківського совісного суду, що розглядав подібні «злочини» (і зазвичай ухвалював м’які вироки). Хоча капітан Мандрикин і кілька сусідів приклалися, щоб ускладнити і справу, і вирок. Передусім у справі вона не лише шептала, а й використовувала зілля, що звалося «чорним» (зварене в «непочатій» воді), тобто труїла й займалася забороненою лікарською практикою, брала гроші за свої дії, тобто збагачувалася. Охтирські мешканці «доповнили» біографію шептухи неприємними подробицями, що в часи ще Охтирського «воєводства» 1765–1780 років вона була тілесно покарана за крадіжки в сусідньому місті Лебедині з барабанним боєм, часто сварилась із сусідами за «грядку», а з Іваном і Степаном Чикалами — за свиней у городі, з Іваном Садовим — за псування в плузі вола. До неї також зверталися з питанням знаходження украдених речей, і так Троценкова здобувала собі майно.
Охтирська Ікона Божої Матері
Але свідчення тих, кого жінка зцілила від переполоху, були позитивні, зілля шептуха використовувала зрідка, а за лікування брала, хто що дасть. Священники Охтирської Михайлівської церкви Михайло Зіньківський і Павло Фіялковський у своїй характеристиці зазначили, що Ганна «состоянія добраго». Реченець повітового суду Харківський совісний суд спростив унаслідок «глибокої старості» підсудної і того, що вона була ув’язненою і сиділа на «хлібі і воді» шість діб. Ганну мали звільнити. Чарівниця пообіцяла більше не шептати, а її чоловік Степан Троценко мав пильно за тим стежити. Справа Троценкової є в кількох варіантах як у фонді Харківського совісного суду (Державного архіву Харківської області), так і в Охтирському магістраті (Центральному державному історичному архіві України в місті Києві). Замовляння шептухи я свого часу опублікував як один із цікавих прикладів українського магічного фольклору.
Та така справа потребує обумовлення. Передусім щодо імперської політики, що виявляє такий «злочин» і досить м’яко карає. Причини пом’якшення покарань, певно, пов’язані з просвітницькою риторикою імперської влади: боротьба з невіглаством і забобонами, потреба просвітництвом «цивілізувати» розмаїті околиці.
Водночас перед нами постає вагоме чудо зцілення завдяки втручанню Богоматері. Віра в чудо від Богородиці становить дуже помітну рису культури. А один з найбільших українських барокових письменників Йоаникій Ґалятовський присвятив низку своїх творів чудам Божої Матері та її ікон; найвідоміші «Небо новоє…» (кілька видань, 1665, 1677, 1699) і «Скарбниця потребна…» (про чудеса ікони Єлецької Божої Матері, 1676). У Ґалятовського знайдемо чимало пояснень щодо поведінки жінки через століття, явлення святого, прохання до Божої Матері, одержимість бісами й прохання не зловживати алкоголем. Та охтирський контекст усе-таки істотний.
Краєвиди поблизу Охтирки, біля Охтирського Троїцького монастиря (сучасне фото)
Місто Охтирка на початку 1790-х років переживало бурхливий розвиток. На 1802 рік у ньому жило близько 14 000 людей, це найбільше за населенням місто Лівобережної України. Причина була також очевидною. У 1739 році місцевий охтирський священник Даниїл під час сінокосу виявив ікону Богоматері, що виявилася чудотворною.
Бажання поклонитися цій іконі чи зцілити недуги із червня по вересень приваблювало до міста багатьох прочан, завдяки яким і розвивалася місцева економіка від ткацтва до іконопису.
Чуда Охтирської ікони містять непоодинокі згадки зцілення від незрозумілих чи психічних хвороб у сучасному нам розумінні поруч із паралічем, сліпотою, трясовицею та огневицею. В описах чуд 1749–1757 років немає слова «переполох», але є «безпамятство» («охтирський житель Тимофій Гетманенко у безпамятстві кричав і бився»), «бісівське страхованіє» («наважденіе»). Сидір Прядка із села Чупахівки три тижні нічого не пам’ятав, охтирський писар Петро Кардашевський три тижні не міг спати, дівиця Явдоха Механенко бігала по полю й лісах удень і вночі, а купчиха з Курська Агафена Шилова з доньками своїми Анною, Ксенією, Тетяною «кричали по скотски птичьими и собачьими голосами». Усі були зцілені Охтирською Покровою. Чуда зцілення виявляться підтвердженими, Охтирка з іконою Божої Матері стала місцем прощ і поклонінь. До всього поруч з Охтирською іконою недалеко від міста була місцевочтима ікона Каплунівської ікони Божої Матері. Замовляння Троценкової починається зі звернень до Казанської, Курської, Каплунівської, Покровської, Київської та Володимирської Матері Божої. Тобто контекстуально зцілення саме з такими зверненнями в Охтирці досить питоме. Шептуха існує поруч із місцем, де перебуває ікона, відома своїм зціленням.
Ще важливіше — це хвороба, яку лікує Троценкова, — переляк («переполох-переполошиця»). З якої причини виникали у вилікуваних симптоми, вочевидь, цього важкого психічного стану? Передусім з огляду на документ це жіноча (чи дитяча) хвороба (із семи випадків — три чоловічих: пастух Матвій Коцаренко й діти Пилип і Йосип Рецетови). Усі зцілені, включно з майоршею Євдокією Жияновою та вдовою осавулшею Євдокією Рецетовою — неграмотні (це певне заперечення тез про грамотність жінки із заможних кіл суспільства). Причина для цих небагатьох випадків відома поверхово — пожежа в Охтирці десять років тому (це підтверджений іншими документами факт — велика пожежа, що спалила багато хат 20 вересня 1781 року). Тобто хворі пережили певні граничні ситуації, що відобразилися на психіці, і звертання до Божої Матері через шептуху зцілило їх. Загалом у відображенні фольклорного складника в українській літературі «переполох» виливають. А Троценкова дуже схожа на характеристику Сівілли в третій частині «Енеїди» Івана Котляревського:
На світі всячину я знаю,
Хоть нікуди і не ходжу,
І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу:
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу — уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.
Сивилла і Еней. Ілюстрація Анатолія Базилевича до «Енеїди» Івана Котляревського
Щодо початків української прози, згадаймо: одне зі звинувачень сотника Забрьохи з «Конотопської відьми» Григорія Квітки-Основ’яненка, що він так своїми діями (потопленням відьом і польотом у вирій) налякав дітей, що їм виливали переполох. У цьому разі переполох — дієва хвороба, що трапляється з людиною і потребує сторонньої допомоги в зціленні.
Мабуть, історія ж баби-шептухи має ще один і вагомий контекст. Це збільшення контролю держави, власне імперії, над тим простором.
Постать городничого Михайла Мандрикина, що звинуватив шептуху, буде визначальною. Нові правила «Уставу благочинія» 1782 року напряму передбачали: «Буде кто учнет чинить колдовство, или чародейство, или иной подобной обман произходящий от суеверия, или невежества, или мошенничества, и для онаго начертании на земле или курении, или пугание чудовищем, или воздушные или водяные предвещании, или толковании снов, или искании клада, или искании видений, или нашептании на бумагу, или траву, или питии, того отослать к суду, где учинить с ним, как законы повелевают». Але попередники цього посадовця не зважали на чарівниць. Та городничого Мандрикина (власне Мандрику) важко назвати адептом просвітництва й тим, хто бореться із забобонами, хоча його дії досить таки секулярні. Це колишній козак, що вислужився до капітана (тобто теж був людиною далеко не молодою). Пізніше він відомий як попечитель Охтирського народного училища 1804 року своїм рейдом по дяківських і приватних школах, щоби збільшити кількість учнів у підлеглому йому закладі. Та, певно, ще відоміший тим, що після секуляризаційної реформи й ліквідації Охтирського Троїцького монастиря 1786 року вивіз цеглу з монастирської огорожі та з неї побудував собі знатну кам’яницю в Охтирці. Для нього, як для городничого, важливо знищити ініціативи поза своєю компетенцією, вислужитись і надати належний звіт.
З кінця 1760-х років в Охтирській провінції мав бути лікар, рапорти й накази щодо лікарів в Охтирці є частиною бюрократичного листування із 70-х років XVIII століття. Безпосередньо в Охтирці й повіті з інструкції намісника генерала Петра Румянцева ще з 1779 року лікар мав бути постійно. Та, власне, чи вмів він виганяти переполох?