Стараюся щодня гуляти бодай годину, але цієї зими або мої старання надто мляві, або зима надто люта, бо щоденні прогулянки стали прогулянками через день, а то й через два. А тут ще й травма коліна, тому вони не дуже сприяють релаксації. Одне слово, замість радіти гарній зимі й довгим прогулянкам, які дають змогу розслабитись, я сиджу вдома й заповнюю дозвілля різним дріб’язком.
Наприклад, довше, ніж зазвичай, переглядаю Facebook, а в ньому безліч повідомлень, які або не цікавлять мене, або невідомо чому такі важливі, що всі мерщій прагнуть оголосити urbi et orbi, мовляв, усі чекають, напевне, саме цього повідомлення. Хоча я сам не без гріха й час від часу теж щось вкидаю до мережі, а на додачу ще й надсилаю обраним фейсбучним друзям свою чергову колонку, написану для Тижня. Коли Facebook уже змучує мене, спускаюся вниз, укотре заварюю собі чай і сідаю на хвилину перед телевізором, щоб побачити останній прогноз погоди. Не почувши про швидку зміну на краще, перемикаюся на канал CNN, що з нарцисичною насолодою надуживає гаслом «CNN ― новини, найгідніші довіри».
Гаразд, запитую сам себе, для кого «найгідніші довіри»? Канал, здається, самозакоханий зі взаємністю. Погляньмо, які тепер «екстрені новини», бо принаймні кілька разів на день на екрані з’являється крикливе повідомлення про «екстрені новини». Буває, справді щось сталося, але то зазвичай якісь катастрофи, бо в новинах мало не завжди йдеться про катастрофи. А здебільшого то чергові «екстрені новини», пов’язані з таким собі Дональдом Трампом, який десь щось сказав або не так сказав, вкотре написав щось у Twitter, тож є причина обурено розповісти про це світові, а потім кілька днів поспіль набір щоразу нових промовистих голів сушить собі мізки, намагаючись розумно пояснити, що мав на увазі POTUS (President of The United States) і які можуть бути наслідки.
Зрештою ми й так дізнаємось, який лихий, дурний, непідготований, психічно нестабільний, расистський… (тут можна додати всі можливі негативні епітети, що спадуть вам на думку) той POTUS. Думаючи про гасло CNN, що їхні «новини найгідніші довіри», я можу вірити їм тільки в тому, що вони не лишать жодної сухої нитки на президентові, і від цього йому добре або недобре залежно від обраної світоглядної позиції. Натомість після 15 хвилин перегляду CNN із їхнім негативним героєм у головній ролі я обираю рідний канал CBC. Цей канадський варіант CNN ― чи радше BBC ― зі справжньою канадською мультикультурною коректністю прагне розповісти нам про світ і Канаду так, щоб ми не мали сумніву, що живемо в найкращій із можливих країн. Інколи на CBC знехотя подають інформацію про те, що на кожен зароблений канадцем долар припадає 1,60 долара боргу, який він має сплатити. Вочевидь, вважають, що він здатний сплатити ті борги, хоча, як повідомили в сьогоднішніх ранкових новинах, нині 33% канадців мають великі проблеми з цим.
Читайте також: Доба амазонок
Не знаю, який висновок я маю з того зробити, але найпростіше знову перемкнути телевізор на канал погоди, бо там я принаймні дізнаюся, що взимку буває холодно, навіть дуже холодно, а інколи так холодно, що не хочу виходити з дому, але все-таки сідаю в машину, їду до торговельного комплексу й купую щось у кредит, аби мати ще більший борг для оплати. Навіщо, зрештою, існують новини, якщо не для того, щоб дізнатися про щось нове у світі, в житті та навіть у наших цілком приватних боргах. У перерві між переглядом новин, стеженням за погодою і повідомленнями у Facebook нашвидку готую собі обід, а коли неквапом споживаю його (поставивши собі якусь оптимістичну музику, востаннє то були колядки та щедрівки), дивлюсь у велике вікно свого кабінету, бачу перед собою засипаний снігом кількасотметровий простір і ― це вже остаточно добиває мене ― помічаю свіженький сніг, що сипле собі та й сипле. Ага, ген далеко на обрії раз по раз пролітає потяг, не знаю звідки й не знаю куди, але таки додумуюся, що то потяги, які їдуть зі сходу на захід або в протилежному напрямку.
Читайте також: Social media blues
Я люблю ту картину перед вікном і щодня щиро благаю і вищі сили, і місто Торонто, щоб перед моїм будинком не збудували ніякого мікрорайону, або, не дай Боже, торговельного комплексу, або навіть спортзалу, басейну чи ковзанки, хоча її облаштували на кількасот метрів на захід від мене, тож більше, мабуть, не будуватимуть. Я полюбив ту велику десятигектарну просторінь, що лишилася після відомої колись фабрики шин Goodyear і заростає вже 30 років буйними травами та кущами, навіть дерева великі вигнались. А коли не блукаю у Facebook, не дивлюся CNN чи CBC і навіть не читаю свого улюбленого тижневика The Economist, який, nota bene, щоразу швидше сходить на пси, то дивлюся на той великий порожній простір, котрий лишився у великому місті, й гадаю собі, щó тут колись збудують, бо таки збудують.
Я завжди мріяв писати щоденник, але як подумаю, що писав би те, що написав вище, тільки щодня, то, мабуть, краще, коли пишу тільки раз на тиждень колонку для Тижня. А зима так чи так зрештою мине.