Майже чотири роки.
Безжальна бійня з небаченою кількістю жертв.
300 000 загиблих російських солдатів і, можливо, 100 000 українців.
Зруйновані міста.
Повернулися часи кривавих земель, з Путіним, який продовжує справу водночас і Сталіна, і Гітлера.
І все це для чого?
Тут – одне село захоплене.
Там – інше село відбите.
Моторизований підрозділ, який приїздить, щоб сфотографуватися, встановити прапор на дзвіниці і, іноді, відразу ж зникнути.
Місяці жахливих боїв у Бахмуті та Часовому Яру (дві битви, про які я писав) або в Андріївці (чудовий фільм Мстислава Чернова) за крихітні містечка, від яких залишилися лише руїни.
Шістнадцять місяців катастрофічної наступальної операції з метою захопити місто Покровськ, яке я також знаю, де я теж знімав фільм, і яке в мирний час є містечком розміром з Мелен або Венсен.
Згадується Норман Мейлер у романі «Голі та мертві»: «Вони гинули за пагорби, яких ніхто не міг назвати, за цілі, яких ніхто не розумів».
Або, ще краще, на згадку приходить шедевр Еріха Марії Ремарка «На Заході без змін» – Чорної біблії абсурдності війни, машини, що безглуздо знищує: «та сама випатрана земля, яку ми завойовуємо, втрачаємо, знову завойовуємо – залишається бруд, залишаються мертві».
Для кожного, хто бачив цю огиду зблизька, вона нестерпна. «Оце все – заради цього»…
Українці, стикаючись із цим божевіллям, що триває виключно завдяки волі Путіна, поводяться напрочуд гідно.
Хоробрість бійців.
Відвага цивільних і військових керівників.
Безпрецедентний опір населення, замученого знущаннями, виснаженого, знекровленого, але не зламаного.
І навіть нещодавній корупційний скандал в енергетичному секторі не змусить мене змінити думку: звільнення двох міністрів; жорстке відсторонення близької до президента особи; дві антикорупційні структури, які громадянське суспільство вважає національним надбанням і які в умовах війни проводять кропіткі розслідування – що може бути краще?
Проблема, натомість, виникає з союзниками.
Я кажу це, повторюю і показую у своїх фільмах упродовж чотирьох років: з першого дня всі вони систематично відставали на крок. Надсилали шоломи, коли потрібні були ракетні установки Javelin; передавали Javelin, коли була потрібна артилерія; надавали гаубиці тоді, коли на зміну позиційній війні настала війна в небі; допомагали засобами протиповітряної оборони, коли потрібні були ракети дальнього радіусу дії Scalp або Storm Shadow; виділяли танки, коли потрібні були літаки; передавали літаки вже після того, як ворог адаптував свою протиповітряну оборону до нових умов… Список можна продовжувати.
Завжди добра зброя, але завжди – з піврічним запізненням.
Страшна фраза югославського письменника Іво Андрича, яку всі ми запам’ятали тридцять років тому, під час облоги Сараєво: «Великі держави ніколи не дають достатньо, щоб врятувати, але завжди достатньо, щоб продовжити агонію».
У сьогоднішній Україні, як і у вчорашній Боснії, диявол вміло дозував свою допомогу, щоб дозволити країні вистояти, але не перемогти.
Чи змінюється ситуація?
Можливо.
Прикладом змін можна вважати нещодавні навчання НАТО, під час яких бойові підрозділи нарешті серйозно розглянули гіпотезу конфлікту, про який відкрито заявляє Росія. Конфлікту, що вона хоче якнайшвидше розширити на решту країн Європи. Про це свідчить документ, підписаний 17 листопада президентом Макроном, який передбачає поставку впродовж десяти років 100 літаків Rafale, 600 бомб великої дальності AASM і 8 батарей SAMP/T, подібних до американських Patriot.
Але є нагальна потреба.
Найвищим пріоритетом на даний момент є задоволення вимоги, яку президент Зеленський висуває з першого дня, і до якої всі ми, за невеликим винятком, поки що залишаємося глухими, але від якої залежить результат війни: «close the sky», закрийте небо, не дайте бомбам, ракетам, російським дронам націлюватися на наших цивільних, руйнувати наші міста і знищувати нашу інфраструктуру – і тоді ми переможемо»…
Для цього існують три способи дії.
Треба, щоб Франція показала приклад і поставила достатню кількість батарей типу Patriot для захисту всіх великих міст. Аби у Франції та в інших країнах були б впевнені, що зброя, яку вони постачають, не буде заблокована і зможе вразити Росію вглиб території.
Треба завершити інтеграцію України до мережі радарів, датчиків та інших супутників, які дозволяють арміям НАТО не тільки прикривати небо, але й бачити наближення ракетних залпів.
Жоден з цих трьох кроків не буде означати, з точки зору міжнародного права, загострення ворожнечі.
Але в сукупності вони є тим, чого бракує Україні, щоб перетворити на перемогу стратегічну перевагу, яку вже зараз їй забезпечують наполегливість і героїзм.