Останнім часом знову стала актуальною тема перепоховання на батьківщині українських національних діячів, що померли в еміграції. Така потреба обумовлена двома причинами:
- морально-етичною — їхні останки мають повернутись в Україну,
- практичною — у всьому світі зберігання могил осіб, що померли понад 20–50 років тому, є платним. Якщо могила не оплачується, з часом тут ховають іншого мерця.
Уперше питання про перепоховання українських національних діячів на батьківщині було порушено ще за каденції президента Леоніда Кучми. Спільно з мером Києва Олександром Омельченком вони презентували цікавий проєкт зі створення Національного меморіалу на Майдані Незалежності та Національного пантеону. Цей проєкт розглядався у контексті реконструкції центральної частини Києва, й було сказано багато пафосних слів та надано урочистих обіцянок. Але закінчилося все традиційно: замість меморіалу зробили торгівельно-розважальний центр.
До цього питання повернулися після 2014 року: його порушив Український інститут національної пам’яті. Було проведено моніторинг наявних у світі поховань, їхній стан та, вибірково — питання оплати. Зокрема, внаслідок цієї діяльності у січні 2017 року у Києві на Лук’янівському кладовищі були перепоховані письменник Олександр Олесь та його дружина Віра Кандиба. А днями на Національному військовому меморіальному кладовищі перепоховано полковника Січових Стрільців, лідера ОУН(М) Андрія Мельника з дружиною. Й одразу впадає в око, що йдеться про різні кладовища, а тема Національного пантеону якось відійшла на другий план.
Публічні заходи на підтримку України у Парижі, Василь Сліпак ліворуч у зеленій куртці, 2014 рік
Водночас, у Києві вже почалися розмови про перепоховання Головного Отамана (тобто президента) Української Народної Республіки Симона Петлюри. Про це заявляли на офіційному рівні міністр закордонних справ Андрій Сибіга, керівник Офісу Президента України Кирило Буданов, голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров тощо.
Читайте також: Останні дні Симона Петлюри та доля його родини
Але у випадку з перепохованням Симона Петлюри та його родини не все так просто. Могила існує рівно сто років. Це розкішне поховання у центрі Парижа на кладовищі Монпарнас поруч із центральною алеєю, серед могил аристократів, політиків, військових, громадських діячів і просто заможних родин столиці Франції. Поховання Симона Петлюри на Монпарнасі, як і могила командувача Армією Української Народної Республіки генерала Михайла Омеляновича-Павленка на кладовищі Пер-Ляшез, фактично виконує важливі представницькі функції. Вони виділяються монументальністю, доглянуті та охайні, до них часто підходять відвідувачі, зокрема чимало туристів та студентів, що приїздять до могил відомих діячів з освітньо-пізнавальною метою.
Треба чітко розуміти, що Симон Петлюра — це не просто одна з топ-постатей українських діячів ХХ століття. Він є чинним президентом Української Народної Республіки, у 1920 році окупованої червоною, польською, румунською та чехословацькою арміями, визнаний мільйонами українців, що опинились під окупацією, та десятками тисяч військових і політичних емігрантів.
Симон Петлюра перебуває на одному рівні з Михайлом Грушевським, Павлом Скоропадським, Леонідом Кравчуком, а також живими президентами України.
Тисячі людей з числа українських емігрантів упродовж багатьох років дбали про збереження пам’яті про Симона Петлюру та його найближчих соратників. Вони залишили в спадок розкішні меморіали своїм лідерам, церкви, музеї, бібліотеки, тощо.
Вояки й емігранти УНР могли не подбати про збереження своїх могил після того, як мине час, але вони заповідали свій спадок, аби зберігалась пам’ять про Симона Петлюру та Українську Народну Республіку. Й перед своєю смертю вони попіклувалися, аби забезпечити існування могили Петлюри та його родини у Парижі як мінімум на найближчі десятиліття.
Могила Симона Петлюри, ранок 26 травня 2026 року
Люди, які впродовж 100 років ходили на могили Симона Петлюри та інших діячів УНР, дбали про них, зберігали реліквії 1917–1920 років та плекали духовні традиції того часу, пережили різні часи. Вони призвичаїлись розраховувати на власні сили та самостійно захищати національні святині. А також ставитись з великою пересторогою до будь-яких проєктів або проявів зацікавлення, адже поганих прикладів за минуле століття не бракувало.
Передусім ідеться про 65 років правління в Україні радянської влади. Попри те що могила Симона Петлюри розташована у Франції, діяльність КДБ дотягувалась скрізь. Спроби вербунку та шантаж, втручання в особисте життя, провокації, розповсюдження недостовірної інформації, нарешті — фізична розправа — це те, з чим повсякденно стикались очільники української еміграції. Про діяльність КДБ у цьому напрямку чимало написав історик Олександр Скрипник, який має доступ до архівів Служби зовнішньої розвідки України. Серед іншого, в нього є й великий нарис про спроби вербунку Симона Сазонтіва — ветерана Армії УНР, який мав невелику гумову фабрику під Парижем. Він витратив чимало грошей на впорядкування могили Симона Петлюри та придбання будинку для Храму та Української бібліотеки ім. Головного Отамана. Спочатку Сазонтіва намагались завербувати, а коли він відмовився — через місцевих комуністів та агентуру серед еміграції почали кампанію з його компрометації. Так само органи КГБ вчиняли і щодо інших більш-менш відомих очільників громади.
Хода і мітинг на підтримку України, в якому взяли участь українці, французи, грузини, та представники інших національностей, площа Бастилії, 6 березня 2022 року
Коли у 1991 році наша країна відновила свою незалежність, українці по обидва боки кордону були сповнені оптимізму. У перші роки незалежності ці надії справджувались. Тодішній директор Української бібліотеки ім. С. Петлюри у Парижі Василь Михальчук та інші наші «французи» були частими гостями у Києві: проводили різні заходи, брали участь у створенні нових навчальних закладів, читали лекції, виступали з доповідями. Серед іншого, саме тоді Українська бібліотека ім. С. Петлюри ініціювала проведення конкурсів на дослідження тем, пов’язаних з іменем Головного Отамана. Водночас і Україна самостійно подбала про придбання у Парижі нерухомості для гідного представлення її інтересів. Президент України Леонід Кравчук розпорядився виділити досить великі гроші з числа тих, які залишалися на рахунках компартії, для купівлі будинків та помешкань під посольства. Зокрема у Парижі послові України у Франції Юрієві Кочубею вдалося вигідно придбати особняки для посольства та культурно-інформаційного центру.
Але після завершення каденції Леоніда Кравчука все пішло шкереберть. Починаючи з середини 1990-х років офіційна історична наука замість толерування традицій УНР почала вшановувати історію УРСР та всього, що з нею пов’язано. Що ж до українських послів у Франції після Юрія Кочубея, то часто вони тримались на відстані від української еміграції та постаті Симона Петлюри. Для людей, які народились у Франції у родинах політичних та військових емігрантів, де з дитинства плекали українські традиції, цей ідеологічний поворот був гірким та образливим.
Василь Сліпак (у коричневій шкіряній куртці) незадовго перед від’їздом в Україну для участі в АТО. Фото зроблено в Українському культурно-інформаційному центрі у Парижі, що нині носить його ім’я (загинув 29 червня 2016 року; фото Алли Лазаревої)
Саме тому останні 35 років українська емігрантська спільнота у Франції дистанційована від офіційних представників нашої влади, хоч за цей час і значно оновилась. З одного боку, пішли у небуття діти (а також значна частина онуків) емігрантів періоду УНР та діти еміграції, пов’язаної з Другою світової війною. З іншого боку, навколо дітей та онуків емігрантів, які ще залишались, згуртувались українці, що приїхали до Франції у 1990–2000-і роки. Вони «виховалися» на їхніх традиціях, а також додали свої історії (зокрема, громада плекає пам’ять про видатного оперного співака Василя Сліпака, який 19 років мешкав у Парижі й у 2016-му загинув як доброволець в АТО). Після 24 лютого 2022 року українська громада значно зросла за рахунок біженців. І частина з них теж органічно влилась до багаторічної спільноти.
Питання перепоховання Головного Отамана УНР Симона Петлюри та його родини неодноразово обговорювалось серед тих, хто у Франції був уповноважений зберігати його могилу та інші реліквії.
Особисто я був знайомий з двома очільниками Української бібліотеки Симона Петлюри у Парижі, які заопікувалися могилою: Василем Михальчуком (1988–2004) та Ярославою Йосипишин (2004–2023). Від 1958 і до 1988 року бібліотеку очолював Петро Йосипишин — ветеран Армії Української Народної Республіки, тато пані Ярослави, а отже, вона була репрезентанткою не так власних думок, як цілого покоління УНРівців.
Останні члени Товариства бувших вояків Армії УНР під час нагородження орденом Хрест «Відродження» у Парижі, осінь 1978 року, другий зліва — директор Української бібілотеки ім. Симона Петлюри Петро Йосипишин
Під час короткочасного візиту до Парижа у листопаді 2019 року, коли мене запросили виступити з доповіддю в Інституті східних мов та культур (INALCO), я мав дві зустрічі з пані Ярославою. Вона сама порушила питання про можливість перепоховання Симона Петлюри та його родини й укотре повторила вимогу, за якою це може бути здійснено. Власне, цю саму тезу я вперше почув іще у 1994-му від Василя Михальчука.
Директор Української бібліотеки ім. Симона Петлюри Ярослава Йосипишин, кінець серпня 2023 року (померла невдовзі — 5 жовтня; фото Алли Лазаревої)
Читайте також: Як реагувала на загибель Симона Петлюри офіційна преса підсовєцької України
Головна вимога до України, точніше — до її інтелектуальної спільноти, — реабілітація на батьківщині імені Головного Отамана УНР Симона Петлюри. Зрозуміло, що тут не йдеться про апеляцію у паризькому суді чи офіційну заяву держави Ізраїль, де убивця Петлюри Шварбард вважається національним героєм. В обох випадках це неможливо. Питання полягає у зміні ставлення українського суспільства (а слідом за ним і людей інших національностей) до постаті Симона Петлюри. Ця зміна пролягає крізь ретельне дослідження найбільш чутливих аспектів його діяльності, зокрема питання погромів та загалом українсько-єврейських стосунків у той час.
Бо для вузьких спеціалістів у цій темі очевидно, що погроми — передусім справа рук білогвардійців та різноманітних отаманів, які не підпорядковувались УНР. І Симон Петлюра — це постать, яка чи не найменше з усіх дійових осіб 1917–1921 років причетна до погромів.
Ще одна головна вимога, яка на часі та висувається нинішніми представниками української громади, — перепоховання Симона Петлюри та членів його родини можливе лише по завершенні бойових дій. Адже три покоління українців плекали та оберігали могилу Симона Петлюри, й вочевидь не для того, аби в його тлінні останки на батьківщині прилетіла ворожа ракета. А в тому, що Росія завиграшки витратить кілька (або кілька десятків) «Цирконів» чи «Іскадерів» для знищення перепоховання Головного Отамана УНР, немає жодних сумнів. Для Росії це має без перебільшення сакральне значення.
Нарешті, у людей, які успадкували обов’язок піклуватися про могилу Симона, Ольги та Лесі Петлюр, немає відповіді на питання, де їх поховають у Києві. Вочевидь, це має бути або Національний пантеон, створення якого станом на зараз досить примарне, або Алея почесних поховань на Байковому кладовищі — поруч з іншими видатними українськими діячами.
Безперечно, у сучасній Україні, особливо в останні роки, зроблено багато для популяризації Української Народної Республіки та особисто постаті Симона Петлюри. Досить сказати, що військовий або бойовий тризуб — нарукавний знак Збройних Сил України — фактично запозичений з фотографії Симона Петлюри. Він став поширеним та популярним як серед військовослужбовців, так і сереж пересічних громадян. Але цього все ж замало.
Отже, позиція мертвих і живих хранителів могили Симона Петлюри одностайна: без виконання наведених вимог його перепоховання на батьківщині неможливе.
