Протягом багатьох десятиліть Куба залишається унікальним геополітичним феноменом — соціалістичною державою, яка існує у безпосередній близькості до свого головного історичного опонента, Сполучених Штатів Америки. Після революції 1959 року Гавана опинилася у центрі глобального протистояння великих держав, і цей статус не зник разом із завершенням Холодної війни. Навпаки, у XXI столітті Куба знову стала точкою перетину інтересів світових гравців — тепер уже в нових умовах багатополярного світу.
Сучасне становище країни формується під впливом трьох ключових факторів. Перший — це мережа міжнародної співпраці, яку Гавана вибудовує, намагаючись компенсувати економічну ізоляцію та дефіцит ресурсів. Другий — поступове відновлення активної присутності Росії у Карибському регіоні, що надає Кубі обмежену, але стратегічно важливу підтримку. Третій — послідовний економічний та політичний тиск з боку Вашингтона, особливо відчутний у період жорсткої політики адміністрації Дональда Трампа.
У цих умовах Куба перетворюється не лише на об’єкт зовнішньої політики великих держав, але й на своєрідний індикатор ширших процесів: конкуренції між США та Росією, переосмислення санкцій як інструменту міжнародного впливу, та пошуку малими державами простору для маневру між центрами сили.
Куба та російський фактор
Росія прагне відновити свій вплив, використовуючи Кубу як політичний плацдарм. Аналітики називають Кубу «форпостом Москви на порозі Вашингтона», оскільки історично союз з Гаваною має як символічне, так і стратегічне значення у глобальній протидії американському домінуванню.
Це проявляється не лише у дипломатичних заявах, а й у реальних поставках енергоресурсів. Буквально кілька днів тому російський танкер «Anatoly Kolodkin» доставив близько 700 000 барелів нафтової сировини до нафтового терміналу Матансас на Кубі. Це перша значна поставка нафти на острів з моменту, коли адміністрація Дональда Трампа припинила постачання пального.
Судно, яке перебуває під санкціями США, увійшло до кубинських територіальних вод пізно в неділю неподалік від бази ВМС США у затоці Гуантанамо, попри обмеження США на постачання нафти до Куби, зокрема з Росії. Штати заявили, що дозволили танкеру доставити нафту з гуманітарних міркувань.
Куба не отримувала нафтових танкерів протягом трьох місяців, що, за словами президента Мігеля Діаса-Канеля, поглибило енергетичну кризу, яка ще більше підірвала і без того зношену електромережу, систему охорони здоров’я, громадський транспорт та сільське господарство. Тож для багатьох кубинців, виснажених місяцями відключень електроенергії, прибуття судна стало приводом для радості.
Такий крок свідчить про російську готовність підтримувати кубинську економіку, а також бажання Москви утримати свій вплив в регіоні, використовуючи геополітичний контекст глобального конфлікту з США та їх союзниками.
Вплив Дональда Трампа та політика США щодо Куби
Політика Дональда Трампа під час другого президентського терміну значно вплинула на відносини між США та Кубою, змістивши акценти від поступового пом’якшення, яке спостерігалося в окремі періоди, до політики «максимального тиску», санкцій і стратегічного тиску на кубинський режим.
Адміністрація Трампа зосередилася на посиленні економічного тиску, який включає обмеження на імпорт енергоресурсів, насамперед нафти, одну з найчутливіших сфер кубинської економіки. США перешкодили постачанню венесуельської нафти — колишнього ключового ресурсу для Гавани — і загалом погрожували тарифами країнам, що продовжують поставки палива.
Крім того, Трамп у низці публічних виступів прямо сформулював свою позицію щодо Куби як «наступної» цілі для американської політики після інших геополітичних криз. Ці заяви викликали серйозну стурбованість у Гавані, яка офіційно розглядає їх як загрозу не лише політичній, але й фізичній безпеці країни.
Так, на інвестиційному форумі в Маямі 27 березня Трамп розхвалив успіхи військових дій США у Венесуелі та Ірані та заявив, що Куба — наступна. «Я створив цю потужну армію. Я казав: “Вам ніколи не доведеться її використовувати”. Але іноді її доводиться використовувати. І Куба, до речі, наступна”, — заявив він під час конференції. Раніше в березні Трамп також заявив, що Куба може стати об’єктом «дружнього захоплення».
Нова хвиля дипломатичної дистанції від Куби у Латинській Америці
Однією з новин цього року стало рішення Коста-Рики відкликати кубинських дипломатів та закрити посольство у Гавані. Президент Родріго Чавес заявив, що Сан-Хосе не визнає легітимність кубинського уряду.
«Коста-Рика не визнає легітимність комуністичного режиму Куби, враховуючи жорстоке поводження, репресії та принизливі умови, які терплять мешканці цього прекрасного острова. Ми повинні очистити півкулю від комуністів», — сказав Чавес.
Уряд країни мотивував цей крок саме невдоволенням станом прав людини та тиском на громадян Куби, однак кубинська сторона прямо пов’язала це рішення з впливом і тиском США. Воно стало однією з найгостріших дипломатичних криз між Латинською Америкою та Кубою за останні роки. Попередні дипломатичні розриви Куби у ХХ столітті були пов’язані здебільшого з політичними реаліями Холодної війни.
Крім того, уряд Еквадору також закрив своє посольство, фактично припинивши повноцінні відносини. Тож дипломатична місія Куби в Кіто була закрита, а кубинські дипломати оголошені персонами нон ґрата. Причини такого кроку Еквадор окреслив як розбіжності у політичній позиції щодо ситуації всередині Куби, зокрема у питаннях демократії та прав людини, а також у бажанні деяких лідерів регіону дистанціюватися від кубинської політики.
Гондурас та Ямайка, хоч і не розривали офіційно дипломатичних відносин, завершили ключові міжурядові договори співпраці, зокрема ті, що стосувалися кубинських медичних місій на їхній території. Ці програми, які десятиліттями були важливою частиною кубинської зовнішньої політики, були скасовані під впливом критики з боку Вашингтона про «несправедливі умови праці» та загального погіршення регіональних відносин з Гаваною. Кілька інших країн Карибського басейну, включаючи Багамські острови, Антигуа, Домініку та Сент-Люсію, також заявили про свою зацікавленість у зміні способу оплати праці кубинських лікарів.
Усі ці фактори свідчать про те, що зараз Куба переживає період дипломатичної перебудови та поступової фрагментації своїх зовнішніх зв’язків, що прямо пов’язано з її внутрішньою політично-економічною кризою та зовнішнім тиском великих держав — передусім Штатів.
