Може, так і треба, що не переводяться люди, які дивляться на всі події з висоти liberte, egalite, fraternite…
Але спостерігати за ними самими все ж таки буває нудно. Як за собою…
Один з них пише мені за давньою звичкою, що навіть у США, де він давно перебуває, «усе виродилося». «Усе» — це те, чим відзначилася й що подарувала світові революційна Франція 200 років тому. Не залишилось, мовляв, навіть сліду від liberte, egalité, fraternite. Бідні й багаті знову такі ж чужі одне одному, як і завжди. Ото вам і свобода… Ті, хто в змозі, диктують свої дурні або небезпечні думки й концепції тим, хто не може мати власних. Ось вам і рівність… Білі американці такі ж у собі расисти, як їхні предки. Ось вам і братерство…
Його загальний висновок у тому, що цивілізація, яка народилася більше як 200 років тому, була та спливла.
«Справді?» — думаєш собі. Де ж і коли це було? Що ми знаємо про ці два століття з доступних нам джерел? Перше й безперечне — художня література, твори кращих західних письменників. Друге — це документи, серед яких виділимо судові й подібні: про різні бунти та заворушення, особливо про те, як з ними боролися.
Існувало, кажуть нам ці джерела, усе, крім справжньої свободи, справжньої рівності та справжнього братерства.
Перше, що побачили у Французькій революції найкращі друзі свободи — це гільйотина, а не якісь liberte, egalité, fraternite. Це були й російські, а з ними та серед них і українські друзі свободи. Вони так жахнулися, що не могли зазирнути далі й глибше. З потворного французького сьогодення вони миттєво перенеслися у своє прекрасне майбутнє, із життя — у казку. Це була казка про соціалізм-комунізм, яка не почнеться, звичайно, з гільйотини, а закінчиться раєм на Землі.
Революційні завоювання у Франції до того ж були так спотворені чистоганом (чим же ще!), що люди, які протягом десятиліть казали, кричали й волали, що від них, від цих завоювань нічого не залишилося, можуть здатися правими. Так, правими… якщо забути хоча б одне: те, що поміщицькі й церковні землі, роздані селянам, залишилися в селян. У селян! Назавжди.
Революційні завоювання в Україні XXI століття спотворюються тим же чистоганом, та так, що люди, які кажуть, кричать і волають, ніби від них, від цих завоювань уже нічого не залишилося, можуть здаватися правими. Так, правими… якщо ми забудемо хоча б про те, що власність, яка відразу перестала бути нічиєю («соціалістичною»), і далі залишається приватною. Хай не завжди зовнішньо, але по суті приватною. Інакше навколо неї не було б стільки заздрощів, пристрастей забрати все й знову розділити. І були б черги за всім, що людина в будь-який момент найбільше хотіла б купити без неї, без черги.
Читайте також: «Біблія русофобії»: як маркіз де Кюстін знищив пропагандистський міраж
Що особливо мучило нас, таких пізніх радянських людей, як я, крім того, що кожне необережно сказане слово могло коштувати вам дорожче, ніж хотілося б? Те, що твоя країна — твій тоді Радянський Союз — найбільша, найбагатша, найщасливіша у світі, харчується від своїх головних ворогів — американців. Останню чверть свого радянського століття Російська імперія жила без прямого голоду лише тому, що проклятий світ капіталізму, насамперед Сполучені Штати, щорічно постачав їй стільки хліба, скільки вся чорноземна Україна виробляла за успішний рік. Щоб прийняти безрозмірні океанські суховантажі з американським зерном, спеціально побудували порт під Одесою.
Коли в Охтирці нагадую про це своїм товаришам по чарці за столом, а один з них, і не завжди старий, обов’язково каже: «Ну, це ж зерно нам не задарма поставляли», то у відповідь я іноді просто кричу: «Ви хотіли б, щоб американський хлібороб годував вас за ваші прекрасні очі й очі вашої нареченої?!»
Те ж саме відбувається, коли кажу їм, що за десять років славетної сталінської індустріалізації, той самий світ знову ж таки проклятого, насамперед американського капіталізму побудував 1500 заводів і фабрик у СРСР. Знаменитий Сталінградський тракторний завод, наприклад, був побудований у США від першого до останнього гвинтика, потім демонтований і доставлений на радянський берег на 100 кораблях. «А ви хотіли, — кажу синові вітчизни, який зауважує, що все це було не задарма, — щоб мільйони американських шахтарів, слюсарів і теслярів, монтажників, токарів і сталеварів працювали на вас безплатно?»
Середній урожай зернових у нинішній, пострадянській, Росії становить понад 30 центнерів з гектара. В Україні — понад 40. Якби мені хтось сказав наприкінці радянських часів, що це коли-небудь станеться, я захлинувся б гидотою, яка тоді вважалася горілкою і за якою мені теж доводилося захлинатися в черзі. На ці дві країни припадає третина світового експорту пшениці. Такі вони, навіть якщо вони потворні — так, потворні! — післярадянські капіталізми.
Доводиться, коротко кажучи, промовити те, що ми так не любимо визнавати, звикнувши розчаровуватися в усьому: головне з того, заради чого творять свої безчинства революції на кшталт нашої останньої, усе ж таки залишається назавжди. Як, до речі, і від такої війни, яка сьогодні.
Але «до речі» про війну казати не можна.
Начебто про революцію — можна…