Американський дослідницький центр Rand оприлюднив звіт про присутність Росії в Африці, яку автори оцінили за кількома ключовими сферами. Зокрема демографія (російські громадяни в Африці), дипломатичні відносини, військова та соціальна підтримка тощо. За результатами дослідження виявили, що ця присутність насправді доволі обмежена. Оскільки Москва стратегічно вийшла з регіону з 1990 по 2015 рік, нещодавнє зростання російської активності почалося з дуже низького та базового рівня і залишається скромним у порівнянні зі США та Китаєм.
За підсумками дослідження, демографічні фактори, ймовірно, не є рушійною силою російської стратегічної участі в Африці, але концентрація російських відвідувачів у Північній Африці може мати оперативні наслідки в періоди заворушень.
Комерційні можливості, особливо у добувному секторі, широко називаються важливими рушійними силами розширення участі Росії в Африці. Оскільки більшість активних російських компаній на континенті принаймні частково належать державі та майже всі неформально пов’язані з оточенням президента Росії Володимира Путіна
Склад торгівлі Росії з африканськими країнами подібний до європейської торгівлі, де переважає імпорт продовольства, проте несхожий на торгівлю зі США і Китаєм, де переважають сировина і паливо.
Читайте також: Китай і Африка: ярмо допомоги
Стратегічно найважливіша тенденція полягає в тому, що "Роснафта", "Татнафта" і "Газпром" — усі принаймні частково належать російському уряду та керуються важливими членами патронажної мережі Путіна — здійснюють більшість вуглеводневих проєктів у Північній Африці. Усі три компанії мають великі проекти в Лівії. "Роснафта" також має великий проєкт в Алжирі. Лукойл, який менш тісно пов'язаний з Кремлем, лідирує в менш стратегічній Гвінейській затоці.
Що стосується шести атомних проєктів, які Росія розгорнула на Африканському континенті, то всі вони належать "Росатому". Ці проєкти простягаються на південь від Єгипту через Судан, Ефіопію, Танзанію, Замбію та Південну Африку.
З дипломатичного погляду, найважливішою подією за час присутності Росії в Африці є її угода з Єгиптом про надання взаємного доступу до аеродромів і повітряного простору. Російські урядові джерела все ще називають документ проєктом, але інші ресурсу, які використовувались у дослідженні, вказують, що угоду підписали обидві сторони. Як повідомляється, Росія також вела переговори щодо базування та доступу з Суданом, Еритреєю та Сейшельськими островами, однак всі вони неактивні станом на серпень 2019 року.
Радянський Союз був найбільш "розгульним" із зовнішніх постачальників для Африки. Він надавав тисячі літаків і мільярди доларів підтримки африканським партнерам в озброєнні та підготовці під час холодної війни. Росія дотримується цього прикладу в останні роки, хоча в набагато менших масштабах і на набагато більш трансакційній основі, але Росія, очевидно, все ще прагне впливати на континент через продаж зброї та контракти на підтримку.
Хоча Росія є невеликим гравцем в Африці, якщо виміряти відвідувачів, торгівлю, комерційні проєкти та навіть дипломатію, вона є провідною зовнішньою силою у сфері продажу зброї. Продажі російської зброї та постачання африканським країнам за останні роки зросли з приблизно $500 мільйонів США до понад $2 мільярдів на рік, що значно випереджає перекази США та Китаю як за номінальною вартістю, так і за темпами зростання.
Відповідно до демографічних і комерційних тенденцій російська військова допомога значною мірою схиляється до Північної Африки. На відміну від інших галузей, московські продажі зброї значно перевищують обсяги продажів інших великих держав і продовжують зростати, в той час як обсяги продажів інших держав стагнують. Алжир, Єгипет, Лівія, ЦАР і, в меншій мірі, Ангола фігурують у даних як ключові одержувачі російської допомоги.
Загалом схожа картина щодо допомоги в освіті та навчанні. Хоча встановити точні цифри в доларах для російських зусиль з навчання неможливо, у звіті оцінили, що левова частка російської допомоги в навчанні з 2013 року припадає на Алжир, Єгипет та Лівія. Є достовірні звіти як про індивідуальне, так і про колективне навчання в усіх трьох північноафриканських державах. Географічним винятком є Центральноафриканська Республіка (ЦАР), де росіяни проводять індивідуальне навчання, колективне навчання та пряму консультативну підтримку режиму президента Фостена-Аршанжа Туадери.
Російський уряд іноді вводить в оману щодо своєї присутності на континенті, а російські ПВК, як правило, обережно ставляться до своєї діяльності. Вважається, що операція Головного розвідувального управління РФ (ГРУ) підтримує Лівійську національну армію Халіфи Хафтара проти інших угруповань у громадянській війні в Лівії, проте поки незрозуміло, чи ця присутність постійна, чи епізодична.
Решта 10% діяльності російських ПВК по всій Африці включала бойові чи інші оперативні завдання за межами самооборони, що відносить їх до категорії найманських операцій. Усі ці найманські дії проводилися групою Вагнера або її дочірньою компанією Sewa в ЦАР, Судані та Південному Судані.
Читайте також: Росія в Африці: неоколоніальне суперництво
Основне, що випливало з цього аналізу стосовно ймовірної присутності в регіоні у майбутньому – це унікальне значенні Лівії в американо-російських відносинах в Африці. Лівія є країною, де Росія, швидше за все, буде продовжувати розширювати участь, враховуючи її поточну діяльність там.
Крім того, Лівія є унікально важливою країною через її стратегічне розташування на кордоні з Середземним морем, численні мережі екстремістських організацій, з якими США активно воюють в оголошеній зоні збройних дій та її позиції на важливих повітряних шляхах між європейськими об’єктами Повітряних сил США та оперативними районами у внутрішній частині континенту. Зростання російської участі та впливу в Лівії буде проблематичним для США у кожній із цих областей.
Автори звіту стверджують, що майбутню модель діяльності Росії в Африці можна передбачити, визначивши, де російські владні посередники найімовірніше знайдуть сприятливі умови, такі як існуючі урядові та комерційні відносини, прибуткові можливості у видобувних галузях, місцеві еліти, які шукають зовнішнього спонсора і можливості відшліфувати повноваження Росії. Для кремлівських владних посередників такі умови були б особливо привабливими там, де західні держави залишили вакуум влади, тікаючи з країн, де вони традиційно були залучені.