На сцені запалюють світло. Серед тьмяних бежевих і брунатних декорацій — самотня постать. Це Йозеф К., герой вистави «Процес» Давида Петросяна за мотивами однойменного роману Франца Кафки. І водночас Чарлі Чаплін з «Великого диктатора». А ще «Син Людський» Рене Маґрітта, хай і без яблука. Останнє логічно: Йозеф К. таки встоїть перед спокусою. Врешті-решт це людина, що бореться із системою, як і кожен з нас у темні часи.
У двері дзвонять, і чоловік у світлому заносить та ставить на стіл торт із самотньою свічкою — починається черговий відлік циклу. У момент, коли запах воску долинає до мого шостого ряду, остаточно усвідомлюю: нам покажуть сюрреалістичну притчу, утім, закорінену в наш час, адже мистецтво більше не може замикатися у вежі зі слонової кістки. Епоха відстороненості остаточно минула.
Герой на передньому плані вдягнений лаконічно, ніби зійшов зі сторінок графічного роману для дорослих — такого міг би намалювати Арт Шпіґельман. Згадую фразу Кафки про те, що чоловікові не обійтися без чорного костюма. У шафі поруч висить ще штук п’ять таких самих — елегантна бюрократична універсальність, обладунки клерка. Позаду в порожнечі височіють двері, дуже маґріттівські.
Герої романів Кафки часто розгублені, закинуті у світ великої бюрократії. Урешті-решт багато хто з них впокорюється, приймає старозавітну провину — приреченість від народження, що на них поклали бог, батько, система, Вищий Суд, якого ніхто не бачив, але всі бояться. Однак цей Йозеф К. — людина, що відкидає спокусу збайдужіти до власної долі. Не Сторонній, а радше Сізіф Камю, що котить камінь нагору, навіть якщо певен, що мети не досягти. Шлях має значення, зусилля немарні, боротьба не буває даремною, ніхто не зникає, навіть якщо гине. Навряд чи в часи повномасштабної війни мені так резонувала б класична інтерпретація Кафки. Цей новий, радше оптимістичний погляд на людину, яка не буває маленькою (знаю, Кафка й оптимізм поруч виглядають дивно), вселяє крихку надію.
Сили зла, які приходять арештовувати Йозефа К., жаскі й карнавальні водночас. Впізнаваний одяг, різкі жести, формульне спілкування, зневажливе бурмотіння. Якщо ви бодай раз бували в українському ЖКГ — знаєте, про що я. У якийсь момент здається, що все може налагодитися: Йозеф висловлює припущення, що попередні події — то дурний жарт, і антагоністи починають танцювати, сміятися, бризкати одне в одного з водяних пістолетів. Однак сюжет «Политого поливальника» дуже швидко знову змінюється «Великим диктатором»: тиранії чужа ідея сміху як звільнення, їй близькі сарказм і сатира, однак не лагідний гумор.
Параноїдальність атмосфери наростає: навколо Йозефа оживають речі, танцюють крісла й лампи, герої розмахують годинниками на ланцюжках. Це ніби божевільне чаювання Керролла, але у світі Орвелла, де простір обмежений рамками й правилами, що їх ніхто не пояснює. Персонажі схожі на колоду карт: кожен підкоряється старшому за номіналом, однак насправді всі взаємозамінні. Розрізнити вартових годі — хіба що за обличчям, — бо кожен — лише носій функції, а не особистість.
В одному з епізодів секретарка адвоката в довгих панчохах кольору фуксії складає навколо Йозефа взуття. Пара за парою, поки той не опиняється в оточенні чужих черевиків. У музеї Аушвіц-Біркенау можна побачити цілу вітрину зі взуттям жертв Голокосту. Є ще один натяк на велику трагедію: згадка про склади, на яких псуються чужі речі. Вартові вмовляють Йозефа віддати їм сорочку просто зараз, бо потім вона десь зогниє. Людина як набір предметів, буквальна матеріалізація тут-буття: трохи одягу, золоті зуби, коси, які можна пустити на перуки. Йозеф не знімає сорочки, чинить затятий опір агресорам, однак не тому, що береже майно, — йому важлива гідність. Коли варта починає міряти юнака й меблі, записувати параметри і, поставивши героя на ваги, врешті-решт констатує «нуль кілограмів» (ти зважений на вазі й знайдений легеньким?), той голосно протестує. Він не бажає бути об’єктом, чия ідентичність вичерпується низкою показників. Йозеф не стане частиною системи. Поліруючи чуже взуття, він опускається на коліна й починає рухатися як звір, жук з «Перетворення», який насправді навіть не жук, а Ungeziefer, тобто нечиста тварина, яку не можна принести в жертву. У романі «Вегетаріанка» цьогорічної нобеліатки Хан Кан головна героїня вирішує стати деревом, щоби зберегти людяність. Іноді єдиний спосіб лишитися людиною — насправді фізично припинити бути нею.
Є ще одна деталь, про яку варто згадати: паспорт, що його головний герой спочатку намагається показати варті як доказ власної невинуватості, а потім неохоче позичає адвокатові. Якщо самого Кафку папери обтяжували, втомлювали, то тут персонаж явно цінує документ: не бажає давати іншим, майже ніжно кладе в кишеню піджака, боїться загубити. Наше ставлення до українського паспорта за останні роки, безумовно, змінилося: за нього можуть убити, за нього помирають. Тепер це знак свідомо обраної ідентичності, а не просто книжечка / пластикова картка з поганим фото.
Згодом на сцені опиняється ще один герой — божевільний комерсант Блок, що ніби зійшов з полотна Ель Греко. Його процес триває понад три десятиліття, залученість у справу цілком спаралізувала комерсанта, зруйнувала його життя й бізнес. Від Йозефа К. Блок відрізняється ще й розміром портфеля, що його тягає із собою. Утім, там не виявляється нічого вартісного: лише юридичні клопотання з макаронічними латинськими фразами, а ще записи, у яких, як каже сам комерсант, немає жодного сенсу. Наприкінці життя його багаж — самі беззмістовні нотатки.
Численні адвокати Блока не можуть його виправдати, але здатні затягнути процес, дати то́му ще трохи часу. Образи цих адвокатів можна трактувати по-різному: це сектанти або богослови, що обіцяють спасіння своїм клієнтам, водночас персоніфікація парі Паскаля, мовляв, краще підстрахуватися й мати запасні аеродроми, ніж не мати їх. Насправді неважливо, як розуміти окремі метафори, важливо, що вони таки вкладаються в оніричну, фантасмагорійну систему.
Найбільше вразив епізод у постановці, коли Йозеф К. опиняється перед кулісами у світлі самотнього прожектора, і ми чуємо голос режисера, що дає персонажеві вказівки. Втім, актор чинить спротив, відкидає диктат деміурга, хай то творець з малої літери чи з великої. І саме це мить справжньої емансипації, звільнення з-під ярма чужої волі.
Сьогодні театр не може існувати як шахова партія режисера, хай яким геніальним він є. Театр — це взаємодія багатьох суб’єктів, і в цьому він справді наслідує життя. Навіть якщо ми не можемо змінити обставин, завжди маємо шанс обрати, як учинити. Як на мене, «Процес» Давида Петросяна — саме про це.