Праймериз, що відбулися 15 березня, повинні були розставити акценти в перегонах за право очолити Білий дім. Вони не розчарували, але й оптимізму не додали. Для Республіканської партії відтак настав той момент, коли водій розуміє, що зіткнення вже не уникнути, а гальмувати запізно. Опоненти республіканців, намагаючись відвернути катастрофу, вибрали для номінації від Демократичної партії Гілларі Клінтон, тож зараз вона може зосередитися власне на виборчій кампанії. Тим часом Дональд Трамп, очевидно, або з боями продиратиметься до номінації впродовж місяців, що залишилися до партійного з’їзду, де республіканці визначать свого кандидата, або виграє номінацію з великим відривом.
Для партії Лінкольна це катастрофа. Багато американців настільки не зносять Трампа, що його номінація може завдати політсилі незмірно більшої шкоди, ніж поразка на президентських перегонах: вона може вдарити по шансах республіканців вигравати на виборах до Палати представників і Сенату. Тому республіканський істеблішмент (чи те, що від нього залишилося) гарячково шукає способів зупинити людину, яка наче загіпнотизувала партію. Спектр можливих дій: від проведення так званого відкритого з’їзду, на котрому делегати зможуть проголосувати за інші кандидатури, ніж на праймериз, до підтримки якогось третього консервативного висуванця. Однак хороших варіантів у республіканців, на жаль, немає.
Під гарячу руку
Якщо Трамп назбирає голоси 1237 делегатів, необхідні для здобуття абсолютної більшості на номінаційному з’їзді партії, він переможе чесно й відкрито. Це буде дуже сумно, але помірковані консерватори навряд чи зможуть чимось зарадити.
Труднощі почнуться, якщо з’їзд буде відкритим. На папері його процедура має простий вигляд: під час першого голосування майже всі делегати повинні дотримуватися вибору, зробленого під час праймериз або кокусів у їхньому штаті. Якщо цей тур не виявить переможця, вони можуть на власний розсуд вирішувати, якому кандидату віддати вподобання.
На практиці це гарантія запеклих боїв. Трамп, розуміючи, що його перевага може бути звіяна вітром, коли делегати віддадуть голоси комусь іншому в другому турі відкритого з’їзду, недавно попередив про можливі заворушення, якщо номінація дістанеться не йому. І ті його слова, котрі звучать як щось середнє між прогнозом та погрозою, не остання причина, чому він не заслуговує на президентське крісло.
Читайте також: Чи боротися за Україну
Але цей претендент має рацію в іншому: якщо обрання кандидата від республіканців відбуватиметься з відтінком несправедливості чи маніпуляцій, то номінація взагалі може бути поставлена під сумнів. На відкритому з’їзді все залежить від дій кожного окремого делегата: він не тільки визначається з номінантом, а й голосує за зміни процедури обрання (тож може прилаштовувати їх на користь власного вибору). Отже, хто обирає делегатів? У різних штатах різні правила, але загалом це робить той самий істеблішмент, проти якого нині віддає свої голоси електорат. І ніби на зло в 1960-х партії ще тісніше прив’язали обрання номінантів на з’їздах до результатів праймериз. А тепер якщо республіканці раптом номінують не Трампа чи другого в рейтингу Теда Круза (погляди цього політика настільки поляризують суспільство, що його не зносять навіть колеги по Сенату), то, як наслідок, зіткнуться з обуренням. І заслужено.
Прикра правда для республіканців (а відтак з огляду на двопартійну систему для всієї Америки) в тому, що брак гідних кандидатур від них свідчить про глибокий внутрішній розкол. Коаліція бізнесменів, євангелістів-проповідників, яструбів із Міністерства оборони та виборців із середовища простих робітників розвалилася. Гнів, яким живиться кампанія Трампа, не є унікально американським явищем: від Франції до Німеччини і США на гасла популістів купуються 20–25% електорату. Але в Європі ця енергія конвертується у депутатські мандати й подекуди участь в урядових коаліціях на правах парламентської політсили. У США в цьому випадку вона втрапила у вузьку воронку номінації від партії на посаду президента.
Тому ставки в Америці вищі, а вибір важчий. Традиційна частина Республіканської партії не має чим відповісти на запити обурених прибічників Трампа. Це свідчить, що її проблема не в одній людині, а значно масштабніша. І партійцям доведеться ще чимало попрацювати, щоб зрозуміти, яка саме політсила їм потрібна.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com