Коли читаємо, що він головна загроза Києву й Заходові, новий проект зі своєю стратегією та ідеологічною і тактичною зброєю, яка дає йому реальну змогу сплюндрувати, якщо не завоювати Україну й не тільки її, це твердження видається не менш слушним. Парадокс зникає, якщо нагадати собі: поранений звір найнебезпечніший. Але цього не досить: теперішній російський режим не просто тератологічний залишок СРСР. Це, так би мовити, новий різновид тоталітаризму за доби глобалізації та інтернету.
Давній тоталітаризм був іноземним ворогом, новий – внутрішня загроза. Давній планував створити «нову людину» в окремому світі, а потім взаємодіяти з рештою планети, вдавшись або до глобальної війни, або до холодної, або до поєднання імперського виклику, підривної діяльності (п’яті колони, прихований тероризм і т. ін.) та ретельного ізоляціонізму. Новий тоталітаризм, власне, не взаємодіє і не воює з рештою світу, бо становить його частину, є своєрідним політичним хуліганом у глобалізованому середовищі. Колись совєтській імперії була притаманна своєрідна врівноваженість, якщо не раціональність. Вона визнавала кордони та можливість переговорів і, попри все своє ошуканство та подвійні стандарти, належала до міжнародного порядку з його правилами та межами. Ситуація змінилася з «СРСР-2», як назвав колись Путін своє бачення Росії. РФ під його владою стала водночас і державою-парією на кшталт Північної Кореї, і державою, зануреною в глобальний світ та економіку. Ця нова ситуація має і свої сильні сторони, і слабкі: за часів комунізму ніхто не міг би мріяти про економічні санкції (що зазнали невдачі у випадку Куби), тоді як сьогодні вони досить ефективні й були б іще ефективнішими, якби їх підтверджували та посилювали (в чому, на жаль, немає певності). Це тому, що Росія – елемент глобальної економіки і світу взагалі, де взаємозалежність значно посилилася.
Наслідки розмаїті. Колишній СРСР був готовий до війни, зокрема масованої війни в Європі з опорою на ядерну зброю, проте якщо не з принципових, то з егоїстичних міркувань поважав кордони, сформовані після Другої світової. Він мав визначені кордони та воєнні фронти із двома ворогами, які врівноважували один одного: Заходом і Китаєм. Усі ці фактори змушували могутню імперію стримуватися. Холодна війна передбачала свої правила. У путінської Росії набагато менша військова могутність, і вона не може покладатися на фортецю у вигляді закритого суспільства, до того ж не має тепер паралельної неефективної, але стійкої економіки і є крихким елементом світової економічної моделі. Однак ця Росія набагато зухваліша, а її двозначна позиція в розхитаному світовому порядку – наполовину належність до нього, наполовину перебування зовні – дає змогу Путіну вдаватися до численних стратегій та ігор. Америка й Західна Європа не такі близькі союзники між собою, як колись, бо нині вони конкуренти в глобалізованій економіці. Їх обох заганяє в куток ісламський виклик, і тут Москва, подобається вам це чи ні, постає в ролі союзника. Як слушно наголосив Тімоті Снайдер, Росія виграє від свого «стратегічного релятивізму» і вправно використовує його: ослаблює найсильнішого (ЄС), щоб перетворити власну слабкість на перевагу. Цей релятивізм працюватиме повною мірою, доки європейці не зрозуміють його.
Спосіб керування Росією узгоджується із цією деструктивною, але ефективною стратегією. Нова влада не відновила в країні здатності мобілізувати маси терором та ідеологією – здатності, яку совєтська держава поступово втрачала після Другої світової війни. Проте вона виявилася спроможною контролювати своє населення й маніпулювати ним, створити «ідеологічну бульку», яка не має послідовності старого тоталітаризму, але й не потребує його, щоб переконати російський народ, душити всі вияви незгоди і спокушати «корисних ідіотів» за кордоном. Новий режим – це вже не «совєтська влада плюс електрифікація», як казав Лєнін, а «КГБ плюс телебачення». Це не абсолютний кривавий тоталітаризм, а радше відвертий цинізм, що зберіг, проте, багато його рис і небезпек, які недооцінюють ті, хто вбачає в російському режимі клептократію або утвердження націоналізму. Як Путін спромігся створити собі образ легітимного власника Криму, побічної жертви убивства Нємцова, покровителя православних християн та невинної, беззбройної мішені НАТО – питання, яке я повинен дослідити глибше згодом. А тепер вирішальне завдання для Європи – зрозуміти, з ким маємо справу і які наші відносини: з Росією ми вже не в стані холодної війни, але й не в партнерстві, годі й казати про спільність цінностей та інтересів (ілюзорний ґорбачовський «спільний європейський дім»). Це конфлікт нового виду, оманливий і складний, бо взаємопов’язаний з іншими напруженнями та війнами: конкуренцією Заходу й Китаю, ісламським світовим тероризмом, сунітсько-шиїтською війною. Саме внаслідок такої складності Україна в найточнішому значенні цих слів «бореться за свою і за нашу свободу», як колись дисиденти за залізною завісою. Холодна війна ані точиться, ані скінчилася: вона поступилась іншому різновидові війни, який керівники західних держав іще мають зрозуміти й на який іще повинні відповісти.