Що таке «погано»

 

Найдавніший кінофестиваль Європи затято лякав глядачів двома історіями про ожилих мерців і трьома моторошними мультиками про безпросвітне майбутнє. Але венеційські «Леви» показали себе не лише кровожерними, а й благородними створіннями: головні призи кон­­курсу відійшли антивоєнним історичним рефлексіям режисерів із Азії. До здобутків прекрасної половини цих тріумфаторів причетна й Україна.

 

Іменитий острів Лідо зустрів гостей недобудованим новим фестивальним Palazzo del Ci­­ne­­ma та суворою перевіркою документів. Як виявилося, побоюватися слід було не критиків-радикалів (до чого траплялися приводи раніше), а надто відданих шанувальників. Певно, найтиражованішою історією тижня стало роздягання одного журналіста задля освідчення в коханні до Джорджа Клуні.

 

Кепсько впливали на нерви гостей тривалі затримки показів другого і третього днів. Не обійшлося без напруги й між учасниками фестивалю, а саме між двома визнаними метрами. Знаменитий режисер-екстремал Вер­­­­­­­нер Херцог перезняв культовий трилер Абеля Феррари «Поганий лейтенант», але, не кліпнувши оком, пожартував, не визнаючи спадкоємності: «Я навіть не знаю, хто такий Абель Феррара». Крім конкурсного «Поганого лейтенанта», де знялися Ні­­­колас Кейдж, Єва Мендез та Вел Кілмер, Херцог показав «Си­­ну мій, сину мій, що ти накоїв!» (історію про одержимого матеревбивцю) й був помічений в озвучці шматка поліетилену в короткому метрі Раміна Бахрані «Пластиковий пакет». Нову ж картину розлюченого Феррари «Неаполь Неаполь Неаполь» показали поза конкурсом.

 

 

Майстер блокбастера Олівер Стоун уже вкотре повертається до латиноамериканської політики, як він вважає, вкрай брехливо представленої американськими ЗМІ. В документальному фільмі «Південніше кордону» він надовго надає слово ковалю «соціалізму ХІХ сторіччя» Уго Чавесу, розбавляючи його появу іншими персонажами – керманичами Аргентини, Болівії, Бразилії, Куби, Парагваю та Еквадору.

 

За «Золотого Лева» змагалась інша документальна стріч­­ка, націлена проти звичної американської політики та економіки, – документальне полотно Майкла Мура «Капіталізм: історія любові». Розповідаючи про причини світової економічної кри­­зи, режисер «Фаренгейту 9/11» та «Боулінгу для Колумбіни» не лише посилає томагавк у спину свого постійного опонента Джорджа Буша-молод­­шого, а й розгортає цілу війну проти Уолл-стрит, найбільшого грального дому Америки. Крім того, він проводить громадянські арешти директорів банків, а самі банки опечатує магнітною стрічкою з компрометувальним записом.

 

Сценарист і режисер Тодд Солондз називає Майкла Мура великим шоуменом, проте не визнає його творіння дієвими. Про «Фаренгейт» він каже так: «А чи змінив насправді цей фільм що-небудь у свідомості людей? …ліберали ще більше утвердились у своїх поглядах, а консерватори – у своїх». Сам Солондз звик критикувати Штати, розповідаючи байки про таємних і явних сексуальних збоченців. На фестивалі він показав останню з таких – «Життя під час війни».

 

Свій опус про жахи капіталізму режисер-сатирик Майкл Мур рекомендує для романтичного побачення в кіно

 

 

Зовсім інший підхід до алегоричної критики західного суспільства знову продемонстрував патріарх зомбі-муві Джордж Ромеро. «Виживання мерців» – його шоста робота (перша вийшла ще 1968 року) з великої епопеї про невблаганну бездумну масу живої мерлятини, яка заполонила світ. У Венеції цей фільм зустрівся з «Репортажем-2» Хайме Балагуеро – ще однією картиною про трупи, котрі більше прагнуть убивати, ніж лишатися мертвими.

 

Прикметно, що культовий жанровий гуру вже вдруге сходиться в протистоянні зі своїм іспанським апологетом. Не так давно Ромеро зняв «Щоденники мерців» у візуальній манері такого прокатного дива, як «Відь­­ма з Блер»: коли дозволена оператором точка зору глядача збігається з баченням подій самого персонажа. Як на біду, паралельно з ним так само вчинили Метт Рівз у блокбастері «Монстро» і Балагуеро з Пако Пласою в першому «Репортажі» (це якщо не рахувати Брайана де Пальму з його «Без цензури», жахами на документальній, а не фантастичній основі). Та все ж цьогорічна Мостра подарувала Ромеро 10-хвилинні овації.

 

Ще один сюжет про недалеке безрадісне майбутнє – чергова екранізація живого класика Кормака МакКарті «Дорога». Чотири «Оскари» за кіноадаптацію братами Коенами іншої його книги «Старим тут не місце» відкрили голлівудську браму для решти експериментальних філософських трилерів цього улюбленця найвищих літературних нагород США. «Дорога» має глибше й ширше розвинути цікаву традицію кінопритч про батька з дитиною, які лишаються наодинці з безкраїм погибельним світом (згадайте «Війну світів» за Гербертом Уеллсом та «Імлу» за Стівеном Кінгом).

 

У Венеції презентували й анімаційні антиутопії. «Метропія» самородка Таріка Салеха занурює глядача в своє екстравагантне бачення Євросоюзу 2024 року: континент прорізаний єдиною сіткою метро, гниють літаки й авто, велосипеди під забороною. Поряд із цим своєрідним нуаром пустив іскри третій кіберпанк іржестійкої серії «Тецуо» режисера Шіньї Цукамото: з його персонажів і далі лізуть пружини.

 

Понад усе намагався викликати тривогу й дебютний трилер Джузеппе Капатонді «Подвійна година», але головним його здобутком виявилася російська актриса Ксєнія Раппопорт, котра зіграла емігрантку зі Словенії. А загалом тема емігрантів – не­­озора. Ба більше: ще не вичерпано вузької теми переселенців, які відкривають власну ресторацію й завдяки цьому лагодять сімейні стосунки. Таким сюжетним осердям представлена у Венеції комедія «Душевна кухня» Фатіха Акіна – вона нагадала нат­­хненну побутову епопею Абдела Кешіша «Кус-кус і барабулька».

 

 

 

На фестиваль привезли чимало картин із воєнним контекстом і підтекстом. Згаданий вище Джордж Клуні приїхав сюди представляти позаконкурсну ідіо­­тичну комедію про іракську війну «Люди, що дивляться на кіз», де він зіграв разом із Еваном МакГрегором. Клуні вже вдруге після «Трьох королів» погодився розповісти про аме­­ри­­кансько-іракський збройний конфлікт у, так би мовити, нетрадиційний спосіб.

 

Спеціального показу було удостоєно зняту за три дні документалку Алєксандра Сокурова «Читаємо блокадну кни­­гу», присвячену 68-й річниці блокади Ленінграда та 70-й річниці початку II Світової війни. Найпотужнішими фільмами основ­­ного конкурсу, в яких ішлося про незагоєні душевні рани від позначеної вибухами та брехнею політики, виявилися «Ліван» та «Жінки без чоловіків».

 

У першому Самуель Маоз показує вторгнення Ізраїлю до Лівану 1982 року. Причому робить це своєрідно: камера бачить лише нутрощі танка й команду з чотирьох переляканих солдатів або іноді визирає в світ крізь гарматний приціл. Сам учасник тих бойових дій, Маоз не допустив у стрічку жодної героїчної нотки, що дозволило підсилити інший пафос – антивоєнний. Крім головного призу кінофестивалю, «Золотого Ле­­ва», «Ліван» здобув і Спеціальну католицьку премію.

 

«Жінки без чоловіків» – це французько-німецько-австрій­­сько-українська поетична стріч­­ка американської художниці іранського походження Ширін Нешат. Усесвітньо відома майстриня відеоарту поставила фільм за книгою співвітчизни­­ці-диси­­ден­тки Шахрнуш Парсіпур. Спочатку фільм не перебрав назви літературного першоджерела, й український про­­­­дюсер Олег Кохан, який допомагав утілити цю ідею, анонсував його як «Літо 1953». Те іранське літо, пам’ятне державним переворотом, аж ніяк не було холодним, чого не можна сказати про відсторонений погляд естетки Нешат. Чотири героїні стрічки – революціонерка, домогосподарка, повія та літня достойниця – під час воєнного путчу намагатимуться переформатувати своє життя.