Другий рік повномасштабної війни Україна завершує в найсильнішому емоційному нокдауні із часів незалежності. У сприйнятті українського суспільства неоднозначні результати контрнаступу 2023 року перекреслили всі успіхи й досягнення, які були раніше. А серія негативних новин кінця року (про затримку західної допомоги, успіх ворога в отриманні зброї та налагодженні масового виробництва дронів, про масштабні внутрішні проблеми в Україні, передовсім із мобілізацією тощо) загнала суспільні настрої в нашій країні далеко під плінтус припустимої норми. Багатьом із нас так важко, як іще ніколи не було. І це можна зрозуміти…
Коли буває важко, іноді треба зробити крок назад і подивитися на ситуацію здаля. І ще раз приміряти її на ту ціннісну систему координат, якої прагнемо, і так перевірити, чи не збилися ми з курсу. У контексті війни наш курс — Перемога. Але що таке Перемога?
Формулювання Перемоги
Здавалося б, це питання максимально просте. Але хоч скільки версій відповіді на нього мені траплялося, усі різні й усім чогось бракує. На мій погляд, Перемога — це розлоге поняття. І хоч би яку зрозумілу й легко вимірювану її ознаку ми виділили, вона завжди буде тільки вершиною айсберга бажаної системи фактів і відносин, більша частина якого прихована від звичайного людського ока.
Найчастіше головною матеріальною ознакою Перемоги називають повернення контролю над територією України в міжнародно визнаних межах 1991 року. Це хороша, справедлива мета, але чи справді це те, що нам потрібно в підсумку? Для мене Перемога настане тоді, коли ворог дасть Україні спокій. Принципово. Раз і назавжди. Багато років тому великий Митець Лесь Подерв’янський, можливо, значно краще, по-пророчому передбачив і сформулював нашу спільну мету в цій війні, але суть його формулювання така сама. І вона зовсім не пов’язана з тим, де проходитимуть наші кордони, бо поки вільна Україна існуватиме бодай на найменшому клаптику землі, ні спокою, ні Перемоги в такому формулюванні нам не бачити.
Утім, що потрібно, щоб ворог дав нам спокій? Треба, щоб Україна на постійній основі стала переконливо сильнішою за росію.
На підтвердження цієї тези можна навести довгий перелік аргументів, чому і як це працюватиме. Але це б відвернуло нас від головного — аналізу образу Перемоги. Під «сильнішою» маємо на увазі інтегральний рівень розвитку країни, її здатність розв’язувати різнопланові завдання найвищих рівнів складності. Очевидно, ідеться не тільки про військову міць, бо армія не буде перманентно сильною без потужної економіки, а економіка не буде продуктивною без ефективного суспільства й освічених громадян.
Ослаблення росії
Існує два принципово різні шляхи, як із нашого сьогодення дійти до пункту, у якому Україна сильнішою за росію.
Перший шлях. Росія слабне настільки, що стає слабшою за нинішню (!) Україну. У вихідній позиції 2021 року економіка наших ворогів була в 7–10 разів потужнішою за нашу. Отже, цей сценарій можна назвати «поки товстий схудне, худий здохне». І йдеться не про дієвість санкцій чи інших впливів на російську економіку. Звісно, за підтримки всього цивілізованого світу Україна завдає росії вкрай болючих ударів у багатьох напрямах. Але йдеться про те, що природа динаміки економічних процесів не дасть змоги реалізувати такий шлях.
Протягом Першої світової війни ВВП на особу Німеччини знизився на 27 %, протягом Другої світової — на близько 60 %. В обох війнах Німеччина зазнала нищівної поразки. Навіть якби росія зазнала катастрофічних руйнувань, як Німеччина 80 років тому, а за збереження наявного економічного статус-кво це неможливо, принаймні у виконанні України, ворожа країна все одно була б досить сильною, щоб не давати нам спокою. Тож можна повірити на слово путінському прихвосневі медвєдєву, який іноді заговорюється настільки, що каже чистісіньку правду, мовляв, «наявність самостійної (Української. — Авт.) держави на історичних російських територіях тепер буде постійним приводом відновлення воєнних дій». Так і буде, якщо ми поставимо на цей сценарій.
Україна має таке велике значення для росії (заяви кремля це постійно підтверджують), що ворог, слабнучи, може відмовитися встромляти носа в чужі справи будь-де у світі, але воювати проти нас не припинить. Оскільки росія досі капостить в Ізраїлі, арабському світі, Африці, то її можливості воювати проти України досі величезні. Отже, такий шлях, узятий окремо, не те що не гарантує нам Перемоги. Ідучи ним, ми з високою імовірністю скоріш розбазаримо ресурси й людей, ніж переможемо.
Розпад росії
Часто говорять про розпад / поділ росії на низку незалежних держав, більшість із яких не матиме мотивів воювати проти нас. У такому разі економіка ворожої до України умовної московської області стала б очевидно слабшою за українську. Багато з нас тішить себе думкою, що такий сценарій реальний і що він приведе нас до Перемоги. Але є два нюанси.
По-перше, як і будь-який гопник, росія вміє збиратися в періоди епохальних труднощів. Вона немов живиться хаосом війни. І саме в такій ситуації вона зараз опинилася. Тому припускаю, що ворог давно не був таким зібраним, як зараз. Про це свідчать скоординовані його дії і в нейтралізації впливу санкцій, і в організації серійного виробництва безпілотників тощо.
За умови тотальної зібраності шанси на стрімкий розпад росії зсередини вкрай низькі. І було б помилкою серйозно брати їх у розрахунки.
По-друге, сьогодні розпад росії — нічне жахіття для Заходу. Наших партнерів лякає пов’язана з ним невизначеність, особливо в питанні контролю над ядерною зброєю. До того ж розпад росії гарантує появу цілого букета глобальних проблем, починаючи від масових міграційних хвиль «знедолених» російських біженців, закінчуючи значним посиленням Китаю (і, можливо, Ірану) через колишні російські території в перспективі на 10 років після розпаду. Наші партнери поки що не готові це перетравити ні ментально, ні ресурсно. Це очевидно. Тому в сприянні розпаду росії Захід нам не союзник, принаймні поки що. Це варто розуміти.
Отже, хоча мрії про розпад росії гріють душу багатьом із нас, але з огляду на наведені аргументи зараз він малоймовірний. Звісно, теоретично й практично в майбутньому Україна може створити такі обставини, за яких розпад росії стане значно ймовірнішим, украй реальним, ба навіть неминучим. Але прямого шляху до цієї мети сьогодні ще не існує. Бо у своєму нинішньому стані ми не можемо забезпечити реалізацію цього сценарію від початку до кінця. Тож не варто витрачати на це забагато ресурсів, інакше може не вистачити на більш досяжні цілі.
Сподівання на те, що ми здобудемо Перемогу завдяки розпаду росії — це просто надія на «либонь». Такого інфантилізму було чимало в історії незалежної України, тому зараз він анітрохи не дивує. Але від цих історичних граблів уже час відмовлятися. На мій погляд, за логікою подій, розпад росії стане наслідком, а не причиною нашої Перемоги. А отже, те, що відбувається за порєбріком, зараз має доволі опосередкований вплив на нашу Перемогу й шлях до неї. І, щоби її досягти, не треба цілодобово спостерігати за тим, що хтось сказав чи зробив на московських болотах. Маємо просто робити своє домашнє завдання — іти іншим шляхом.
Розвиток України
Другий шлях. Україна розвивається настільки, що стає сильнішою за нинішню росію. Щоби зрозуміти масштаб завдання, треба навести статистику. Станом на 2021 рік, перед початком повномасштабної війни, Україна була слабшою за росію у 3,6 раза за чисельністю населення й у 2,7 раза — за ВВП на особу. Війна збільшила перший розрив принаймні на п’яту частину, а другий — на четвертину. Отже, сьогодні росія має фору в економічному базисі, грубо кажучи, у 14 разів. Звісно, це число можна вертіти по-різному. Але воно доволі точно показує рівень складності завдання.
А на що Україна теоретично може розраховувати? Якщо трішки помріяти й уявити, що через кілька років за рівнем ефективності економіки Україна наздожене США, то наш ВВП на особу зросте в 15 разів — саме такий розрив між рівнями продуктивності економік України й США був у 2021 році. У такому разі ми ще не станемо однозначно сильнішими за росію, але вже вирівняємося з нею за розміром економічного базису, а завдяки цьому вже можна розв’язувати багато завдань. Залишилося це реалізувати. Але як?
Передовсім нам треба усвідомити, що як людина, так і держава не можуть стати вп’ятнадцятеро сильнішими на чужому горбі. Увесь 2023 рік Україна жила надією на те, що ми переможемо тим (гроші, зброя, оргпідтримка), що нам дадуть партнери. Це нонсенс.
Ми повинні бути вельми вдячними Заходу за підтримку, але водночас розуміти, що Перемога можлива винятково внаслідок наших зусиль і неможлива без максимальної самовіддачі України й кожного нашого громадянина.
Друзі, партнери — це добре, бо їхня допомога у важкі часи неоціненна. Але ніхто не пройде наш довжелезний шлях за нас самих. Тож стратегічно ми повинні розраховувати лише на власну трансформацію. Інакше Перемоги нам не здобути.
Деструктивні суспільні норми
Коли говорять про причини невдач України на шляху державного будівництва й розвитку, то називають дуже багато чинників — від корупції, слабких інституцій до олігархів і зрадників. Усе це є. Але, на мою думку, усе починається з ментальності. Як казав класик, розруха в головах. Головна причина наших національних поневірянь — посттоталітарна ментальність, деструктивні патерни мислення й поведінки, що переросли в суспільну норму, яку ніхто не намагається критично переосмислити й змінити. Тож ми не досягаємо успіху, бо просто не ухвалюємо рішень (індивідуальних, колективних, суспільних), що ведуть до успіху. Це дуже проста формула, яку треба випалювати вогнем із нашої реальності.
Наведу приклад. В Україні постійно кажуть, що в нас ніхто нікому не довіряє, тому ми не можемо нічого путнього побудувати. Але це не так. Річ не в тім, що ми нікому не довіряємо, а в тому, що довіряємо тільки своїм, і те наосліп. А сліпа довіра до своїх витісняє найменшу можливість довіряти гідним довіри, найкращим. Цей патерн, який часом називають кумівством, — прямий спадок совка, бо в часи, коли можна було сісти за ґрати за будь-яку дрібницю, свій не зрадив, не здав, не підвів. Тоді така стратегія поведінки була виправданою, але в наші дні вона вбиває будь-які перспективи розвитку. Понад 10 років тому Україною керували донецькі, потім — вінницькі, а тепер — криворізькі чи то квартальні. Чому так? Бо в підборі кадрів усі й завжди керувалися цим совковим патерном.
Читайте також: Найкоротший шлях завершення війни — швидка перемога України
Наслідки очевидні. Наскільки б широким не було ваше коло спілкування, але в ньому не знайдеться бодай кілька людей, спроможних дати державі найкраще, чого вона потребує. Треба знайомитися з тими, хто відомий своїми досягненнями на всю країну, довіряти їм і налагоджувати спільну роботу для якнайкращої траєкторії розвитку держави. А цього немає. Формування команди державного управління суто зі своїх — це просто марнування часу всього народу, зумовлене совковим ментальним спадком. Заради справедливості варто зазначити, що в часи Порошенка він був змушений під великим тиском Заходу завести в держуправління не своїх, а гідних, тому той уряд показував справді непересічні результати. Але це був лише миттєвий спалах, який, на жаль не перетворився на систему.
Зараз багато говорять про те, що Україні потрібен уряд єдності. Але я з цим не згоден, бо це буде уряд «своїх», але з різних партій. Це ще гірше, ніж те, що ми маємо зараз, бо вони не знайдуть спільної мови. Нам треба навчитися призначати на найвищі посади тих, хто ефективний відповідно до рекомендацій сотень фахівців, а не просто «свій» для когось. І це треба робити не тільки зараз і не тому, що в країні війна, а тому, що це потрібно Україні повсякчасно, щоби розвиватися. Для цього варто позбутися совкового ментального накипу й навчитися довіряти гідним довіри. Кожен із нас має ламати себе через коліно.
Треба сказати, що на фронті цей процес відбувається в прискореному режимі — там люди вчаться довіряти вчорашнім незнайомцям просто тому, що ті щось роблять добре. Утім, високих кабінетів ця тенденція не зачіпає. Це національна трагедія.
На жаль, таких деструктивних суспільних норм є ще дуже багато в головах українців (детальніше про них можна прочитати тут). І вони віддаляють нас від Перемоги не менше, ніж увесь той негатив, який ми спостерігаємо на фронті чи в тилу. Якщо Україна хоче перемогти, то на ключові посади в державі ми повинні призначати тих, хто перетравив у собі оцей ментальний мотлох совка, випалив його зі своєї свідомості. Інакше ми просто втрачатимемо час.
Мета проти норми
В українському держуправлінні гостро бракує здорової цілеспрямованості. З огляду на те, де ми перебуваємо й куди нам треба дійти заради Перемоги, зрозуміло, що нашій державі потрібні люди, які вміють ставити собі за мету зробити завтра щось добре, чого не було вчора, і вміють досягати її. У наших умовах це вміння повинно бути базовою навичкою кожного держуправлінця на керівній посаді. Але, на жаль, цього немає. Бо на державу досі працює дуже багато таких, у кого головна установка — це не досягнення цілей, а просто непорушення норм законів, рух по колії, протоптаній попередниками. Тому фактично вони не докладаються до розвитку держави, а просто відбувають номер у часи, коли бездіяльність — це один із найбільших злочинів проти України. Це теж наслідок одної з деструктивних суспільних норм, успадкованих від совка. Але від цього не легше. Бо шлях до Перемоги можна здолати тоді й тільки тоді, коли ми будемо йти, тобто коли досягатимемо нових позитивних цілей, а не відбуватимемо номер.
Наведу зовсім свіжий приклад. Останні кілька місяців українське суспільство жваво обговорює мобілізацію, зокрема додатковий призов на службу до армії 500 тисяч українців. На цьому фоні з’являються численні повідомлення про ухилення чоловіків призовного віку від служби, втечу за кордон тощо. Але ж насправді проблема доволі проста. Сьогодні Україна розв’язує питання мобілізації без жодної прив’язки до головної мети — Перемоги. Ми набираємо людей без розбору, поголовно, як худобу на базарі, без найменшого розуміння, які функції виконуватиме ця людина та який її можливий внесок у Перемогу (із цим пов’язано багато проблем — від призову таких, які ледве на ногах стоять, до ігнорування спеціалізованих талантів справді сильних мобілізованих). І фактично ще від самого ТЦК ми воюємо кількістю, а не якістю у війні, у якій за показниками кількості ми явно програємо. Так ми виконуємо норму, визначену старими шаблонами ведення бойових дій, але ні на крок не наближаємося до мети — Перемоги. Між метою й нормою ми обираємо другу. Більшість цивільних сприймає це так, ніби їх просто женуть на забій. Зрозуміло, що українці проти цього. Вони не можуть це сформулювати й висловити, але щодня голосують проти тим, що тікають, ховаються й ухиляються.
Читайте також: Діти свободи. Чотири історії на тлі війни.
З 10 мільйонів українців призовного віку не можуть бути патріотами своєї країни тільки мільйон осіб, які зараз служать і воюють. Але більшість українців просто не хоче брати участь у відбуванні номера, на яке перетворюється мобілізація. Бо для них очевидно, що такий підхід апріорі не приведе до Перемоги. Чому в нас на суспільному рівні не обговорюється потреба створення новітніх родів військ, які б, наприклад, воювали дронами, чому під це не набирають людей? Чому за два роки війни ми досі не виробляємо стільки дронів, скільки потрібно, щоби засипати кремль із потрухами? Чому держава не рухається вперед у розумінні війни й не адаптує під нове розуміння систему мобілізації? Чому з огляду на ресурсну прірву між нами й ворогом людське життя досі не стало тою центральною цінністю, навколо якої будуються всі військові, економічні й політичні процеси, системи та стратегії? Усі ці питання українці справедливо адресують державі. А держава розводить руками, бо велика частина чиновників усіх рангів між метою й нормою звикла обирати другу.
Знову-таки на фронті, де мета — вижити й знищити ворога, ніхто не обирає норми, інакше — смерть. Тому ті, хто на фронті, уже очистилися від ментального баласту, та їм так важко сприймати те, що коїться в тилу. Але чомусь у державне управління не поспішають брати адекватних людей, які пройшли горнило війни, і призначати їх на відповідальні державні посади.
Баланс сили й розуму
Щойно ми навчимося на системному рівні обирати мету, а не норму, то одразу побачимо, що в нас величезна проблема із правоохоронними / силовими структурами, які до початку повномасштабної війни не виконували більшості адекватних цілей, а займалися «силовим бізнесом». Зараз ми бачимо, що під тиском ворога окремі силові структури очистилися й демонструють варті поваги результати. Але якщо розглядати в цілому, то в нас цей сектор явно роздутий, а його середня ефективність доволі низька.
Щоби розв’язати цю проблему, треба врахувати один нюанс. Річ у тому, що світогляд переважної більшості силовиків будується не на осі добро — зло, а на осі виконаний — невиконаний наказ (це, до речі, стосується й людей кримінального світу). Під час служби в армії я добре в цьому переконався та можу навести багато аргументів. Тому ефективність цілої силової системи залежить лише від одної людини — тієї, яка згори віддає накази. Якщо вона розуміє, що добре, а що погано, то система силовиків прийнятно виконуватиме свої функції. Якщо ж головний буде людиною із системи, цілковито відформатованою нею за десятиліття своєї кар’єри, то й результат буде таким, який ми мали за весь час незалежності.
Наше громадянське суспільство гостро негативно сприймає таких людей, як Татаров і такі, як він. А до нього був Кононенко чи Грановський, а ще раніше — Іванющенко чи ще хтось більш мутний. Але ці люди — просто комунікатори влади із силовою частиною суспільства, так би мовити, темною стороною сили. Без них у країні буде безлад, але щоби країна розвивалася, критично необхідно, щоби такі комунікатори мали розуміння, що добре, а що погано, і були підпорядкованими досягненню вищих цілей, а не шукали власної вигоди. На жаль, нічого цього ми поки що не мали, на відміну, наприклад, від Грузії часів Саакашвілі.
Знову-таки на фронті є величезний ресурс тих, хто здатен змінити ситуацію в силових структурах на краще. На мій погляд, десятки тисяч (колишніх) військових, які внаслідок своєї участі в бойових діях стали обмежено придатними, цілком можуть замінити молодих і здорових полісменів, які відсиджуються в тилу, виконуючи нескладну роботу. Ветерани війни добре знають, що таке добро, а що таке зло, бо ніколи не забудуть, за що воювали. Тому величезна їх кількість може стати основою оновлених силових структур, для яких справедливість не буде просто словом. Але на це потрібна політична воля державного керівництва, якої поки що немає.
Економіка
Отже, щоб дістатися до розв’язання економічних питань, від яких безпосередньо залежить, чи (коли) ми зможемо стати сильнішими від росії, треба подолати багато довколишніх, але критичних для розвиткового стрибка проблем. Про ті проблеми ніде не написано, тож з ними нелегко впоратися. З економікою простіше. У світі давно зрозуміли, апробували й описали в стосах книг те, що треба робити, щоб економіка розвивалася. Якщо ми навчимося призначати найбільш ефективних людей, які вміють досягати результату, а силовики їм не заважатимуть, то далі — справа техніки. Бо в розвинених країнах є сотні висококласних експертів, які будуть наввипередки бігти, щоб нам допомогти. Утім, поки що до цього далеко. Бо як пояснити «творцям» нинішньої економічної політики, що проблему бюджетного дефіциту в розмірі майже 30 % ВВП загалом не розв’язують збільшенням податкового навантаження на наявний бізнес? Ми закриємо цю діру, лише якщо зуміємо наростити ВВП удвічі-втричі й більше разів. А для цього кожного підприємця, який досі займається бізнесом в Україні, треба просто носити на руках, а не лякати набігами обнаглілих силовиків. Утім, для нинішньої влади це не очевидно.
Для українців 2022-й був роком надії, 2023-й був роком розчарування. Щоби почати рухатися в бік Перемоги, треба, щоб 2024-й став роком усвідомлення й системного переходу до дій, підпорядкованих єдиній стратегічній меті — стати якісно сильнішими за росію. Ми маємо зрозуміти, що так, як було, уже не буде. А буде або значно гірше, аж до найтрагічніших сценаріїв, або набагато краще. Щоб Перемога стала реальністю, ми маємо напружити кожен м’яз живого організму українського суспільства, мислити по-новому, діяти нестандартно й технологічно, і постійною увагою на меті — Перемозі й людині. Якщо (сподіваюся, коли) нам вдасться побудувати Україну, сильнішу за росію, питання повернення до кордонів 1991 року стане другорядним, бо ця мета буде настільки легкодосяжною, що про неї навіть багато не говоритимуть.
Багатьох українців цікавить питання: коли закінчиться війна? Тоді, коли настане саме така Перемога. Комусь ця відповідь може здатися банальною. Але все справді залежить від нас із вами. Щоби перемогти, нам треба змінити в собі те, чого ми не могли змінити за весь період незалежності. Спочатку змінити, а потім перебудувати всю країну відповідно до цих внутрішніх змін. Якщо оцінювати за нашим минулим, то на це можуть піти десятиріччя. Але прозріння — справа непередбачувана, і мільйони українців уже пережили його під час війни. Тож, можливо, сьогодні Перемога насправді ближче, ніж здається.