І відразу ж, із перших кілометрів у американському Детройті, я відчула, як ця країна ставиться до власної армії та своїх військових. Автівки, заправки, ресторани, маленькі й великі магазини вздовж траси, поштові скриньки й паркани біля будинків було декоровано жовтими стрічками й написами «God Save Our Army!», «God Bless Our Troops!». Для мене така підтримка власної армії, така активність і включеність людей були першим культурним шоком в Америці. Небаченим, ніколи не пережитим і разючим, аж до мурах по шкірі. Коли пан Стефан (до речі, ветеран УПА), який того дня віз нас своєю машиною, побачив мій подив і захват, він сказав: «У такому разі ти маєш побачити Арлінґтонський національний цвинтар». І буквально за тиждень після тієї розмови я вперше побачила ідеальне лаконічне поле з сотнями тисяч білих плит — похованнями американських героїв усіх воєн. І меморіал на могилі Невідомого солдата з написом «Тут у заслуженій славі покоїться американський солдат, ім’я якого знає лише Бог» (Here rests in honored glory an American soldier known but to God). І урочистий, вивірений роками й десятиліттями щогодинний чин зміни почесної варти, за яким щороку спостерігають мільйони людей.
Культура пам’яті — це цивілізаційний вимір, частина культурної політики. Традиції пам’яті, ставлення до загиблих та їх ушанування пов’язані з історією, осмисленням цієї історії, колективними травмами, національною ідентичністю та повагою до самих себе. У нашій країні уявлення про культуру пам’яті дає центральна алея престижного Байкового цвинтаря, де поховано переважно партійну номенклатуру радянських часів, членів політбюро й секретарів ЦК КПУ. Але не лише центральна алея. Майже все Байкове — це просто ілюстрація до ціннісної шизофренії, яку не вдалося подолати за 30 років Незалежності. Наприклад, 33 квадрат. За козацькими хрестами політв’язнів радянського режиму поета Василя Стуса, правозахисників Юрія Литвина й Олекси Тихого пильно наглядають бронзові скульптури міліцейських і КҐБістських генералів у повний зріст. А за могилою Івана Миколайчука з протилежного боку алеї стежить білосніжне мармурове погруддя організатора вбивства Георгія Гонгадзе.
Читайте також: Аскетизм і мінімалізм
Час від часу довкола наших мертвих вибухають скандали, які ненадовго опритомнюють і жахають суспільство, як, скажімо, історія з примусовою ексгумацією праху Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі в Празі. Нагадаю, що у 2017 році в Чехії було ексгумовано поховання видатного українського поета Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби. Як з’ясувалося, за могилою з власної ініціативи доглядав і платив необхідну ренту празькому цвинтарю уродженець України Володимир Михайлишин, приватна особа. Після його смерті законний спадкоємець, син Михайлишина, вирішив поховати батька на престижному й дорогому Ольшанському цвинтарі в могилі родини Олеся. Для цього кістки поета та його дружини було викопано й вони якийсь час лежали просто неба, поки українське МЗС і посольство в Празі вирішували, що робити далі.
Урешті Олександра Олеся й Віру Кандибу літаком доправили в Україну у метрових ящиках-«гробиках» (навіть не в повноцінних трунах) і перепоховали… ні, не у віпквадраті Байкового цвинтаря, а на задвірках Лук’янівського. Я не випадково почала цей текст з Арлінґтонського національного цвинтаря. Думаю, що одним з маркерів такого байдужого ставлення українців до своїх загиблих, праведників, героїв, «звичного переступання через трупи» за висловом нобелівської лауреатки Святлани Алексієвич, є той факт, що в нас досі немає жодного загальнонаціонального пантеону, де поховані наші герої всіх воєн і визвольних змагань України. Я не вперше кажу про місце в центрі Києва, яке могло б стати таким пантеоном. Це Парк Слави на Печерську, військовий некрополь, де з часів УРСР є 34 могили радянських воїнів, які загинули в роки Другої світової війни. Серед них чимало українців.
Так сталося, що з 1957 року, відколи відкрили Меморіал Вічної Слави, навіть у час Незалежності ми так і не наважилися переглянути історичну концепцію цього некрополя. Як наслідок, його привласнили проросійські сили. Думаю, нам час перестати вдавати, що ми не бачимо або, скажімо, не розуміємо, що відбувається щороку 9 травня на відрізку Арсенальна — Парк Слави. І нарешті забрати в ряджених «побєдоносцев» ексклюзивне право на Алею Слави з вічним вогнем. Як? Перепоховати туди прах українців з інших військових поховань різних воєн і армій, які боролися за Україну. І додати імена цих героїв до тих, які вже є на плитах. І справжніх героїв Червоної армії, і воїнів УПА, і армії УНР, і героїв Крут, і УГА. Тобто всіх наших. І так реконструювати Парк Слави, щоб він став спільним національним пантеоном. Головним військовим некрополем України.
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Поляки мають схоже місце у Варшаві на площі Пілсудського. Під колонадою Саксонського палацу є могила Невідомому солдату з написом «Тут лежить польський вояк, який поліг за Вітчизну». На колонах розташовано 18 щитів з назвами найвідоміших битв польського війська. І урни з землею з 24 полів битв Другої світової війни. Вічний вогонь, почесна варта. Національний символ усіх поляків, невіддільна частина польської історичної пам’яті. Там вшановують пам’ять усіх полеглих поляків, а не якоїсь однієї армії.
Якщо ми створимо спільний простір пам’яті в Парку Слави, то символічно зберемо і вшануємо наших загиблих на всіх полях битв, об’єднаємо їх разом у національному пантеоні. Для мене це і є відповіддю чи принаймні частиною відповіді на запитання «Що означає пам’ятати?». Іншою частиною цієї відповіді є дуже точна й глибока думка Шопенгауера про те, що нація складається не з живих обивателів, а з мертвих героїв.
——————-
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду