Що скажуть люди. Як Захід бачить Україну й чому це не має значення?

Світ
11 Листопада 2016, 14:47

Відносини із Заходом не виняток. Подібно до того, хто має успішніших брата чи сестру, Україна то відкидала Захід, то шукала його схвалення десятки років від моменту розпаду Радянського Союзу. Але з російською анексією Криму та вторгненням на Сході потреба знати, що на Заході думають про Україну, здавалося, ставала дедалі гострішою. Зокрема, громадська думка у США — країні, що є ключовим гарантом європейської безпеки, — теж бачиться критично важливою для виживання України в боротьбі з агресією РФ.

Читайте також: Ігор Лосєв: діаспора відчужується від України через брак виразної державної політики

Отож-бо може шокувати факт, що типовий американець рідко думає про Україну, як, зрештою, і про будь-яку іншу іноземну державу. Жителів Сполучених Штатів уявляють у світі заможними космополітами, але вони більше схожі на людей із великого острова, ізольованих від решти планети й поглинутих щоденними клопотами: де взяти хліб насущний. Лише 40% американців мають закордонні паспорти і ще менше можуть дозволити собі подорож у зарубіжжя: майже в половини немає $400 на якийсь надзвичайний випадок, а це приблизно вартість квитка на літак для мандрівки країною чи ремонту авто. Якщо 65% молодих американців не можуть знайти на мапі Францію, навряд чи вони знатимуть, де міститься Україна. Західноєвропейці теж недалеко втекли: навіть освічені мають дуже приблизне уявлення про історію, географію та культуру цієї країни.

Результат боротьби за майбутнє України залежить не від того, що думають про неї на Заході, а від того, чи зможуть українці побудувати справедливіший, гуманніший порядок, ніж їхні східні сусіди

Але брак знання на Заході про неї дає їй і можливості. Здебільшого західна громадськість співчуває українцям як постійним жертвам російського імперіалізму. Темніші сторони українського життя, як-от переплетення бізнесу, політики та організованої злочинності, іноземцям часто або не відомі, або на тлі війни не потрапляють у поле зору. А якщо подивитися на відродження популізму на Заході, то кричущий український, котрий давно стоїть на заваді демократії в країні, легко пробачити. Звісно, у західних урядів та міжнародних донорів ілюзій із приводу того, наскільки серйозно уражена внутрішня українська система, немає. Утім, російська загроза та відсутність значної уваги громадськості до питання України означають, що вона може розраховувати на більше терпіння своїх західних союзників у процесі запровадження реформ, ніж могла б за інших обставин. А ще це можливість вибудувати кращий, привабливіший український «бренд», який контрастуватиме з корупцією, автократією та безнадією, з котрими традиційно асоціюють пострадянські терени.

Однак надмірно перейматися іміджем України за кордоном було б помилкою. Рано чи пізно, коли конфлікт із РФ буде врегульовано або заморожено, увага Заходу повернеться до іншого. Життя у Нью-Йорку, Лондоні чи Берліні триватиме безвідносно до того, чи змінилась якимось помітним чином Україна. Її влада справді не змогла розробити комплексну PR-стратегію для міжнародного напряму чи мобілізувати багатьох неукраїнців, які підтримують незалежність. Але, зрештою, саме українцям вирішувати, завершилася революція, котру вони розпочали у 2013-му, чи ні.

Читайте також: Україна Гідності: момент істини

Так само немає таємниці в тому, що потрібно Українській державі, аби здобути довіру зовнішнього світу і, що важливіше, власного народу: верховенство права, яке підтримуватимуть незалежні судова та правоохоронна системи, а також потужні антикорупційні органи, імунітету від яких не матиме жоден чиновник. І, попри фаталізм, що пронизує українське життя, у кожного громадянина є його власна роль у ремонті системи: голосувати за політиків, які справді віддані реформам. Без таких змін жертви чоловіків і жінок на фронті, волонтерів, які їх підтримували, та протестувальників на Майдані будуть марними.

Той факт, що більшість на Заході нічого не знає про Україну, не означає, що про неї не існує стереотипних уявлень. Ця країна вписується в загальну картину пострадянської Східної Європи в західному баченні, яке не відрізняє Польщі від Боснії, мовляв, усі землі на схід від Німеччини — то один суцільний регіон смішних акцентів, горілки, бідності й екзотичних жінок. Кожна східноєвропейська країна свого часу боролася за те, щоб вийти за межі таких характеристик, із більшим чи меншим успіхом. Ніхто не хоче бути узагальненим до стереотипу, особливо у глобалізованому світі, де інформація про успіхи та поразки інших народів на відстані кліку мишки в Google. Але битва за майбутнє України не буде виграна чи програна через те, що на Заході вважають, ніби життя тут — це щось середнє між карикатурою і фільмом про Джеймса Бонда. Результат боротьби українців залежить від того, чи зможуть вони та їхні лідери побудувати справедливіший, гуманніший порядок, ніж їхні східні сусіди.

———————————————-

Ендрю Корнблут здобув докторський ступінь з історії в Університеті Каліфорнії, Берклі. Пише для The New Atlanticist — бюлетеня аналітичного центру Атлантичної ради (Вашингтон)