Речі, що колись вважалися приватними, стали публічними. Причому студенти навіть не усвідомлюють, що перетнули кордон між приватним і публічним. Ми дійшли висновку, що для цього покоління суттєвої різниці між приватним і публічним просто немає.
Зазвичай диктатори зазіхають на публічну і приватну сфери. Авторитарні режими намагаються контролювати публічну сферу, але не опанувати її повністю. Певні автономні інституції й далі мають право на існування. Тоталітарні режими беруть всю публічну сферу під свій контроль, не толеруючи жодних автономій, і інколи роблять напади на приватну сферу кухні та спальні. Найбільш екстремальні приклади такого всеоxопного тоталітаризму — це сталінізм і маоїзм та теперішня Північна Корея. Логічне завершення такого режиму представлене в романах Орвелла та Замятіна — «1984» і «Ми».
Всі політичні системи до тієї чи іншої міри лізуть у публічну та приватну сфери: займаються шпигунством, підслуховують громадян. Компанії не є винятком. В тому, що роблять Amazon, Google та інші гіганти інтернету — збирають дані про всі наші бажання, сподівання, страхи — немає нічого нового. Різниця тільки у масштабі.
Читайте також: Слава діверсіті!
Те, що діється серед сучасних молодших (і, можливо, старших) поколінь, набагато радикальніше. Приватне стає публічним, публічне стає приватним. Без кордону все стає суцільною мішаниною, в якій панівним чинником є ти, але не як людина, а як творець віртуальної каші.
Один із перших виявів цього ставлення до дійсності був помітний уже 20 років тому, коли перші користувачі мобільних телефонів гучно провадили інтимні розмови на вулицях, у метро, в ресторанах. Тоді приватна сфера накидала себе на публічну, проникала в неї. Це був своєрідний тоталітаризм навпаки — не згори вниз, а знизу вгору. З приходом повноцінних соціальних медіа ця стіна зникла. Пишеш щось вдома — і воно моментально доступне цілому світові. Моє стає твоїм, тут стає там, приватне публічним, минуле — сучасним.
Не дивно, що провини підліткові вважаються провинами дорослої людини незалежно від давнини. Сказав щось не те у 15 років — і платитимеш довічно. Сучасна молодь, яка розміщує в соціальних мережах різні інтимні фотографії і робить нерозважні коментарі, не розуміє, що котрогось дня не отримає запрошення на бажану співбесіду чи роботу саме через цю дурницю.
Не диво теж, що історія ще більше стала сучасністю. Хоча всі ми налаштовані історично — читаємо, дискутуємо, — нас менше цікавлять давні способи життя і мислення як такі, а радше як можливі докази нашої морально-етичної вищості. Всі всюди завжди були расистами, імперіалістами, сексистами, експлуататорами тощо. А ми, звичайно, ні. Історія стала засобом сучасного самовиявлення, об’єктом суцільної інструменталізації. Наочним прикладом є тексти про ОУН та УПА. Для декого із західних істориків націоналісти були і є сучасними порушниками прав людини. Для інших, переважно українських, вони сучасні, якщо не вічні, герої. А кому потрібні праці, що намагаються відтворити всі складнощі руху в його, а не нашому складному минулому контексті?
Читайте також: Важко бути американцем
Небезпека полягає в тому, що якісь еліти захоплять владу — чи то в установі, чи то в суспільстві — і використають зникнення стіни між приватним і публічним для накидання своїх думок і цінностей. Авторитарні й тоталітарні режими можуть стати ще більш авторитарними і тоталітарними (як у Росії та Китаї), а демократичні режими постійно перебуватимуть під загрозою авторитарного дрейфу (як у США за часів Трампа і його щоденної навали публічно-приватних твітів).
Не менше хвилює можливість подібних зазіхань з боку громадських рухів. Завдяки соціальним мережам вони можуть перетворитися (а може, вже перетворилися?) на неформальних жандармів та суддів всього колись приватного, а тепер публічного. Подібні тенденції вже помітні в Північній Америці та Європі. Досі демократичні режими їх стримують, але, як показують приклади Польщі та Угорщини, гарантій безповоротності від демократії, на жаль, немає.