Літній священник, одягнений як солдат, зізнається, що не наважується нагадувати парафіянам, що християнин повинен любити свого ворога, або хоча б залишати його на розсуд Господа – хай Він вирішує, що робити з ним, з цим виродком, іноді навіть по-справжньому нещасним.
Отець враховує, що з такими закликами чи порадами сьогодні він виглядав би дурнем або базікою, а це одне й теж.
Він буває в місцях зіткнень. Наскільки йому дозволено і личить, він представляє там ПЦУ, надихає військову молодь не плутати її з УПЦ. ПЦУ – це Українська православна церква, УПЦ – теж православна і теж українська, але Московського патріархату. Вона пишеться як УПЦ МП, або ще чудніше, причому, з точки зору багатьох парафіян обох утворень: РПЦвУ – Російська православна церква в Україні.
На передовій отець Миколай переконується в тому, що відомо вже давно. Коли вистачає звичайної зброї, немає необхідності в особливих словах у бік ворогів.
Він повертається до своєї церкви спокійнішим, ніж покидав її.
Дієздатним висміювачам і ненависникам усього російського, цим носіям нехристиянського язика він каже: «Ідіть на війну або робіть щось інше, але теж відчутне, заради перемоги. У чомусь подібному шукайте вихід своєму святому гніву. Наприклад, не дуже жадібнічайте, вкладайте якщо не всі свої заощадження, то хоча б частину з них у перемогу. Переходьте від слів до діла!»
Читайте також: Негативне відлуння
Але з такими промовами він звертається до своїх парафіян лише подумки. Зрозуміло, що не можна очікувати, тим паче вимагати стриманості від людей, чиє життя зруйноване, каже він мені. Але відмовитись від себе він не може: наодинці з собою він не здатен сказати, що йому подобається мова зневаги і проклять. Горе, гнів, образа можуть позбавляти розуму, але додавати цього добра – ні.
Не зовсім звичайний, треба визнати, отець. Після того, як він покинув Московський патріархат, він помітно скоротив бороду, йому вдалося схуднути, що було непросто. Змінилася навіть його хода — тепер вона не така поважна. Поза службою він не носить нічого попівського, тому пара колишніх колег, які залишилися «під Москвою», перестали його впізнавати. Високий, з розвернутими плечима, швидкий, але не метушливий – не скажеш, що йому вже під сімдесят і що він постійно дуже зайнятий не зовсім церковними, за старими радянськими мірками, справами: як звичайний волонтер збирає для армії «всякий ширпотріб».
Мене не дуже хвилюють розбіжності між українськими православними церквами, та чисто книжкових незгод там і немає, а хотілося б поміркувати про тих священників, які після розлучення з Москвою змінюють вбрання. Вони набувають не католицького і навіть не греко-католицького вигляду, а такого, який ближче до протестантського, тобто цивільного, або навіть армійського. Загальне відродження українства часто проявляється як повернення до минулого, до хутора. Для когось це виглядає комічно, комусь стає соромно за своє плем’я. Але ці священники своїм зовнішнім виглядом, манерами, способом життя ніби тягнуть парафіян у сучасність.
Хотілося б краще знати, звідки це береться.
Як колишньому військовому, що найбільше йому не подобається у його теперешній іпостасі, так це те, що в його обов’язки внесено ораторство, виголошення проповідей. Внесено невідомо ким і коли…
«Як це – невідомо ким і коли, отче Миколаю?», – дивуюсь я. – «А що робив Ісус?».
«Але він, крім проповідей, умів ще дещо, – відповідає отець з тихою посмішкою. – Він творив чудеса, а я не можу. Так, я не люблю читати проповіді і не вмію творити чудеса. У дитинстві спробував, але нічого не вийшло».
Примітні оці назви: ПЦУ та УПЦ. Мало хто їх не плутає, і, схоже, плутанини не стане менше, принаймні найближчим часом. Господь, як мені відомо, не дарма допустив таку схожість обох назв. Так він натякає, що цей поділ не має нічого спільного зі Словом.