Про інтервенцію Заходу в Сирію вже начебто не йдеться. Однак її мирне населення й надалі гине та масово утікає за кордон. Чи, може, США вирішили відмахнутися від Близького Сходу й залишити Арабський світ сам на сам із його проблемами?
Це питання звучить щораз гостріше серед найближчих союзників Америки в регіоні. Королі, президенти й еміри, давні соратники Заходу, глибоко стурбовані тим, що внаслідок сирійської громадянської війни на їхні країни поширюються насильство та нестабільність. Їх обурює таке становище, і вони вважають його призвідцем Вашингтон, лідер якого Барак Обама надумав покинути друзів.
«Сполучені Штати не хочуть брати ситуацію в свої руки, тож у регіоні цілком може запанувати божевілля, – зауважив нещодавно керівник однієї із близькосхідних країн. – Тоді одного дня американці схаменуться і скажуть: що в біса коїться в цьому регіоні?» За його словами, Обаму нині оточують радники, які закликають свого шефа зосередитися на внутрішній політиці, вирішити палестинське питання або спробувати домовитися з Іраном. Вони нібито пропонують не втручатись у проблеми Єгипту або громадянську війну в Сирії, адже Сполученим Штатам більше не потрібна близькосхідна нафта, тож американці мають інші пріоритети у світі, як-от розвиток торгівлі з Китаєм та рештою країн Азії. Однак арабські та європейські лідери побоюються, що без сильної руки Вашингтона сирійський хаос пошириться на інші терени й поставить хрест на надіях щодо демократизації регіону, сприяючи активізації джихадистів та інших екстремістів.
Старі й нові друзі на Близькому Сході
Саудівська Аравія недвозначно заявила про своє обурення. Несподівана відмова країни від тимчасового місця в Раді Безпеки ООН та різкі зауваження щодо загравання США з Іраном свідчать про появу негативу у відносинах між Вашингтоном та Ер-Ріядом. Саудівців розлютило те, що 2011 року Білий дім залишив напризволяще їхнього старого єгипетського союзника Госні Мубарака. Не сподобалось їм і те, що Америка не наважилася завдати ракетних ударів по Дамаску. А тепер їм бачиться, що Вашингтон приділяє замало уваги давнім друзям на Близькому Сході.
На початку листопада держсекретар США Джон Керрі здійснив екстрений візит до Ер-Ріяда й запевнив Саудівську Аравію, що американці досі вважають її ключовим союзником. На зустрічі саудівці ввічливо намагалися виставити ситуацію в кращому світлі. Але інтереси двох держав істотно різняться. Відкриття значних покладів сланцевого газу в США зробило країну менш залежною від близькосхідної нафти. А відтак немає стратегічної потреби узгоджувати свою політику з арабськими експортерами чорного золота. Натомість у покращенні відносин із Тегераном Вашингтон справді зацікавлений: тимчасове зупинення ядерної програми Ірану має важливе значення для Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і Обама не збирається дозволяти Ізраїлю підштовхувати США до атаки проти іранців, а крім того прагне запобігти його новим випадам.
Однак Саудівська Аравія вважає Іран регіональною, релігійною та ідеологічною загрозою. Вона побоюється, що в разі успішного результату його переговорів з Америкою баланс сил і впливу в Перській затоці переміститься з Ер-Ріяда до Тегерана, а останній поверне собі роль місцевого гегемона.
Усі ці конфлікти інтересів та перипетії, що з них випливають, сходяться в Сирії. Кожна країна домагається вигідного для себе результату: саудівці прагнуть підтримати сунітську опозицію на противагу шиїтській владі Башара Асада (з релігійних міркувань, а також для послаблення впливу Ірану в Сирії). Росія хоче захистити свою військово-морську базу в сирійському порту Тартус і не втратити Дамаска як вигідного пункту збуту зброї. Росіяни дають Заходу зрозуміти, що не дозволять повстанцям, які мають його підтримку, скинути лояльних до Москви керманичів. Туреччина прагне утвердитись як взірцева для Арабського світу держава з ісламістською владою. Вона допомагає сунітським повстанцям, бо той самий напрям ісламу сповідує її прем’єр-міністр Реджеп Ердоган. Катар використовує своє нафтове багатство для надання авторитетної підтримки «Братам-мусульманам» у Єгипті й Сирії, сподіваючись, що ісламісти стануть панівною політичною потугою. США та Європа не хочуть, щоб зброя потрапляла до рук дедалі численніших ісламістських опозиційних сил, стараються зупинити захоплення ними влади в Сирії і відвернути загрозу стабільності прозахідних урядів у Йорданії та державах Перської затоки.
Росія: хід конем
Тим часом Сирія стає менш зговірливою. Росіяни, які мають великий досвід у розігруванні шахових комбінацій, наприкінці літа зробили розумний хід, запропонувавши уряду Асада відмовитися від хімічної зброї в обмін на скасування планів щодо каральних повітряних ударів США. Це сталося саме тоді, коли Обама готував відплату за жахливу газову атаку, організовану 21 серпня сирійським режимом проти жителів передмістя Дамаска Гути, осередку повстанців. Адміністрація президента Сполучених Штатів тоді швидко підхопила російську ініціативу, адже це давало їй змогу уникнути ракетного обстрілу, не втративши обличчя: ані Білий дім, ані Конгрес не виявляли особливого ентузіазму до таких дій.
Іще російська пропозиція передбачала проведення в Женеві мирної конференції щодо врегулювання сирійського конфлікту і обов’язкову участь у ній режиму Асада під тиском Москви. В обмін Захід пообіцяв умовити повстанців відправити делегації для переговорів із диктатором.
Башар Асад, який нині бере гору в громадянській війні, каже, що поїде до Женеви, але достатнього тиску, який спонукав би його до поступок, немає. Тим часом протилежна сторона конфлікту боїться, що буде змушена вести перемовини через слабкість і не матиме гарантій відходу нинішнього лідера Дамаска від влади. У її середовищі намітився розкол. Помірковані опозиціонери, що перебувають переважно в екзилі, обіцяють приїхати на конференцію. А от ісламісти, особливо союзники «Аль-Каїди», які воюють із режимом на території Сирії, засудили мирні переговори. За їхніми словами, нічого спільного з будь-якими ліберальними та прозахідними опонентами Асада вони не мають. Стає очевидно: джихадисти не лише виробили тактику, не менш жорстоку, ніж сирійська влада, а й прагнуть створити ісламістську республіку, нетолерантну до християн, алавітів (шиїтська релігійна група) або інших меншин.
Мир? Не так швидко!
Сьогодні надій на те, що мирна конференція відбудеться в листопаді, немає. Спеціальний посланець генсека ООН Лахдар Брагімі заявив, що зібрати всі сторони не вдасться. Повстанці почуваються дедалі більш розгубленими. Командир опозиційних сил нещодавно пішов у відставку, заявивши, що воєнні поразки зумовлені розбратом серед повстанців та браком підтримки Заходу.
Тим часом із Сирії плине потік біженців. У Туреччині їх перебуває 400 тис., у Йорданії – 750 тис., у Лівані – понад 800 тис. Король Йорданії Абдалла ІІ бен аль-Гусейн заявив, що його країна вже фізично не може впоратися з цими людьми: вони виснажують дорогоцінні водні ресурси, продають наркотики й займаються проституцією, чим викликають великий ресентимент серед йорданців. Кількість утікачів від режиму Асада в Лівані нині дорівнює майже 1/6 тамтешнього населення. За різними оцінками, 2–3 млн сирійців чекають на кордонах у повній готовності виїхати, якщо бойові дії посиляться.
Тож тепер майже всі звинувачують Америку в бездіяльності. Але незрозуміло, що може чи має робити Вашингтон. Озброєння повстанців – це потурання екстремістам. Інтервенція не виправдана ані з військового, ані зі стратегічного погляду. Бездіяльність означає, що всі союзники США почуватимуться залишеними напризволяще. Схоже, від останніх подій виграла тільки Росія. Утім, навіть вона побоюється, що, взявши на себе роль лідера в боротьбі з хімічною зброєю в Сирії, буде відповідальною за зміцнення Асада при владі. А Москва, як і решта, гадки не має, чи втримається останній і взагалі чого коштуватиме ця громадянська війна.