Що робити, коли влада не карає злочинців?

За даними «Євромайдану SOS» і Громадської комісії з попередження та розслідування порушень прав людини в Україні, безпосередньо постраждалих під час Революції гідності нині налічується близько 3 тис. осіб, до органів прокуратури надійшло понад 5 тис. скарг та повідомлень громадян про 275 правопорушень. Однак проваджень відкрито лише 200. Жодного посадовця чи суддю, даішника чи вевешника, беркутівця чи тітушка, що брав участь у придушенні українського протестного руху, до кримінальної чи адміністративної відповідальності не притягли. Справедливість не відновлено. Постраждалі марно оббивають пороги прокуратури й судів. Дехто сподівається на допомогу міжнародної Феміди. А більшість тихо критикує всіх, помалу опускаючи руки. Та чи справді все так безнадійно для постраждалих під час революції? Може, питання таки в іншому й відновлення справедливості не за горами?

Бездіяльність нової української влади – зневіра народу

Закон про амністію від 29 січня 2014 року прирівняв до постраждалих тих працівників МВС, що брали участь у розгонах студентського Євромайдану, в діях проти журналістів на Банковій та учасників «Святошинської ночі», проти мітингувальників на Грушевського. Згодом Януковичу та багатьом представникам його режиму, причетним до придушен­­ня протестного руху, просто дали втекти. Суспільство залишається непоінформованим, чому й за яких обставин це сталося. Постраждалі від злочинів проти людяності сподіваються на відновлення справедливості, але на цей момент їхні звернення до прокуратури стосовно притягнення виконавців до відповідальності просто ігноруються.

Поспішна ліквідація відразу після краху режиму Януковича нелегітимно сформованого «Беркута» стала актом індульгенції катам та вбивцям

Даішники та судді, які складали протоколи й ухвалювали вироки учасникам Автомайдану за вказівками Адміністрації президента, й надалі працюють, отримують зарплати з бюджету й доповнюють їх хабарами. Не опинилися на лаві підсудних і беркутівці, які 29 січня 2014 року вночі спалили 23 автомобілі учасників протесту. Автомайданівці готові надати свідчення й повідомити слідчим органам імена куплених суддів та працівників ДАІ, проте в прокуратурі такі заяви не є пріоритетними. Мовляв, справи проти вас закрито, водійські пра­­ва повернуто, чого вам іще?
Поспішна ліквідація відразу після краху режиму Януковича нелегітимно сформованого «Беркута» стала актом індульгенції катам та вбивцям, які в соціальних мережах безсоромно викладали фото й відео тортур, обговорювали плани можливих знуща­­нь із мітингувальників. І справді, навіщо засуджувати на довічне ув’язнення тих, хто стріляв по активістах зі снайперської зброї на ураження, поливав людей у –20° із водометів, труїв газом, бив кийками по голові, роздягав юнаків на морозі, відрізав частини тіла й відверто цим хизувався?

Численні факти побиття протестувальників, нищення їхнього майна та хуліганство організованих груп належним чином не розслідуються. Допити впійманих майданівцями тітушків не проведено, організатори формально ідентифіковані не були. Хоча всі факти на поверхні, було б лишень бажання провести слідство.

Складається враження, що нова влада не має ні охоти, ні інтересу, ні політичної волі забезпечити покарання злочинців і сприя­­ти відновленню справедливості.

Міжнародні суди: сподівання та реалії

Натомість лунають декларації про необхідність звернення до міжнародних судів, майже завж­­ди без уточнень, яких саме.
Найчастіше постраждалих закликають звертатися до міжнародного суду чи Гаазького трибуналу, очевидно, маючи на увазі Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд або Постійну палату третейського су­ду. Хоча осідки всіх цих інстанцій містяться в Гаазі, кожна з них наділена специфічними юрисдикційними повноваженнями й за певних умов може розглядати лише окремі категорії справ.
Терміном «міжнародний суд» зазвичай позначають Міжнародний суд ООН, що від 1946 ро­­ку діє як головний судовий орган Організації Об’єднаних Націй із постійним розташуванням у Гаазі. Ст. 34 Статуту МС ООН передбачає, що сторонами у справах, які він розглядає, можуть бути тільки держави. Оскаржен­­ня окремими особами дій інших індивідів там неможливе, а тому злочини, скоєні в період Революції гідності, під юрисдикцію Міжнародного суду ООН не підпадають.

Предметом розгляду останнього могли б стати анексія Криму та агресія РФ на Сході України. Проте, щоб справа була передана на його розгляд, потрібна згода обох сторін спору. Оскільки принципова позиція Москви полягає в запереченні юрисдикції суду щодо справ за її участю, марно сподіватися на те, що Росія дасть згоду цього разу. Сьогодні реальний результат міг би бути у формі консультативного висновку МС ООН щодо Криму. Для цього потрібен відповідний запит від Генеральної Асамблеї ООН, чого домогтися цілком можливо.

Заснований у 1998 році Римським статутом Міжнародний кримінальний суд є першим постійно діючим, у компетенцію якого входить переслідування фізичних осіб, відповідальних за геноцид, воєнні злочини й злочини проти людяності, акти агресії. Він уповноважений притягувати до відповідальності індивідів, на яких лежить найбільша відповідальність за скоєння згаданих міжнародних злочинів. Такими особами переважно є глави держав, урядів, міністри та інші високопосадовці.

Читайте також: Вакцина від болю

Обіймаючи посаду президента України, Віктор Янукович ініціював щодо учасників Майдану дії, які цілком підпадають під визначення злочинів проти людяності, передбачених у ст. 7 Римського статуту, а його команда взяла безпосередню участь у їх виконанні. Тому звернення України до МКС є цілком нормальним і природним кроком у процесі відновлення справедливості щодо постраждалих від діянь органів влади під час Революції гідності.

Помилковими є твердження начебто Міжнародний кримінальний суд не має права розглядати справи, пов’язані з Україною, бо вона не ратифікувала Римського статуту. Відповідно до п. 3 ст. 12 цього ж таки документа, до прокурора МКС може звернутися як сторона Римського статуту, так і будь-яка держава, котра, не будучи такою стороною, визнає юрисдикцію згаданого суду щодо злочинів, скоєних на її території чи її громадянами. Відповідно 25 лютого 2014-го Верховна Рада України ухвалила постанову про звернен­­ня до Міжнародного кримінального суду із приводу фактів скоєння злочинів проти людяності під час проведення в Україні масових протестних акцій у період від 30 листопада 2013-го до 22 лю­­того 2014 року. У квітні 2014-го МЗС України формально повідомило суд про визнання його юрисдикції, після чого прокурор МКС Фату Бенсуда відкрила попереднє провадження.

Проте до видання ордерів на арешт і початку судового процесу будь-які матеріали, що надходять до МКС, мають пройти поперед­­ню оцінку. По суті, процедура роз­­гляду справи починається з досудового слідства, яке здійснює прокурор суду. На основі переданої йому інформації та фактів порушення норм Римського статуту він визначає, чи є підстави пред’являти звинувачення конкретним особам і спрямовувати справу на судовий розгляд.

Якщо сподівання не виявляться марними і справу проти Януковича та його найближчого оточення розгляне МКС, особи, безпосередньо постраждалі під час Майдану, зможуть очікувати присудження їм компенсації та покарання винних. Ст. 77 Римського статуту передбачає позбав­лення волі терміном до 30 ро­­ків або довічне ув’язнення в разі скоє­ння надзвичайно тяжких злочинів. Крім того, згідно з його ст. 79, ті, хто потерпів, зможуть скористатися ресурсами Фонду постраждалих при МКС, метою якого є забезпечення фізичної та психологічної реабілітації жертв злочинів, які розглядаються судом, та надання матеріальної підтримки.

Читайте також: Зранені Майданом. Кількість постраждалих під час революції не піддається обліку

Реальною перепоною на шля­­ху до правосуддя може стати відмова РФ видати злочинців, які зараз переховуються на її території. Не будучи учасницею Римського статуту, Росія не має зо­бов’язань співпрацювати із трибуналом і допомагати слідству. Звісно, можна апелювати до міжнародного принципу aut dedere aut punire (видай або покарай), який уже давно має силу юридично обов’язкового міжнародного звичаю. Утім, заяви Чуркіна в Радбезі ООН свідчать про те, що міжнародним правом Москва нехтує і трактує його норми як заманеться, навіть коли це суперечить її попереднім заявам.
Що ж до Постійної палати третейського суду, то ця утворена в 1899 році міжнародна структура має лише сприяти державам, міжурядовим організаціям та юридичним особам у створен­­ні тимчасових арбітражних судів, якщо вони погодилися вирішити наявний між ними спір способом арбітражу. Безпосереднім урегулюванням суперечок ППТС не займається.

У популістських закликах ЗМІ згадується також європейський суд, без уточнення, який власне. Річ у тому, що в Європі функціонують два міжнародні суди: Суд справедливості Європейського Союзу, розміщений у Люксембурзі, та Європейський суд з прав людини – у Страсбурзі. Юриcдикція першого з них поширюється виключно на тлумачення й забезпечення уніфікованого застосування права ЄС його країнами-членами. Хоч Україна й підписала з Євросоюзом Угоду про асоціацію, членом ЄС ця угода її не зробила, а відповідно права звернення до Європейського суду в неї немає, тим більше, що й питань тлумачення законодавства ЄС у майданівських справах – теж.

Водночас юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всіх членів Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав люди­­ни та основоположних свобод, і включає всі питання, які стосуються порушення пунктів, гарантованих нею. Заяви до Страсбурзького суду можуть подавати будь-які фізичні особи, групи осіб або неурядові організації. Він уже давно став форумом для розгляду скарг українців про утиски їхніх прав. Відповідачем у цих процесах завжди є держава. Однак ЄСПЛ не може забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності окремих осіб, винних у порушеннях прав людини.

Хоча подавати туди індивідуальні позови можна і треба. На сьогодні нова влада України не забезпечила учасникам Революції гідності ефективні засоби юридичного захисту в національних органах, як того вимагає ст. 13 Європейської конвенції з прав людини. Досі не притягнуті до відповідальності виконавці злочинів, унаслідок яких стались порушення передбачених ЄКПЛ та Конституцією України основоположних прав людини як-от: право на життя (ст. 2), захист від катування (ст. 3), право на свободу та осибисту недоторканність (ст. 5), право на справедливий суд (ст. 6), захист від покарання без закону (ст. 7), свобода вираження поглядів (ст. 10), свобода зібрань та об’єднань (ст. 11).

Читайте також: Безіменна сотня. Скільки насправді жертв бійні 18 лютого?

Оскільки раніше держава порушувала права громадян, а нова влада невиправдано зволікає із притягненням до відповідальності злочинців, українці мають право звернутися до Європейського суду з прав людини. У разі визнання факту правопорушення, він може призначити постраждалим грошову компенсацію, а від уряду вимагати вжиття заходів для відновлення прав та свобод і попередження таких порушень у майбутньому.

На сьогодні ЄСПЛ повідомив Україну про три скарги, подані проти неї учасниками протестного руху, а саме справи громадянина Дерев’янка (подання від 23 січня 2014 року), громадянки Рабченюк (подання від 30 січня 2014-го) та громадянина Луценка (подання від 13 лютого 2014 року).

Ст. 33 Європейської конвенції з прав людини передбачає ще й можливість для будь-якої держави – учасниці Конвенції передати на розгляд суду питання про будь-яке порушення положень останньої та протоколів до неї, якого припустилася, на її думку, інша держава – учасниця Конвенції. З огляду на пряму причетність Росії до порушень прав громадян України в Криму та на Донбасі цілком обґрунтованими є дві скарги, подані Україною проти Росії до Страсбурзького суду.

Шанс на справедливість

Додатковий засіб відновлення справедливості для українських громадян юристи вбачали в сучасній доктрині універсальної юрисдикції, відповідно до якої визначено компетенцію національних судів деяких іноземних держав.

Універсальна юрисдикція базується на засновку, що норми прав людини наділені особливим статусом, а обов’язок щодо забезпечення їх реалізації лежить на всіх урядах світу. Відповідно справи про порушення прав людини, які сталися внаслідок скоєн­ня міжнародних злочинів, можуть бути розглянуті в національних судах тих держав, законодавство яких побудоване на принципі універсальної юрисдикції. Їхні суди здатні брати до розгляду клопотання іноземних громадян, які постраждали від злочинів проти людяності, воєнних злочинів, геноциду чи агресії.
Теоретично це означає, що особи, які потерпіли під час Революції гідності, можуть звертатися до судів таких країн, як Бельгія, Велика Британія, Греція, Іспанія, Італія, Німеччина, США та Франція, котрі згідно зі своїми національними законодавствами застосовують доктрину універсальної юрисдикції.

Проте на практиці визначення змісту і обсягу останньої є суверенним правом кожної держави. Упродовж останніх 10 років простежується тенденція до звуження рамок універсальної юрисдикції. Законодавство європейських країн застосовує її доктрину із суттєвими обмеженнями, щоб запобігти напливу «чужих» скарг. Так, наприклад, Бельгія висуває вимогу щодо обов’язкового перебування звинувачуваного на її території, а Іспанія вимагає доведення наявності зв’язку з нею постраждалих. Окрім того, в Європі відсутні механізми забезпечення виконання рішень національних судів, ухвалюваних у справах, де позивачами та відповідачами є іноземці й сам предмет спору та обставини злочину мали місце за кордоном. Водночас є значна ймовірність відмови позивачам із політичних мотивів, бо спалювати мости з Москвою дотла ніхто в країнах Західної Європи поки що не готовий.

Реальніші шанси на відновлення справедливості можуть забезпечити звернення до судів США, юристи називають їх «квазіміжнародними трибуналами». До того ж слід враховувати, що уряд Сполучених Штатів рішуче засудив режим Януковича й займає суворішу позицію щодо Росії.

В Америці правила універсальної юрисдикції регулюються трьома основними законодавчими актами, що дозволяють тамтешнім судам розглядати як кримінальні, так і цивільні справи за участю іноземців, постраждалих унаслідок порушень прав людини. «Акт іноземних правопорушень» 1789 року впов­новажує суди США розглядати будь-які справи, що стосуються вбивств, катувань, насильницьких зникнень, переслідувань, арештів та іншого нелюдського або жорстокого поводження. При цьому жодних особливих критеріїв, необхідних для розгляду справ за участю іноземців, не наведено. Не встановлено навіть строк давності. Достатньо лише факту правопорушення. Дещо менш загальним є ухвалений у 1992 році «Акт захисту жертв катування», який установлює чітку процедуру для звернення осіб, які зазнали тортур. «Акт щодо організацій, які займаються рекетом та корупцією» 1970 року передбачає можливість притягнення до відповідальності юридичних осіб, які підтримували чи фінансували тих, хто скоював злочини проти людяності й порушував норми прав людини.

Перевага звернення іноземців до судів США в тому, що порівняно із практикою європейських країн відмова у прийнятті їхніх позовів там значно менша. Формальною підставою відмови у задоволенні скарги іноземця є його позов до власного уряду. Згідно з «Актом про іноземні суверенні імунітети» 1976 року, американські суди не можуть розглядати позови проти держав, а їхня юрисдикція поширюється лише на скарги проти осіб, які не користуються імунітетами.

В українських справах ця вимога цілком буде дотримана, бо ж основною метою звернення українців до іноземних форумів є притягнення до відповідальності саме таких другорядних виконавців наказів злочинного режиму.

Кількість звернень іноземних громадян до американських судів є значною. Нещодавно британська юридична фірма McCue & Partners заявила про намір подати колективний позов до судів Сполучених Штатів проти осіб, винних у знищенні Boeing MH17 російською ракетою.

Зі схожим позовом могли б звернутися українці, що постраждали під час Революції гідності. Результат може бути дуже прий­нятним. Відомі випадки, коли американська Феміда присуджувала $30 млн, $50 млн та $80 млн компенсації індивідуальним позивачам. Та про що мова? Відшкодування навіть у кілька мільйонів – уже разюча відмінність від того, на що вони розраховували б за українським законодавством.

Проте для перемоги в суді важливо правильно сформулювати скарги й звинувачення. Зок­рема, позов повинен містити чітке посилання на порушення звичаєвого міжнародного права і вказувати на конкретні злочини проти людяності. Окрім того, позивачі повинні надати достатні докази, засвідчити фінансові й корупційні зв’язки, описати схеми, забезпечити будь-яку додаткову інформацію. Крім того, важливо спростувати принцип forum non conveniens і довести, що жодна інша юрисдикція не підходить або не здатна забезпечити правосуддя.

Як і кожна судова система, американська має власні вимоги, особливості й специфіку, які слід правильно розуміти, щоб належним чином аргументувати, сформулювати й подати позов. Проте в українців у цьому плані є перевага: діаспора, серед якої чимало юристів, що мають практичний досвід роботи з американською судовою системою. Якщо діаспора справді стурбована станом та долею України, вона має прекрасну можливість продемонструвати реальну підтримку у формі консультацій та юридичної допомоги. Зі свого боку, наші співгромадяни повинні самі звернутися до американських юристів українського походження.

Час подбати про себе самим

З усіх згадуваних у ЗМІ та пропонованих експертами засобів юридичного захисту тих, хто постраждав під час Майдану, реальними нині є звернення на державному рівні до МКС та заяви індивідів до ЄСПЛ.
Якщо прокурор МКС ухвалить рішення про передачу на розгляд Суду української справи, до відповідальності може бути притягнуте колишнє вище керівництво країни, яке очолював Віктор Янукович. А покарання другорядних виконавців є справою українських слідчих органів та судів, які, на жаль, у цьому плані не особливо активні. Дії нової влади разом із непродуманими законодавчими нормами дали змогу виконавцям злочинного режиму Януковича не лише уникнути відповідальності, а й іще міцніше закріпитися на своїх посадах. Чиновники, судді, прокурори та силовики спокійно живуть по-старому, незважаючи на заклики до оновлення.

Така безкарність, будучи елементарною неповагою до кожного, хто стояв на Майдані, створює реальну загрозу повторення свавілля, подібного до того, яке чинилося за режиму Януковича. Щоб запобігти цьому, структури громадянського суспільства повинні посилити тиск на владу, домогтися притягнення винних до відповідальності й відновлення справедливості.

Окрім прямих петицій до національних правоохоронних органів, українці можуть зробити це звернувшись до ЄСПЛ із вимогою визнати порушення їхніх основоположних прав та забезпечити ефективні засоби юридичного захисту на національному рівні.

Паралельно постраждалі особи мають шанс домогтися справедливості, апелюючи до американських судів. Особливо реальною ця опція стає в разі подання позову одночасного з позовом британських юристів у зв’язку зі знищенням Boeing MH17.