Професійні читачі діляться враженнями про книжку Віталія Михайловського «Наші королі — Reges Nostri. Володарі та династії в історії України (1340–1795)»
Роман Лехнюк, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка»
Вихід друком книжки Віталія Михайловського «Наші королі — Reges Nostri. Володарі та династії в історії України» є важливою подією, адже це логічний наступний крок у намаганні відійти від панівних і досі чорно-білих стереотипів про ранньомодерну добу на українських землях.
Глянувши на зміст книжки, читач може запитати: «А де тут наші королі?». Владислав Яґайло, троє Сиґізмундів, Стефан Баторій, Ян Собеський, Станіслав Авґуст Понятовський — жодне із цих імен не є частиною українського історичного чи то гранд-, чи будь-якого іншого наративу ані в шкільних підручниках, ані в історичній пам’яті суспільства. Точніше, вони там всюди присутні, але як «чужі», а не «свої».
Тільки нещодавно почався болючий відхід від давньої звички трактувати Люблінську унію й появу Речі Посполитої як щось суто негативне для української історії. Можна сподіватися, що дедалі більш знаною ставатиме теза про те, що русини-українці були в тій державі не лише пасивними об’єктами й одвічними жертвами гніту, а й активними суб’єктами. Руська шляхта мала вагому роль, обстоювала інтереси власних теренів, розбудовувала міста й фортеці, спонсорувала культуру й освіту, відігравала ключову роль у розвитку козацтва. Зрештою, обирала королів. Тож давно актуально припинити сприймати ті часи як частину «не нашої» історії.
Відмова від власних історичних еліт, від великого 300-літнього шмата власної історії між занепадом Русі й появою Гетьманщини болісно відгукнулася ще в роки Української революції 1917–1921 років. І дотепер таким підходом ми лише обкрадаємо самі себе.
Бути королем Речі Посполитої чи навіть суто Королівства Польського — це те саме, що бути поляком? Серед майже двох десятків постатей, представлених Віталієм Михайловським, власне поляків виразна меншість. Представники французької Анжуйської династії з Угорщини, династія Яґеллонів, започаткована литовським князем, трансільванець з угорського роду Стефан Баторій, шведська династія Вазів чи саксонці-Веттини. Є тут і представник давнього українського князівського роду Вишневецьких — Михайло Корибут, син іще однієї жертви чорно-білих поглядів на минуле — Яреми Вишневецького.
Якщо поляк застосує суто етнічний принцип до сприйняття всіх цих королів, то і він має всі підстави заявити: «А де тут наші?». Нашими і для поляків, і для українців, і для литовців чи білорусів цих монархів робить вплив, що вони виразно чинили на історії цих народів та їхніх земель. І книжка Віталія Михайловського цей вплив та його значення дуже добре показує.
Наталія Ярова, журналістка, екскурсовод, співпрацює з Малієвецьким обласним історико-культурним музеєм
Гортаючи щойно видану книжку Віталія Михайловського «Наші королі», впіймала себе на думці, що я не просто очікувала книжку такого змісту — я про неї мріяла. Як журналістка, як дослідниця історії, врешті, як українка.
Чомусь, занурюючись в історію мого рідного Кам’янця-Подільського періоду XV–XVIII століть чи в історію шляхетських маєтків на Поділлі, я щоразу відчувала, начебто з книжок з історії України жужмом вирвано цілий блок сторінок — той, що розповідає про понад 200 років перебування українських земель у складі держави Річ Посполита (так званий період польського панування за народницькою концепцією).
Читайте також: Навіщо нам королі?
Мене спантеличувала цілковита невідповідність між тим, як наші ж, українські історики позиціонують історію українського народу — як бездержавного, суто селянського, вічно гнобленого й упослідженого, і лише козацтво його начебто «реабілітує». Тоді як факти вперто доводять, що на українських землях у часи Речі Посполитої процвітали міста (хоча б Кам’янець-Подільський приклад цього) і що в нас була своя, руська шляхта й навіть князі (згадати хоча б Острозьких, Вишневецьких, Санґушків). Тож роль українців у державних справах була далеко не останньою. А отже, мабуть, варто б уважніше приглянутися й до самих правителів?
Ми справді не ототожнюємо української історії з королями й сприймаємо їх як чужинських. Але ж саме королі — подобається нам це чи ні — тривалий час були правителями українських земель, визначали їхній устрій, внутрішню й зовнішню політику, мали ключовий вплив на хід нашої історії.
І тому час нарешті відмовитися від старих кліше, від суто народницького підходу й свіжим оком поглянути на події тих часів як на частину європейських процесів.
Мені, власне, тим і імпонує підхід Віталія Михайловського в книжці «Наші королі», що він зважено, без зайвої глоризації, однак і без засудження розглядає діяльність кожного з королів польських, які правили українськими землями, роблячи акценти на ключових подіях та їхніх наслідках саме для нас. Водночас він не робить безапеляційних висновків, а залишає простір для дискусії.
І це, на мою думку, початок розмови про те, що варто поглянути на Річ Посполиту як на спільну з поляками, литовцями й білорусами державу й що, мабуть, не варто аж так категорично відмовлятися від її історичної та культурної спадщини. Таке переосмислення й прийняття докорінно змінює місце і роль українського народу в історії європейській! А тому це вкрай важливо для формування нової концепції сильної української нації.
Ірина Олійник, історикиня
Книжка Віталія Михайловського «Наші королі» з’явилася дуже вчасно. Неможливо й надалі бути в полоні радянської історіографії, де поляк — це завжди поневолювач, визискувач, а отже, ворог українця. У нас вкрадено частину нашого минулого, коли русини були одним із трьох народів Речі Посполитої, у нас вкрадено наших королів.
Так склалося, що прочитала працю свого земляка, історика родом із Поділля, у Варшаві. Обговорювали її з моєю подругою, Марилею Сцібор Мархоцькою, польською культурною діячкою та письменницею. Її предком був Іґнацій Сцібор Мархоцький, поміщик-реформатор, який після поділу Речі Посполитої створив на Поділлі мінідержаву з двадцяти сіл, адже не мав анінайменшого бажання жити в Російській імперії. У 1803 році він подарував усім її мешканцям свободу, бо «людина народжується вільною і повинна померти вільною».
Ми говорили з Марилею про те, що волелюбність є спільною рисою і українців, і поляків. Про те, що ми маємо унікальну традицію виборності королів, а на польському троні сиділи й русини з походження.
Книжка «Наші королі» переконливо доводить українську присутність у європейській історії. Її поява в момент, коли після повномасштабного вторгнення поляки віддано й щиро підтримали українців, є надважливою. Моя дорога польська подруга просить засвідчити її глибоку вдячність авторові книжки та видавництву «Темпора».
Марія Гайсенюк, аспірантка Факультету суспільно-гуманітарних наук Київського університету імені Бориса Грінченка
Історія мінлива. Історична думка ще мінливіша, оскільки залежить від історико-політичного та соціокультурного тла, у якому вона зароджується. В українській історичній думці, що народилася в часи національного відродження, зростала під червоним прапором марксистсько-лєнінської ідеології, міцніла в постколоніальному дискурсі незалежної України, не знайшлося місця королям. І це не дивно, адже в картині світу «свій — чужий» королі завжди були «чужими». Королі-гнобителі, королі-поневолювачі, королі-пани… Королі не були «до душі» ані Тарасові Шевченку, ані Михайлові Грушевському. Можливо, саме тому ми не звикли вважати їх «своїми» володарями. Але як тоді трактувати понад чотирьохсотлітню історію монархічного правління на українських землях?
Акт Люблінської унії 1569 року
Пошук відповіді на це запитання викликає бурхливу дискусію, у якій дедалі гучніше звучить теза про «наших королів». Саме з такою назвою у видавництві «Темпора» побачила світ нова книжка Віталія Михайловського. У ній представлено погляд на історію українських земель 1340–1795 років у світлі правління династій та володарів, які до них належали. Книжка складається з двох частин, кожна з яких об’єднує різні віхи правління королів — династичну та елекційну монархії. У 18 нарисах розкрито історію володарів, які обстоювали своє право на престол, домовлялися зі шляхтою і духівництвом, завойовували, одружувалися, втікали — словом, робили все задля збереження у своєму титулі заповітного «Rex […] Russyegue dominus et heres».
Взявши книжку до рук, розумієш, що над нею працювали талановиті майстри. Чудова обкладинка й прекрасний друк із великою кількістю ілюстрацій, що яскраво доповнюють текст. Праця редакторки Ольги Петренко-Цеунової, дизайнерки та художниці Марії Шмуратко (Лісіцької) допомогли створити книжку, що робить складну історію доступною. Саме ця інклюзивність є особливістю видання, яке буде однаково цікаво читати як досвідченому історику, так і людині, що вперше чує про «наших королів».
Я дізналася про «наших королів» у далекому 2017 році на лекціях Віталія Михайловського у стінах Київського університету імені Бориса Грінченка. Ця теза тоді була такою провокаційною та модерною, такою далекою від шкільних підручників, такою цікавою і складною. Готуєшся до семінару із середньовічної історії та вивчаєш генеалогію династії Яґеллонів, статути Казимира чи ієрархію підписів сеймових конституцій… Чому? Бо це наша історія!
Читайте також: Не темні віки. Що треба знати про Велике князівство Литовське
«Наші королі» — це книжка про минуле України, яке ми звикли не помічати. Є міф, що від ліквідації Галицько-Волинського князівства й до становлення Гетьманщини української державності не існувало. А володарі, які правили цими територіями, були звичайними загарбниками й чужинцями. Їх звикли трактувати як польських, литовських, угорських правителів, але тільки не «українських». І в цьому, на думку автора, ми робимо найбільшу помилку, адже: «…ні Польське королівство, ні Велике князівство Литовське, а тим паче Річ Посполита не є чиєюсь ексклюзивною національною державою. І тому володарі цих держав — теж наші володарі».
Такий погляд на українське минуле змушує переглянути доречність укоріненої в нашій «історичній свідомості» позиції «жертви». Пригнобленої меншості, яка лише «залізом і кров’ю» була спроможна вибороти собі права, привілеї, свободу чи визнання.
Проте досвід парламентських практик, спілкування шляхти з правителем, розбудови урядницької кар’єри переконує нас у протилежному. Цей досвід не лише «чужий» — поляків чи литовців, — це приклад політичної культури, звичної шляхті руських земель. Шляхті, яка збиралася на сеймики й скликала конфедерації, обстоювала свої інтереси на сеймах та вміло домовлялася з королями.
Мапа Польського та Угорського королівств з «Космографії» Себастьяна Мюнстера
Форма самоорганізації, спосіб спілкування із зовнішнім світом, а згодом й інститут монарха в Речі Посполитій були взірцем для «козацької демократії», яка із середини XVII століття набувала рис державності. У «спадок» від Корони козацька держава отримала виборність гетьмана й старшини, судочинство, базоване на Литовських статутах, магдебурзьке право й адміністративний устрій. Віталій Михайловський це чітко підсумовує: «Ці традиції й ця політична культура, трансформувавшись або одягнувшись у стрій козацького гетьманату, будуть одним із найважливіших символів відмінностей цієї території у Московській державі та Російській імперії».
Ця книжка «не апологія монархізму», але спроба показати важливість королів для нашої історії, адже король — це про вибір, про елекцію. І я глибоко переконана, що столітня практика парламентаризму, політичної полеміки, а головне — вибору — є тим цінним надбанням, збереженим у нашому генетичному коді, що відрізняє нас від східного сусіда. Вибір завжди має значення!
І якщо ви стоїте перед вибором, яку книжку прочитати сьогодні, я щиро раджу обрати монографію Віталія Михайловського «Наші королі».