Коли мені вкотре повідомили, що Блаженніший Любомир (Гузар) вирішує піти у відставку з посади глави Української греко-католицької церкви, я знову майже автоматично сказав: не на часі. Тривога за УГКЦ має кілька причин, насамперед зовнішніх. А ще зумовлена відсутністю чіткого бачення наступника. Проте Гузар чітко дав зрозуміти, що довіряє виборові синоду єпископів і що зовнішні, політичні обставини не визначатимуть внутрішнього життя церкви.
За 20 років після виходу з підпілля УГКЦ пройшла різні етапи. Предстоятельство у ній Патріарха Любомира сприяло її демократизації, розбудові внутрішньої інфраструктури: активно діють кілька профільних комісій, відбуваються тематичні собори, розвиваються духовні навчальні заклади, готуючи нове покоління освіченого духівництва, а також місійні напрями, капеланство в різних інституціях тощо. Синод регулярно збирається для розгляду справ та прийняття важливих послань до вірних, у ньому панує консенсус. Отже, за цей час УГКЦ визріла як помісна церква свого народу, яка дбає не лише про релігійні відправи. Може, саме тому Блаженніший Любомир упевнений у виборі єпископів: хоч би кого вибрали, УГКЦ все одно рухатиметься у визначеному напрямку.
Щодо зовнішніх викликів, то тут підстав для оптимізму менше. Політична й суспільна ситуація в Україні вже є викликом для будь-якої церкви як морального арбітра. Досі УГКЦ була прикладом того, як варто співіснувати з владою: коли потрібно – партнери, коли потрібно – покритикувати й навіть доволі гостро. Відразу пригадуються виступ владики Любомира ще 2002 року з критикою тих, хто затримує заробітну плату, й оцінка діяльності Верховної Ради навесні 2006 року (тодішній спікер Олександр Мороз навіть писав скарги до Рима на кардинала). Вже у своєму останньому публічному виступі перед зреченням Блаженніший Любомир ще раз покритикував політику нинішньої правлячої верхівки у стосунках із конфесіями; критикував не конкретних осіб, а систему й методи. А напередодні УГКЦ відмовилася від можливих подачок від влади, за які остання могла ставити умови.
Зрозуміло, така політика УГКЦ й насамперед її глави у багатьох викликає бажання ослабити її вплив. Найчастіше це робили за допомогою різноманітних спроб розколів та дискредитації в пресі. Певно, галичани ще не забули серії пасквілів проти ієрархів та цілої УГКЦ у нині вже покійній «Аргумент-газеті», автором яких був тепер відомий ведучий на одному з нових місцевих телеканалів. Політичні інтереси (послабити вплив УГКЦ на виборців) стояли і за лефевристським розколом, і за діяльністю секти Догнала. Робота останньої заслуговує на особливу увагу, адже її активно публічно підтримують деякі пропагандисти «Русского міра» з РПЦ, а соратник Дмитра Табачника намагався їх офіційно зареєструвати в Держкомрелігії, попри те що установчі документи не відповідали чинному законодавству. це стало одним з основних методів їхньої діяльності.
Утім, новому предстоятелеві УГКЦ (хоч би хто ним став) буде важче стримувати тиск із боку влади. Вона, схоже, остаточно усвідомила, що без контролю над духовним життям контроль над державою та суспільством загалом утримати годі. Не дивно, що спроби реконструкції імперії супроводжуються маніпуляціями на духовному рівні, вигадуванням і нав’язуванням цивілізаційних псевдорелігійних (багато в чому єретичних чи міфотворчих) проектів. Протестні дії церковних достойників супроти нового авторитаризму є для його творців великою проблемою. Провід УГКЦ серед інших церков упродовж останнього десятиліття завжди був флагманом побудови в Україні громадянського суспільства. Тож, незважаючи на те, кого конкретно оберуть, усе одно це буде «людина команди», зі стратегічним планом розвитку й баченням свого місця в суспільстві, яке не має нічого спільного з тим, що будують нинішня влада в Україні та ідеологи «Руcского міра».