Проєвропейські українці й активісти Майдану часто використовували й досі використовують поняття «цінності». Вони будують на цінностях політику. Це шляхетно й правильно. Це означає, що в політиці діє радше принциповість, аніж цинізм та груба сила. Радше верховенство права, людська гідність, раціональність і відкрита критика, ніж упередження та емоції. 200 років тому Кант сформулював беззаперечне правило щодо цінностей у політиці: принципи поведінки мають бути універсальними та публічними. Це означає, по-перше, що наші принципи повинні бути загальноприйнятими в суспільстві й слугувати прикладом для наслідування. По-друге, що мотиви та устремління є прийнятними, лише якщо про них можна говорити публічно (хоча це не означає, що це обов’язково робити). Так від неупередженості держави та рівності громадян перед законом суспільство переходить до базових принципів: дотримання прав людини, прагнення справедливості й щастя. «Відкрите суспільство» є ключовим поняттям, коли йдеться про цінності.
Останнім часом модно зневажати цінності. Мовляв, це порожні абстракції, а базована на цінностях політика наївно заперечує роль співвідношення сил у внутрішніх та міжнародних справах, а також людських взаєминах. Що ще гірше, вона виключає політику ідентичності, тобто готовність національних або етнічних груп захищати їхній історичний наратив, спосіб життя і те, що вони вважають екзистенційними інтересами, нехай і не завжди універсальними. Будьмо реалістами, кажуть противники цінностей, не заперечуймо інтересів сили й національної гордості. Якщо деякі нації вірять в авторитарну владу чи вищість чоловіків над жінками, то й нехай. Традиційні цінності мають право на існування так само, як універсальні. Взагалі-то останні втрачають значення, бо з ними пов’язують провали глобалізації. Критика має сенс: універсалізація ліберальної економіки й стилю управління та ілюзія «кінця історії» про те, що нібито всі держави прагнуть європейського способу життя і так чи інакше до нього перейдуть, справді багато в чому пов’язані з «цінностями». Тому й суне помста силової політики та політики ідентичності: від Путіна та Ердогана до Трампа та європейських популістів, попри жорстокість, зрадливі ідеали й катастрофічні наслідки для добробуту їхніх народів. Ці лідери стверджують, що пропонують альтернативні цінності, тож ми маємо обстоювати свої і якось боротися проти їхніх.
Читайте також: Die Welt. Невдоволеність лібералізмом
Та слід розібратися детальніше. Із нинішнім розумінням універсальних цінностей щось не так. Це треба визнати, інакше не вийде протистояти лиходіям. Апелюючи до цінностей, активісти плутають фундаментальні, беззаперечні поняття з тими, що лишають місце для дискусій і компромісу. Заради «цінностей» ставиться знак рівності між правами, важливими для свободи та демократії, і правами, що нехай і покращують життя людей, але цілком можуть обговорюватися й коригуватися. Публічні дискусії стають грубими, щойно виникають розбіжності стосовно політики чи щойно політика набуває характеру громадянської війни. Через універсальні цінності, які мають сприяти свободі, толерантності та приязності серед громадян, диявольський механізм запускає нездоланні конфлікти й регресію ліберальних принципів. Пропоную називати таке явище розпорошенням цінностей. Я усвідомлюю, що цю проблему складно аналізувати. На наступних прикладах спробую порушити провокаційні питання і спонукати вас до роздумів, не викликаючи обурення. Прошу вас сприймати це як пропозиції, а не безапеляційні аргументи.
Перше. Чи потрапляють легальні аборти в категорію прав людини? Одна справа — вважати легалізацію абортів мудрою й необхідною політикою і зовсім інша — ставитися до людей, які виступають проти на підставі релігійних чи інших переконань, як до фашистів. У Радянському Союзі їх легалізували десятки років тому і навіть вважали головним методом контролю народжуваності. Водночас СРСР був жахливою тиранією, що розчавлювала свободу та людську гідність у повсякденному житті. Замість ганити консерваторів, які засуджують аборти чи одностатеві шлюби, лібералам слід виявити повагу й тактовність, визнати, що таку позицію можна розглянути. Я підтримую легалізацію абортів у Франції і водночас тісно спілкуюся з релігійними людьми, які мають протилежні погляди. Це аж ніяк не перешкоджає нашій дружбі, навпаки, додає тем для розмов, у чому, зрештою, і полягає дружба. Щоб це зрозуміти, достатньо простого мисленого експерименту: аборт не є правом як таким, є права на аборт до певного терміну вагітності. «Аборт до 12-го (чи 10-го, чи 14-го) тижня вагітності є фундаментальним правом» — це звучить абсурдно, чи не так? Якщо ми визнаємо, що тортури несумісні з фундаментальними правами, то не можемо казати, що трошки тортур є цілком прийнятним.
Читайте також: Die Welt: Ліва й права політика керування ідентичностями
Друге. Універсальність основних прав і свобод, зокрема для меншин, не обговорюється і має бути прописана в Конституції та включена в систему освіти. Та чи йдеться про ці права, коли та чи інша меншина висуває претензії? Наприклад, беззаперечні принципи прав і політичного визнання меншин лишають місце для різноманітних компромісів: скажімо, освіта мовою меншин чи визнання їхніх мов у суспільному житті поряд із державною мовою. Обстоюючи те, що важливо, ми маємо розрізняти визначальні цінності та наслідки їх обстоювання. Інакше останнє слово завжди буде за екстремістами. Інтегральні націоналісти будуть кращими патріотами порівняно з громадянськими, а категоричні мультикультуралісти морально переважатимуть над тими, кому не байдуже до національної ідентичності. І перші, і другі не зможуть протистояти смертельним загрозам. В Україні ЛГБТ-активісти і люди, які виступають проти гей-прайдів, мають пам’ятати: для росіян, якби Росія завоювала Україну, вони всі були б на один копил.
Війна в Україні слугує аргументом на підтримку моєї думки. Хоча від такого омилення потерпає більшість демократичних суспільств. Наростання ненависті між «реднеками» і лібералами в Сполучених Штатах проклало шлях для Трампа. Така сама ненависть приводить до влади тиранів на кшталт Путіна в країнах Заходу. Замість того щоб сприяти суспільному діалогу, плюралізм розпалює громадянські війни. Ліберали мають рацію, наполягаючи на тому, що табір консерваторів реагує на прогрес екстремізмом і бурхливими протестами. Консерватори справді схильні до силової протидії та агресії. Вони поводяться як меншини у розпачі, навіть коли громадська думка радше на їхньому боці. Це й штовхає багатьох із них в обійми Путіна та подібних до нього. Проте ліберали теж не без вини, коли просувають надмірну фундаменталізацію так званих цінностей.
За партією Добра стоїть не менше зла, ніж власне за партією Зла. Права людини йдуть у парі з нетерпимістю та невдоволенням. Коли свобода загалом і свобода слова опиняються під загрозою фурору «цінностей», ліберальні цінності стають спільниками свого найзапеклішого ворога. Наші стандарти поваги й гідності є набагато вищими й вимогливішими за стандарти попередників. Нині ми вже не допускаємо дискримінації за статевою чи расовою ознакою, що раніше вважалася гидкою, але прийнятною. Це добре, рівність має бути інклюзивною. Однак підвищена чутливість не повинна суперечити основним ліберальним цінностям: толерантності, свободі совісті й захисту інтимності. Такі цінності мають переважати над будь-якими іншими міркуваннями, зокрема над нашим прагненням до прозорості й визнання. Коли заперечується право політиків на приватність, ставиться під сумнів приватність кожного. Вважати, що, виступаючи за рівні права й гідність для геїв, громадянин зобов’язаний любити людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, небезпечно й невиправдано. Толерантність — це ліберально, чого не скажеш про обов’язок любити (це щодня підтверджує російська риторика про любов).
Читайте також: Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ
Розпорошення цінностей веде в нікуди, бо вони мають сенс лише на глобальному рівні, коли поєднуються та ієрархізуються за якимсь порядком. Не буває абсолютних цінностей, вони повинні обмежувати одна одну. Наприклад, слід плекати і заслуги, і рівні можливості, хоча на перший погляд вони видаються несумісними. Ці дві цінності ефективно діють лише за умови належного поєднання. Треба розрізняти базові принципи та менш важливі — ті, які можна по-різному тлумачити й аналізувати. Усе це ніби й розуміє кожен, хто має здоровий глузд, проте наше суспільство дедалі менше усвідомлює ці істини. Тож пропоную зосередитися радше на «європейській цивілізації», аніж на «європейських цінностях», повернутися до толерантності та приязності, яким перешкоджають не лише зловмисники, а й сплутані поняття та сутички довкола «цінностей».