Так, є там ще якісь андреєви, іванови, васіни та інші динозаври дотриколорної епохи, що перетворилися швидше на музейний експонат, на який дивишся й не розумієш, що ж автор хотів сказати. Але ми про них пам’ятаємо, так само як і про Крим. Можна навіть на знак пам’яті чергову блокадку влаштувати, мовляв, усе заради вас, патріотів, коли-небудь, але таки повернемо своє. Проте на ділі — лише спізніла й рідко коли ефективна реакція на справді продумані кроки Кремля.
У певному сенсі ми стали заручниками навіть тієї убогої — на тлі російської — пропаганди, на яку все ж спромоглася національна думка: цілодобове мовлення про «перемоги» й про те, що «все буде добре», затьмарює критичність в оцінці реального стану справ. А стан справ такий: перспектива повернути Крим відкладається до смерті самого Путіна, що робить усі ці блокади стрілянням по поїзду з рогатки; повернення Донбасу лише воєнним кидком неможливе без цілковитого перетворення всіх окупованих міст на пустелі та Нагасакі; мінські домовленості не мають жодних перспектив підняти жовто-блакитний над Донецькою ОДА; «республіканські» держструктури й пропаганда дедалі глибше пускають тут коріння, сформувавши в місцевих умовний рефлекс вдячності навіть у період тотального дефіциту, блокад і космічних цін на їжу. При цьому російська пропаганда, що «облажалася» по повній із розіп’ятим хлопчиком, анітрохи від цього не втратила, і невеликі хрести з немовлятами й у майбутньому тішитимуть око невибагливих прибічників російських ідей. А останніх підростає ціле покоління, адже, поки доблесний Київ обіцяє 84-й раз за останні два роки запустити телевізійне мовлення на окупованих територіях, там уже підростають захаровці, комсомольці та юні члени бригади «Призрак», що вміло складають віршики дяді Льоші, він же Олексій Мозговий. І чи варто дивуватися, коли років через п’ять це «бідне дитя, якому просто забили голову», стане до зброї разом із тисячами нових «ополченців», готових мститися за батька, брата чи просто «святу Русь»?
Читайте також: «Русская осєнь» Донбасу
Але, вочевидь, вітри апокаліпсису, що насуваються, ще недостатні для вирішення конфлікту на Донбасі. Власне, недостатньо й наявності тут таких, як я, кому негласно пропонується або переїжджати на контрольовану територію, або нарікати на себе. Але ті, хто лишився, не головні жертви спокійного сну нашого шоколадного короля, якому нарешті вдалося зупинити безперебійний потік крові й підвісити ситуацію в повітрі, попутно запевняючи на «плюсах», ніби це і є відповідь. Головні потерпілі — це наші бійці, що сидять на метр нижче від землі при мінус 17 і чекають незрозуміло чого. Саме ці хлопці мають право на основне питання: скільки ще і що далі?
Хтось може заперечити, що сидять і по той бік. Але це не зовсім так. Річ у тому, що психотип «республіканських» бійців зовсім інший, ніж в української армії. Більшість триколірних окопів наповнюють собою маргінали, для яких із приходом війни за великим рахунком нічого й не змінилося: ці люди не мали майбутнього до неї, нічого їм втрачати й тепер. Образ «солдатів удачі», що живуть одним днем і з’їхалися на Донбас звідусіль, цілком застосовний і до нинішніх реалій «республіканських» гвардій, бригад та частин. Це не люди, які полишили престижну роботу разом із дорогим авто в гаражі приватного будинку й чекають не дочекаються, коли ж ситуація вирішиться й вони знову поїдуть додому. Навпаки, їхнє життя — то і є війна, і сидіти вони готові тут вічно. Звісно, й українська армія не лицарі в білих обладунках, але загальна картина на тлі «республіки» куди ближча до поняття норми.
Читайте також: Віртуальна залізна завіса
«АТО має тривати години, а не місяці» — від цієї фрази нашого президента колись також віяло наївною надією, і багато хто, зокрема і я, пов’язував із нею своє майбутнє «вільне» життя. У підсумку два роки нескінченних боїв, десятки листів із задзеркалля і Донбас, поділений між нині спочилим Мішкою Косим, Рінатом, «Захаром» і свіжими цукерками ROSHEN, що просочуються в Донецьк, поки їх споживачі, похрумуючи, як і раніше, вірять, що від них бодай щось залежить. І що лишається тим, хто тримається за свою землю міцніше, ніж сама держава, і не бажає покидати свій дім тільки для того, щоб у Києві комусь легше спалося? Що ж, «пишите письма» — так і чується основний рецепт майбутнього від нашої влади…