Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Щеплення від дитинства

26 Серпня 2011, 16:10

Так збіглося, що кілька друзів одразу повернулися з відряджень із тієї України, яку традиційно вважають твердинею біло-блакитних політиків, – із Луганщини, Маріуполя, Харкова та Криму. А мені самому вдалося трохи поїздити центральними областями – тією землею, яка ні в сих, ні в тих: і не «націоналісти» начебто, і за Союзом не вельми ностальгують. Я наважився б написати «ми не знаємо своєї країни», якби не боявся поверхових узагальнень. Але все одно безпосереднє відчуття саме таке.

Почати з того, що Україна змінюється. Можна навіть припустити, що вона дорослішає, позбавляючись безпідставних ілюзій. Сім років тому багатьом на її умовному заході здавалося, що прихід до влади патріотів автоматично вирішить усі економічні й соціальні проблеми, причому в це вірили не лише, так би мовити, обивателі, а й загартовані скептичні бізнесмени. Два роки тому великі сподівання на свого земляка покладали українці Донбасу: мовляв, вони не для того годують (як були твердо переконані) решту країни, щоб давати всіляким романтикам і мрійникам реалізовувати свої європейські фанаберії, а тепер хай прийде команда людей практичних, які нарешті налагодять життя. Сьогодні протверезіли й вони.

Ми знаємо результати останніх опитувань громадської думки, які для чинної адміністрації виявилися катастрофічними, але цифри не дають змоги уявити емоційне наповнення конкретних відповідей конкретних людей. А воно таке, що будь-який відомий представник центральної влади під час зустрічі з реальним, а не штучно організованим натовпом швидше за все згорів би від народної ненависті, яку він на собі сконцентрував заледве за півтора року. Повторюю, це дуже суб’єктивно, соціологи ще не навчилися цього вимірювати, але народ на межі. Мова не про Галичину, якою лякають себе й іноземців окремі ідеологи регіоналів, а про їхній heartland – індустріальні міста Сходу. І річ навіть не в тому, що жити стало гірше, а вибрики вертикалів та їхніх нащадків дедалі безкарніші, – це так само, – йдеться про розчарування. Надто вже великий вантаж надій узяли на себе конкретні пацани в процесі промивання мізків своєму електоратові.

Наслідком може бути – і, швидше за все, буде – апатія. Зневіра. Відраза до всіх політиків із будь-якими програмами та обіцянками. Стихійний бойкот усіх дальших виборів (а нам тільки того й треба, аби не заважали правильно укомплектованим комісіям). Імунітет – чи то, навпаки, алергія – до демократії як системи представницької влади. Водночас можливі стихійні виступи, які тому й звуться такими, що їх конкретних форм та перебігу, не кажучи вже про привід до них, передбачити неможливо. Швидше за все, це буде мирно, у нас не північний Лондон і тим більше не Дамаск. Хоча…

Дивна, геть несподівана розмова склалась у мене з одним літнім чоловіком, якого я зустрів у селі зовсім не під Івано-Франківськом, а, сказати б так, ближче до осередків важкої промисловості. Дідові Павлу добряче за 80, ми з ним говорили про київський процес, пенсії, майбутній розподіл землі, а після третьої чарки він повів мене до себе у двір, сам заліз драбиною на горище клуні й витягнув… Увага: якщо до мене звернуться представники правоохоронних органів, я безумовно скажу, що вигадав і цього старого, і його обійстя, і цей випадок… Але він показав мені цілий «шмайсер», повністю в мастилі. Востаннє я бачив такий в історичному музеї і тепер, делікатно сказати, трохи очемерів. А далі дід Павло меланхолійно заявив, що не тільки в нього у їхньому селі заховано відповідний реманент. Мовляв, чекає свого часу.

Ну не знаю. Може, це ексцес, бравада. Зрештою, в одного окремо взятого колгоспника Наддніпрянщини за все його життя не бракувало приводів знову взятися до зброї, як у далекому 1919-му, і якщо він цього не зробив, то швидше за все й тепер не зробить, але те, що в типового українця за останніх 20 років трохи атрофувалося почуття страху, це факт.

А ще я скажу одну крамольну річ: можливо, мої співвітчизники мали таки обрати Януковича як щеплення від рудиментів радянського патерналізму, від віри в доброго царя, чи радше отамана, котрий забезпечить їм гідне життя, адже він «правильний», «свій». Тепер вони напевне знають, що «свої» не менш ненажерливі, не менш ласі до чужого добра й байдужі до чужих злиднів. Гаразд, у царя люди вже не вірять, і це позитив. Залишилося, щоб вони не нервували, а просто повірили в себе.