Щеплення від диктатури

ut.net.ua
26 Березня 2010, 00:00

Є стійка думка, що той чи інший народ схильний або не схильний до прийняття тоталітаризму. Як приклад цілковитого неприйняття диктатури наводять США. На противагу їм ставлять «покірні народи», приміром, Північну Корею чи Кубу. Однак навіть поверховий погляд демонструє парадокс: будь-яка нація у своїй історії переживала періоди, якими, якщо говорити про демократію, може пишатися. А «зразки» лібералізму, навпаки, можуть нагадати досить неприємні моменти, особливо якщо під диктатурою мати на увазі не тільки табори і тортури.

Можна констатувати, що точної відповіді на запитання, чому та чи інша нація «погоджується» з диктатурою, немає. А ті, що є, не настільки переконливі, щоб бути аксіомою. «Червоні кхмери» знищили власними руками третину свого населення, але терор у Кампучії міг тривати й далі, якби у справу не втрутилися В’єтнам і світове співтовариство.

Як могли кампучійці не повстати проти свого знищення? Немає відповіді. Як і у випадку з фашистською Німеччиною, особливо в період, коли будь-якому німцю стало зрозуміло, що Гітлер – це шлях у нікуди. Де розгадка цієї самогубної покірності? Може, в харизмі лідерів, які «гіпнотизують» народ? Може, в реалізації підсвідомих таємних кровожерливих народних бажань, а може, навпаки, у небажанні вирішувати проблеми, перекладаючи будь-яку відповідальність на лідерів.

Російський шлях

Росія, як здається, і тут демонструє свій особливий шлях. Переживши більшовицький переворот, знищивши цвіт інтелігенції та бізнесу до 1920 року, країна трохи відійшла від крові й переділу, вступивши в НЕП. Здавалося б, більшовицький терор має бути засуджений і забутий, але нічого подібного! Росія впала в ту саму яму насильства 1937-го, причому зі значно більшими жертвами.

Перемога в Другій світовій, здавалося, мала переломити ситуацію – радянські солдати побачили Європу і те, що можна жити краще й багатше, причому без сталінської м’ясо­руб­ки насильства. Але тіль­ки-но вони повернулися на батьківщину, відразу почалася друга хвиля репресій, що тривала до смерті Сталіна. Чи можна знайти відповідь на запитання: як могли переможці гітлеризму знову дозволити знищувати себе власному кривавому диктаторові? Відповіді немає. Точніше, можна сказати так: їх занадто багато, щоб вибрати якусь одну.

Проте один зі способів утвердження авторитаризму в Росії очевидний, якщо простежити дії влади за брєжнєвських часів. Згадаймо деякі тодішні реалії: якщо хочеш стати керівником, маєш бути членом КПРС. Якщо хочеш, щоб пустили за кордон, маєш пройти партком. Якщо хочеш набір хороших продуктів, отримай спецпайок.

Принцип брежнєвського часу – спецжиття для спецлюдей, дефіцит, зведений у принцип, правило життя. Дефіцит як справжній регулятор політичної лояльності. На словах усі йдуть до комунізму й достатку. На ділі – жорсткий розподіл усього аж до туалетного паперу, щоб громадяни знали: навіть туалетний папір видають тільки перевіреним і вірним. Можливо, спочатку цього не хотіли. Але так вийшло.
Дефіцит як парадоксальний політичний інструмент успішно використовують і сьогодні. Північнокорейська пропаганда стверджує, що життя в її країні чудове, але всі прекрасні північнокорейські пляжі обнесені колючим дротом, щоб «щасливі громадяни» не попливли на човнах до Південної Кореї. Кубинці ось уже півстоліття кричать: «Віва, Фіделє!», але виїхати з країни простому громадянинові так само важко, як і 30 років тому, а звичайні умови для нормального життя доступні тільки обраному партійному колу й тим, хто його підтримує.

Механізм диктатури

Загальний, але важливий принцип диктатур – влада має те, чого не мають громадяни. Й отримати це громадянин може тільки від влади, якщо вона побачить його корисність для себе. Хід простий, але безпомилковий, такий, що породжує конформізм, брехню і подвійну мораль. І водночас він дозволяє добре влаштуватися, адже «ця влада надовго, а життя одне!..» До речі, в останній фразі – суть того, що відбувається зараз у Росії.

Уявіть собі країну, в якій, як у СРСР, вибори є, а зміни влади немає, бо вона маніпулює самими виборами, ЗМІ, опозицією і силами безпеки. Звісно, спочатку будь-який волелюбний громадянин промовляє волелюбні слова і ходить на маніфестації. Але поступово розуміє, що незалежно від того, стоятиме він із плакатом чи ні, нічого не зміниться. Однак час минає, і громадянинові потрібно вирішувати питання свого повсякденного життя – поруч із ним дружина, діти мають вступати до вишу, в нього маленький бізнес, а влітку треба поїхати на відпочинок усією сім’єю.

І тут громадянин звертає увагу на те, що хоча особисто проти нього репресій немає, але тільки від влади можна отримати велике замовлення для бізнесу, саме влада може допомогти вступити до вишу. Він озирається і помічає, що лише ті, хто разом із владою, рухаються кар’єрними сходами. Отримують посади, потрапляють у «президентські сотні», саме їх обирають у «Громадську палату». Віддану молодь збирають на Селігері у спеціальні табори, де все безплатно, а найстаранніших офіційно просувають у владу.
Натомість тих, хто протестує, б’ють на демонстраціях, їхній бізнес пресують або від­бирають, а декого показово ­саджають у в’яз­ницю за абсур­дними звинуваченнями. Для опозиції закривають телебачення і створюють «чорні списки» небажаних гостей у ток-шоу. При цьому влада заперечує їхнє існування, але сама ж зливає ці списки в інтернет, щоб усі знали: списки є, і потрапити до них нескладно.

І тут ми торкаємося дуже важливого моменту в тактиці приручення народу до диктатури. Коли говорять про тоталітарні суспільства, зазвичай згадують про відсутність у них гласності. Але нові часи породжують нові методи.

Гласність власного свавілля, власного порушення закону – один із найважливіших принципів сучасного авторитаризму. Всі мають розуміти, що влада говорить одне, а робить інше. Й важливо, щоб усі знали, що вона так і чинитиме, не несучи жодної відповідальності. Усе робиться навмисно відкрито і відверто.

Особливо виразно це проявляється на прикладі судочинства. Як і в СРСР, де противників режиму оголошували божевільними чи шпигунами, хоча всі розуміли абсурдність таких звинувачень, такі методи взято на озброєння й доведено до досконалості в нинішній Росії. І влада навмисно не приховує, що, приміром, засуджений Ходорковський сидить не тому, що він злочинець, а тому, що так захотів Путін. Усі мають розуміти, що суд виносить вирок неправомірно, потім усі повинні бачити, як, порушуючи закон, в’язня відправляють у найсуворіші умови до віддалених районів Росії. І, звісно ж, усі мають переконатися, що в’язня повертають, але тільки для того, щоб висунути проти нього нові абсурдні звинувачення і знову засудити.

Незмінність влади

Влада не приховує, що діє протизаконно. Для неї важливо показати, що вона може чинити так, що для неї такі дії не мають наслідків і що саме так вона ­робитиме завжди. Однак для того, щоб перемога диктатури була остаточною, задіюють ще один дуже важливий механізм підпорядкування – завчасний анонс протизаконної незмінності влади.
Спробуймо відповісти на одне просте запитання: а чи могли здійснитися хвилі сталінського терору, якби громадяни знали, що в певний момент будуть вибори і Сталін може піти. Звісно ж, ні! На найближчих виборах його змели б, віддали б під суд і засудили б разом із поплічниками за скоєні злочини.
Проте люди знали: Сталін назавжди! Жодних виборів не передбачалося. Отже, боротися безглуздо, потрібно вбудовуватися в цю ганебну систему і, зціпивши зуби, намагатися в ній вижити, знайти своє місце. Саме цей механізм діє зараз у Північній Кореї або в Ірані з його системою «найвищої духовної влади», коли ляльку-президента можна обирати, а аятола назавжди.

Влада відкрито інформує громадян, що не піде ніколи. Згадаймо СРСР: хіба хтось очікував, що імперія впаде? Що колись підуть Сталін чи Брєжнєв, Хрущов, Черненко або Андропов? Усі розуміли, що вони при владі до своєї смерті. Звісно, відчуття, що колись усе це скінчиться, було. Але всі думали, що не за нашого життя.
Те саме і в сучасній Росії: спочатку Путін вибрав Мєдвєдєва наступником, а тепер публічно заявляє, що до виборів 2012 року «вони з Мєдвєдєвим домовляться», хто чим займатиметься. Фраза начебто жартівлива, особливо якщо згадати, що президента обирають громадяни на вільних виборах. Та всі розуміють, що це не жарт, а пряма заявка на владу, анонс прямого майбутнього порушення духу Конституції, який оголошується задовго до виборів, причому нахабно й відверто. І робиться це навмисно відкрито, щоб усі розуміли: ця влада надовго, не плануйте нічого.

Чи потрібно засуджувати громадян, що не всі вони революціонери, що не кожен здатен бути Новодворською, Каспаровим або Лимоновим. Чи може людина забути, що поруч її родина і в своєму житті вона хотіла б кар’єрно зростати й бути багатою та успішною сьогодні, а не через 25 років.
Думаю, не можна. Перехід на бік диктатури – зрада, а ось конформізм – не завжди. Голосно заявляти, що народ – це покірний натовп, який за блага продався диктатурі, може тільки той, хто, промовляючи ці слова, стоїть на площі з плакатом проти диктатури в руках.

Безвідповідальність громадян

Однак, на щастя, світ влаштований так, що вічних диктатур та імперій все ж таки не буває. Причому парадокс ось у чому: що агресивнішою є диктатура, то коротший її вік. Зовні всі імперії гинули з різних причин: когось завойовували варвари, хтось підписував капітуляцію. Але в широкому сенсі загибель будь-якої імперії вписується в історію племені майя, що, побудувавши циклопічні пам’ятки архітектури, занадто інтенсивно використовувало землю для сільгоспвиробництва, і в якийсь момент вона, виснажена, вже не могла його прогодувати. Вважається, що те саме трапилося на острові Пасхи або в лісах Південно-Східної Азії, де стоять чудові покинуті палаци. Але коли їх залишали люди, навколо була виснажена земля, не здатна народити навіть травинки.

Диктатура вдається до тієї самої моделі з тим самим нульовим результатом. Вона інтенсивно використовує всі наявні ресурси, одночасно вводячи однодумність, і, як нас­лідок, пригнічує свободу творення. І цей механізм завжди містить початок кінця будь-якої імперії, бо вона задихається і вмирає від дефіциту плодів цього творення – саме того, що використала, коли створювалася.

Бути диктатором завжди приємно, але безглуздо, особливо в наш час, адже диктатура завжди суперечить сучасному світовому чемпіонату високих технологій. Ті, хто захоплюється китайською моделлю, наївні: Китай завжди буде «майстерною викруткою», можливо, найкращою у світі, але не більше. Тому що навіть два мільярди невільних людей не можуть замінити одного вільного Білла Гейтса.

Для Росії діють ті самі правила, але її керівництво вдає, що не знає їх. Країною керують у «ручному режимі» – влада заявляє це публічно, анітрохи не соромлячись. Суспільний договір із громадянами, сутність якого можна сформулювати як: «Ми не ліземо у ваше життя, а ви не лізьте в політику», підписаний без труднощів.

Занадто короткий час Єльцина з його свободами не став щепленням від диктатури. І коли Путін запропонував радянську модель влади, суспільство радо погодилося. Адже набагато легше, не вдаючись у деталі, швидко проголосувати, за кого скажуть, щоб потім лаяти владу, яка змусила так голосувати, і того, кого тільки-но вибрали. Це значно простіше, ніж брати на себе відповідальність за життя країни.

Путін запропонував громадянам на період свого правління трохи перепочити від відповідальності за країну. І громадяни радо пішли у відпустку. Всією країною. Надовго.


Підпис до фото: ПУТІНСЬКА МОДЕЛЬ. Дії нової української влади наштовхують на думку, що за основу побудови нових  суспільних відносин в Україні взято російську модель