Щоправда, інтерв’ю не було авторизоване, а отже, я міг би стверджувати, що нічого такого не казав або ж казав, але слова вирвані з контексту, і таке інше. Насправді навіть якщо слова не на 100% мої, їхній зміст відповідає тому, що я казав під час розмови з Андрієм Дроздою. Реакції на публікацію, вочевидь, траплялися різні, бо які мали б бути?
Приблизно тиждень тому, переглядаючи Facebook, я натрапив на пост мого давнього друга Андрія Бондаря, що починався досить дивно: «От глибоко і давно шанований мною Юрій Онух каже: «…еліти завжди маргінальні, але якщо вони неспроможні діагностувати, що відбувається, і стати солідарними із суспільством, тоді це дорога в нікуди». Ну а далі вже без реверансів у мій бік Андрій пише: «Але суспільство в більшості своїй думає по-іншому. І робить по-іншому. Воно дивиться, що йому дають, ― порожнє видовище, яке здебільшого не має ні вартості, ні сенсу, а там, де має якийсь сенс, то краще б не мало. Воно вірить маніпуляціям. Воно солідарне з Кремлем, для якого Порошенко теж був ворогом № 1. Воно голосує за порожню оболонку без ідеології… Я все життя думав, що завданням еліт також є пропонування естетичних і етичних орієнтирів, протистояння викривленням реальності, а не слідування за уявленнями телевізійного колективного тіла. А тепер я розумію, що, виявляється, все неправильно, що треба було… А що, властиво кажучи, треба було?».
Реакція Андрія на моє інтерв’ю породила дискусію, що, як звичайно у Facebook, точиться як кому заманеться. Проте досить симптоматичним є довгий допис моєї недавньої знайомої Олесі Драшкаби, з якого я процитую невеликий фрагмент: «Чи не роль інтелектуала говорити правду? Чи не стає «інтелектуальна еліта» просто «елітою», коли вона хоче популярності та гучності голосу? І чи не показала свою силу (а не слабкість, як у вашій статті) сучасна інтелектуальна еліта тим, що відмовилася від оази останніх років і продовжує сталість своїх меседжів? Ось це ті питання, про які ми з Андрієм говорили, і боюся, що ми вже прийняли своє рішення. Бо первинна роль інтелектуальної «еліти» (щонайменше для мене) в Україні — це збереження незалежності та розбудова України в Україні (хай як олд-фешн це звучить у геополітичному контексті, бо цього базису вже всі давно досягли)».
Читайте також: Десинхронія
Позиція зрозуміла. Можна піти тим самим шляхом ще далі, і тут я повторю слова, які сказав п’ять років тому на Конгресі культури у Львові, коли ми замислилися над моделями функціонування творця в сучасному світі. «Ким, однак, має бути творець у сучасному світі? Творець у сучасному світі може собі сказати так: «Часи, коли від мене чекали одкровення чи повчання, назавжди минули. Тепер від мене чекають заповнення вільного часу так, щоб його можна було провести, зазнаючи того чи іншого збудження. Отже, моє завдання ― розважати людей. Завдяки моїй творчості вони повинні на мить відірватися від турбот і монотонності буденності».
Творець може також сказати собі так: «Мистецтво — це особливий форум суспільних дебатів. Жоден інший голос у гарячих питаннях сучасного світу ― ані дискурс популярно-науковий, ані релігійний, ані публіцистичний тощо ― не має такої сили впливу й шансу на переконливий успіх, як мистецтво. Тому також моїм завданням є поширення поглядів на ту чи іншу тему, переконування в конкретних істинах. Моя роль — це особливий коментатор політики, суспільних відносин, релігії, звичаїв. Коментатор і агітатор».
Але творець, врешті, може сказати собі й так: «Хоч би чого чекав від мене сучасний світ — розваги, фокусів, коментаря на ту чи іншу тему — і за що був би готовий заплатити мені, моїм покликанням є роздум над призначенням людини на Землі, над сенсом її існування, а також над ясним і переконливим вираженням моєї інтуїції в цьому сенсі. Я потомок пророка, священика й мудреця; моє завдання — проповідувати й викликати катарсис».
Читайте також: Пан Леві Стросс і минущість
Ми живемо в реальності, яку визначають і віддзеркалюють політичні системи, що реалізуються в організмах, хоча б таких, як держава. І якщо доводиться мені жити в якійсь державі, то волію таку, якій найменше не довіряю. Державу, що спирається на класичні демократичні цінності, якщо ваша ласка, ліберально-демократичні, які дають мені можливість зберегти індивідуальну свободу та приватність. Це для мене базис».
У своїй гучній книжці «Ліберал колишній і майбутній: після політики ідентичності» професор Колумбійського університету Марк Лілла пише: «За демократії найкращим способом результативної оборони цінностей, у які ми віримо, є перемога на виборах і наступні дії влади на кожному щаблі протягом тривалого часу. Єдиним способом досягнення цієї мети є створення наративу, який буде переконливий для якомога більшій кількості людей і наблизить їх до тебе». Тільки оце я й хотів би сказати моїм приятелям — творцям та інтелектуалам, які хоч-не-хоч однаково лишаються елітою. Деякі, як-от мій давній друг Андрій Бондар, люблять усе-таки кокетувати, вдаючись до зграбних афоризмів: «Ми пролетарі культурної праці, а ніяка не еліта». Хоч у цьому афоризмі, можливо, є мимовільна відповідь на запитання про стан українських мистецьких та інтелектуальних еліт, яка веде нас до заяви «ніяка не еліта».