ЄС страждає на хронічну неспроможність знайти людей для найвищих крісел. Вибір колишнього прем’єр-міністра Люксембургу й федераліста Жана-Клода Юнкера на посаду президента Єврокомісії став не найкращою відповіддю на широке невдоволення європейців Євросоюзом. Іще один негативний момент полягає в тому, що Європейський парламент присвоїв право висувати кандидатуру Юнкера й минулого тижня «обрав» його.
Але й лідери держав континенту ведуть справи не набагато краще. На минулому тижні вони зустрічалися, щоб розподілити інші ключові посади, але процес перетворився на політичне гендлярство й окозамилювання. Ішлося про два головні крісла: президента Єврокомісії та очільника зовнішньополітичного відомства ЄС. Зрештою, після тривалої суперечки лідери Євросоюзу так і не погодили жодної з кандидатур. Наступного разу вони зберуться наприкінці серпня.
Ця невдача, відразу-таки після фіаско з Юнкером, свідчить про ганебне недбальство європейських лідерів. Як показали травневі вибори до Європарламенту, ЄС переживає скрутні часи. Економіка пробуксовує, виборці дедалі менше сприймають сам проект об’єднаної Європи, а інтервенція Росії в Україну спричинила грандіозну зовнішньополітичну кризу. Не найкращий момент для розбрату й вагань. Крім того, на посаду очільника Європейської ради є чудова кандидатура – прем’єр-міністр Данії Гелле Торнінґ-Шмідт. Вона цілком підходить як противага Юнкеру – жінка-лівоцентристка проти чоловіка-правоцентриста. Єдиний фактор не на її користь – це те, що Данія не входить до єврозони. Утім, з огляду на небезпеку поділу ЄС на «ключових гравців» і периферію, а також необхідність утримати Британію в Союзі, це виявилося б радше перевагою, ніж недоліком.
Читайте також: Версія захисту
Але головним каменем спотикання стало висунення міністра закордонних справ Італії Федеріки Моґеріні на посаду голови зовнішньополітичного відомства ЄС. У резюме її кандидатура має вигляд краще нікуди: молода (їй лише 41 рік), здібна, розсудлива й наполеглива – багато в чому це приємний контраст із Юнкером. Але є два «але». Перше – брак досвіду: на посаді міністра закордонних справ Італії Моґеріні пропрацювала якихось чотири місяці. Інша, серйозніша проблема – її симпатії до Росії. Перший закордонний візит під час піврічного головування Італії в ЄС Моґеріні здійснила до Києва, а звідти – до Москви, де говорила про досягнення компромісу в Україні й фактично визнала тут російські інтереси. Що гірше – вона рішуче виступила за енергетичну залежність ЄС від РФ, підтримавши скандальний газопровід «Південний потік», який має допомогти Євросоюзові імпортувати більше російського газу в обхід України.
Не марнуйте часу
Хоча цього тижня процес і зайшов у глухий кут, Моґеріні залишається фавориткою. Але європейські лідери повинні тепер використати час до кінця серпня для пошуку кращого кандидата. Вона (а якщо лідери знехтують гендерною рівновагою, то й він) мусить мати силу там, де в Моґеріні – слабкі місця.
Необов’язковість досвіду для міністра закордонних справ ЄС нагадує вибір на користь британки Кетрін Ештон у 2009 році – теж «необстріляного» дипломата, призначення якої стало поступкою тодішньому прем’єрові Сполученого Королівства Ґордонові Брауну. Однак леді Ештон перевершила сподівання: після невпевненого старту вона стала цілком компетентною очільницею зовнішньополітичного відомства й досить успішно проводила перемовини з Іраном та Західними Балканами. Але робота верховного представника ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки передбачає надзвичайно високі вимоги. Тут потрібні й адміністративний досвід (щоб змушувати євробюрократів взаємодіяти), і політична вага (для гідного представництва за кордоном, де дипломатичні зусилля підтримуються авторитетом, і щоб давати раду свавільним міністрам закордонних справ держав ЄС).
Читайте також: Едіп Заліський. Епілог
Такі якості необхідні, коли доводиться мати справу з Росією. Євросоюзові було дуже складно виробити єдиний курс стосовно свого східного сусіда, і президент РФ Владімір Путін уміло скористався з розбіжностей між членами ЄС. Як і Німеччина, Італія не хоче застосовувати суворі санкції до останнього за протизаконну анексію Криму й інтервенцію на Сході України. Проте реваншистська Росія може стати найбільшою зовнішньополітичною проблемою ЄС на найближчі кілька років. Замість піддатливої і недосвідченої Моґеріні ЄС слід обрати когось жорсткого й авторитетного. Вдалим вибором могла б бути її співвітчизниця й попередниця Емма Боніно. Ще кращим – міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський або його шведський колега Карл Більдт. Євросоюз нарікає на те, що світ до нього ставиться без належної серйозності. Зараз є нагода це змінити.