Якщо дозволити собі дрібку спекуляції, то найвідомішим у світовій літературі вікінгом буде Гамлет, данський принц, що відмовився їхати в колоніальну Британію, де його мали вбити, вочевидь, під час збирання данини. Тема скандинавських морських завоювань існує в Шекспіра лишень на тлі розказуваної історії, але ж непокоїть! І це більш як через півтисячоліття після реальної гегемонії північних зайд. До речі, звичаї при дворі Гамлетового вітчима суто варварські: на початку вбивство законного короля, наприкінці гора трупів, а трон дістається норвежцеві Фортінбрасу, котрий заявляється зі своїми витязями, щоб навести нарешті в Данському королівстві лад. Для нас нормани теж мають неабияке значення: Київ виникає між двома актуальними для русичів світовими полюсами – на половині шляху з варягів у греки – й експансію свою спрямовує теж у два боки: на Новгород та Константинополь. Тому цілком можливо, що, попри міркування істориків, на березі Дніпра й на чільному майдані столиці стоять пам’ятники прапрадідам Гамлета й Фортінбраса: човен у братів та відомої сестриці надто вже нагадує дракари, що наганяли своєю появою жах на північні околиці середньовічної Європи.
До джерел
Образ північного витязя, який приходить упорядкувати справи у королівстві (потлумити там різних почвар і посісти трон), маємо вже в «Беовульфі». Це епічна британська поема приблизно VIII століття, дія якої цілком випадково відбувається в тій самій Данії. У фіналі герой, як те йому й належить, гине, рятуючи цілий народ посполитих, проте образ закутого в броню скандинава, звісно ж, залишається. Близько 1000 року, як стверджують історики літератури, написано «Сагу про Вольсунґів» (німецька версія відома як «Пісня про Нібелунґів»). Це вже ісландська поема про підступно убитого Сіґурда (Зіґфріда) та діву-войовницю Брунгільд (Брунеґільду). Сюжети почали циркулювати Європою; відгомони цієї та інших саг потім були об’єднані у «Старшу Едду», збірник відомий від ХІІІ століття. Тоді ж ісландський автор Сноррі Стурлусон створює його фактичний римейк – власну антологію саг, котру знають як «Молодшу Едду».
Чиатйе також: На землі вікінгів. Норвегія мало звідана українськими туристами
Збірники та численні списки північних поем не лише переповідають типові сюжети, а й демонструють картину вірувань – саме звідти ми знаємо про богів та героїв скандинавського пантеону, одноокого Одіна, хитрого Локі, молотобійця Тора. Саме там шелестять крилами, злітаючись на місця битв та поразок, діви-валькірії. Саме з рядків цих поем постають образи суворих північних воїнів. Мимохідь Стурлусон устигає у своїй «Едді» проаналізувати й поетику давніх саг.
Утім, аж доки не постає зрілий романтизм ХІХ століття, до «нордичних» сюжетів не звертаються, вочевидь, витісняючи свої травми. Хоча може бути й інше пояснення: від 1066-го, коли нащадки данських вікінгів нормани завойовують Британію, а німецькі та варязькі вожді родичаються з королівськими домами Європи, про них говоритимуть уже не мовою епосів, а рядками історичних хронік. Натомість романтизм повертає захоплення саме нордичною міфологією: вершинною реалізацією сюжетів давніх саг слід вважати цикл із чотирьох опер Ріхарда Ваґнера із загальною назвою «Кільце Нібелунґів» («Золото Рейну», «Валькірія», «Зіґфрід», «Присмерк богів», 1848–1869). У ХХ столітті до сюжетів «Саги про Вольсунґів» звертається Джон Толкін у книжці-реконструкції «Легенда про Сіґурда та Ґудрун» (1920), хоча, звісно ж, його фентезійний світ увесь просякнутий нордичними мотивами, а сам він був, крім письменства, одним із чільних дослідників «Беовульфа».
Між металом і коміксом
Жах можна прийняти або витіснити. Мирний морський горизонт, із-за якого зненацька виринають хижі обриси дракарів, – давня метафора вторгнення, архетип небезпеки для цілого континенту. Ріг, який кличе в похід підкорювати землі за морями, – що краще вабитиме молоді романтичні серця? Нацизм використав нордичну міфологію загалом і образ вікінга зокрема; неонацистські угруповання роблять це й досі. Звісно, аж ніяк не всі гурти, що виконують так званий вікінг-рок сповідують данську, норвезьку, шведську чи російську великодержавну ідею, але точно в кожній із північноєвропейських країн є виконавці, що крізь хвилі важкого саунду закликають Вотана чи Сварога на допомогу своїм уявним витязям. Вікінг-рок, що є сплавом death-металу та скандинавського фольку, весь збудовано на мотивах нордичної міфології та сюжетах давніх саг. Напрям виникає в 1980-х; у цій манері починають грати шведські Bathory та Enslaved, ісландський Strigaskor 42, норвезькі Isengard та Helheim. Дотепер у світі активні близько півсотні гуртів, що декларують свою причетність до вікінг-року. Патетичну романтику теми морського завоювання, кровожерної одержимості, але й високого благородства нордичних зайд експлуатують численні історичні та квазіісторичні фільми, найяскравішими поміж яких є американські «Вікінги» (1958) та однойменний канадський серіал 2013 року. Серйозно нордичну тематику потрактовує і голлівудський «Тор» (2011), хоча це екранізація коміксів студії Marvel, популярних іще в 1960-ті.
Власне, витіснити тему можна висміюючи. Тор від 1960-х хоч і був супергероєм, проте комікс має свою поетику перетворення високих сюжетів на застиглий у картинках мультфільм. До слова, наприкінці 1990-х в Україні з’явилася своя комікс-серія «Святослав і вікінг» – тепер відшукати її можна хіба в бібліотеках. Як і в мультфільмі «Астерікс і вікінги» (Франція, 2006) та численних комедіях на кшталт «Вікі-вікінга» (Німеччина, 2009), криваві завойовники в цій перспективі перетворюються на кумедних чи й відверто смішних галасливих бевзів, котрих, урешті, легко перемогти й цивілізувати. У цих двох іпостасях образ існує дотепер: доки романтичні й похмурі молодики під важкий біт та виск дисторшну уявляють себе за веслами дракарів, решта Європи наминає попкорн, дивлячись сімейні комедії.