17 грудня 2015 року опубліковано мою першу статтю під назвою «Коротка історія втікача». За п’ять наступних років вийшли друком 227 моїх статей, які разом налічують понад 178 тисяч слів. Це багато чи мало? Не знаю, але рахую, бо за часів постправди і фейкових новин тільки те, що можна сумлінно порахувати, лишається неспростовним доказом перед судом часу.
Ті з вас, хто читає мої «тижневики», можуть розпізнати їх ритм, мелодію, композицію. Я будую їх, поєднуючи в довгий ланцюг почуті слова, знайдені думки, побачені образи, пережиті дні. Намагаюся допасовувати це все одне до одного подібно до кубиків «Лего». Інколи міняю ті кубики місцями, і трапляється, що написане на початку з’являється потім посередині чи навіть у кінці. Люблю, коли подібно до композиції «Болеро» Моріса Равеля можу застосувати техніку рондо, коли думка з’являється кілька разів, кружляє, щоби стати в кінці провідною. П’ять років ― це понад двісті мінірозповідей про все, а інколи навіть про ніщо. П’ять років ― це вже поважна річниця. Нам, сиротам «реального соціалізму», ця цифра невблаганно асоціюється з «п’ятирічками». Але забудьмо про них: власне, закінчується 2020 рік, і цей єдиний рік лишиться в нашій пам’яті виразніше, ніж не одна «п’ятирічка».
Кінець грудня ― пора звітів, а водночас прогнозів на наступний рік.
Читайте також: Народна історія
Підсумовуючи 2020 рік, я не наважуюся ні на які прогнози. Натомість мрію, щоб 2021 рік не був лише схожим, і то аж дуже, на рік, що минає.
Переглядаючи свої цьогорічні статті, я замислююся, що й далі актуальне в них. Початок року видавався дуже цікавим. У статті «Божественний Буенос-Айрес» я згадував новорічну поїздку до Аргентини: «Мушу зізнатися: коли мене запитують, чим Буенос-Айрес такий незвичайний, і я намагаюся швидко відповісти, виявляється, що найкращим аргументом є твердження «Приїдь, пізнай і відчуй це місто, і ти сам пересвідчишся, що воно справді божественне»». Через кілька тижнів у тексті «Я у Львові» я писав: «Я прилетів сюди надовго, на рік. Чому на рік? Бо рік — це мінімум, щоб про місто можна було сказати те, що виходить за межі поверхових вражень. Треба прожити в ньому всі пори року, вивчити життя взимку, навесні, влітку й восени. Спостерігати, як реагують на цей природний цикл місто, природа, архітектура, а водночас і міські мешканці. Треба пізнати місто так, щоб аж нудило від нього, хоча, як ви знаєте, є міста, де знудитися важко». Мій «рік» у Львові тривав заледве шість тижнів.
Я ще встиг написати статтю «Теорія вірусів»: «Я багато років, говорячи про культуру й мистецтво, вживаю слово «вірус» у метафоричному значенні. Коли мене запитують про мій фах, люблю відповідати, що я професійний «поширювач вірусів»». Невдовзі події у світі почали дуже прискорюватися, і з’явилася стаття «Роздуми про великий карантин»: «У суботу зателефонувала мені донька та сказала, що з огляду на мій вік (65 років) та історію моїх недуг не хоче, щоб я лишався сам у Львові. Після розмови зі мною Оля купила квитки до Торонто на авіарейс через Варшаву. Але минуло лише 15 хвилин, і польський уряд ухвалив постанову про закриття кордонів і припинення всіх авіасполучень із Польщею. Донька одразу придбала для нас обох нові квитки на неділю вже іншої авіакомпанії, щоб полетіти через Амстердам. У Києві, привітавшись, Оля засмутила повідомленням, що мама хвора: має температуру, кашель та біль у горлі. Летіли додому в атмосфері тиші та зосередженості».
Наприкінці весни з’явилися «Побажання»: «На запитання «Як справи?» я люблю напівжартома, напівсерйозно відповідати: «Добре, але не трагічно». Із цим нелегко жити, особливо в суспільствах, які досягли доволі високого рівня доброго самопочуття й самовдоволення. Проте є ситуації, коли мої пророчі схильності дають мені змогу поглянути на дійсність із гостротою хірургічного скальпеля. Але тільки на те, щоб зрештою висловитися не наївно оптимістично, а по змозі глибоко.
Читайте також: Суперечка
Інакше кажучи, варто зосередитися на своєму ставленні до світу й задуматися, що ми робимо на цій землі. Замість гнатися за міражами ліпше подбати трохи про себе. Загалом ми не маємо на це часу, а тепер цей час з’явився. Подумаймо про себе, а якщо не маємо на це досить відваги, послухаймо голоси інших. Дозвольмо іншим сказати те, що, може, дрімає десь глибоко в закамарках нашої заляканої душі».
Ми дочекалися кінця грудня, рясно вкрившись психічними шрамами і зазнавши цілком реальних утрат серед наших ближніх. Кілька днів тому почалися масові щеплення, а з ними зародилася й надія, що, може, це вже початок кінця епідемії. Ми прощаємося з 2020 роком із думкою, що в житті дуже небагато речей розкриваються перед нами так, щоб ми могли глибоко зрозуміти їх, мали змогу побачити світ, в якому кожен початок має свій кінець, а кожен фрагмент становить частину повної значень цілості.
Щасливого Нового року, і нехай кожен із нас наповнить це традиційне побажання змістами, про які хоче помріяти, бо мрії ― одна з нечисленних цінностей, задля яких варто жити. «Тільки віра й несхитність можуть, коли осяде порох, дати нам змогу — як індивідам, як громадянам, як народові — піднестися, визначити нові цілі й жити далі, працювати далі, виховувати нащадків, доглядати старих і немічних, згадувати тих, хто відійшов, і чекати на тих, хто прийде опісля. Знову мріяти». («Не зрікаймося мрій»).