Цьогорічний, вже XIII, фестиваль «Дні польського кіно в Україні» зробив головною ідею можливості вибору, зібравши в одній програмі абсолютно різні за жанрами, художнім вирішенням, образною лексикою фільми. Так, з 25 по 31 жовтня у Києві, Харкові, Одесі, Вінниці та Луцьку український глядач має можливість познайомитися з п’ятіркою нових робіт польського кіновиробництва й обрати для себе ту стрічку, яку можна передивлятися згодом ще кілька разів і радити до перегляду усім друзям.
У Київському культурному центрі «Кінотеатр Київ» фестиваль розпочався фільмом Павла Павліковського «Холодна війна». Варто зазначити, що у 2013-му інша картина Павліковського «Іда» отримала «Оскар» як кращий фільм іноземною мовою. Цьогоріч же мелодрама «Холодна війна» на 71-му Канському кінофестивалі брала участь в основній конкурсній програмі і здобула при цьому нагороду за кращу режисуру. Восени фільм був номінований від Польщі на «Оскар» у тій же номінації, що й свого часу «Іза». Директор Польського інституту в Україні Бартош Мусялович, зазначаючи про вже наявну популярність стрічки у світі, характеризує її, як «фільмовий експортний хіт». Знаючи цей бекграунд, готуєшся до перегляду фільму, як до чогось справді вагомого та вражаючого. І не помиляєшся. Тканина стрічки зіткана з різнобарвної музики та контрастів. Контрасти в усьому: динамічні рухливі епізоди раптово змінюються абсолютною тишею, чорні силуети людей зникають у сяйві ліхтарів нічних вулиць, людині боляче, а вона від цього танцює ще запальніше, співає ще надривніше. «Холодна війна» розповідає історію непростого кохання співачки Зули та піаніста Віктора, що розгортається у 50-60 роках XX ст. у Польщі, Югославії, Німеччині й Франції. Історія про те, як людям під силу здолати будь-які обставини, заради того, щоб бути разом, але не під силу здолати своїх принципів, не під силу здолати самих себе.
Читайте також: Небесний покровитель Празької весни
Недосвідченого глядача може насторожити жанр, у якому знята «Холодна війна». Це мелодрама. Але одразу проводити паралелі з усіма можливими поверхневими й навмисне сльозоточивими фільмами з традиційним хепі-ендом буде помилкою. Оскільки першопочатково мелодрама – це органічне поєднання в художньому творі музики (melos) і дії (drama). І саме такий варіант якнайкраще підходить для характеристики жанрової приналежності «Холодної війни». Адже сам фільм – музика і драматизм без чітко окреслених кордонів. Народна й блюзова, повільна й рухлива, сумна й іронічна – передає атмосферу та розкриває конфлікт не згірше напружених діалогів та рішучих вчинків персонажів. Червоною ниткою крізь увесь фільм проходить польська народна пісня «Два сердушка, чтири очи, ой-йо-йой», мотив якої надовго засідає в голові і байдуже, що це польською, ти ходиш і наспівуєш ще декілька днів після перегляду стрічки. Ходиш і наспівуєш…
У рамках фестивалю «Холодна війна» надавалась до перегляду лише в Києві, але вже з 8 листопада картина виходить в український прокат і всі охочі матимуть змогу відчути на собі вплив цього непересічного фільму.
Життя Єжи Гурського, людини, що подолала важку наркотичну залежність та встановила світовий рекорд на чемпіонаті світу з тріатлону у 1994 році, здобувши титул чемпіона на дистанції Double Ironman, надихнуло режисера Лукаша Пальковського на створення спортивної, біографічної драми «Найкращий». Можливо, саме реальність запропонованого сюжету і надає стрічці певної важливості та навіть місії – зробити так, щоб про видатного польського спортсмена дізналася більша кількість людей, щоб його прикладом реабілітації надихалися інші.
Однак, якщо абстрагуватися від того, що все показане відбувалося насправді, та сприймати фільм, як продукт художнього вимислу, з’являється багато питань стосовно його якості. Приміром, від початку картини і до її завершення зберігається стійке відчуття трагіфарсу. Так, ніби режисер сам пропонує глядачеві не сприймати це всерйоз і глядач радо погоджується. Під час особливо драматичних моментів у залі кінотеатру лунав сміх та панувала загалом легка атмосфера. І через це ставало якось ніяково під кінець стрічки, коли на екрані демонструвалися кадри вже з реального інтерв’ю Єжи Гурського. Це промах режисера чи, можливо, такий задум?… У «Найкращому» Лукаш Пальковський свідомо чи несвідомо, але звертається до декількох культових фільмів світового кінематографу. Як от майже вся перша половина фільму, у якій здійснено спробу якомога реалістичніше передати життя наркозалежних, багато в чому нагадує «Реквієм за мрією» Даррена Аронофскі, а у сцені, де головний герой бореться з галюцинацією самого себе, простежуються мотиви «Бійцівського клубу» Девіда Фінчера. Коли ж на екрані один за одним змінюються красиві краєвиди, на фоні яких біжить головний герой, взагалі здається, що перед очима «Форест Гамп» Роберта Земекіса. Усе це в поєднанні з багатьма іншими, вже серіальними кліше (як от одна медсестра на всю Польщу без врахування особливостей стану хворого) виглядає дещо карикатурно. Однак, як уже було зазначено вище, стрічка все одно варта уваги завдяки своїй документальній основі.
Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів
Два наступні фільми, що хоч і відмінні за жанрами, стилістикою та тематикою, їх все ж можна поставити в один рядок як роботи, що зачаровують глядача своєю щирістю, невимушеністю та дитячою наївністю. Хоч перший з них – це комедія «Готові на все. Екстермінатор» Міхала Рогальського про п’ятьох друзів, що вже в дорослому віці не можуть позбутися мрій юності про музичну кар’єру, а другий – фільм для сімейного перегляду (тобто, у першу чергу, дитячий) «Трабли» Марти Карвовської про дванадцятирічну дівчинку Юльку, яка під час канікул потрапляє у вир дивних пригод і в результаті цього знаходить собі друга. Також ці дві фестивальні стрічки поєднує особливо позитивна та зворушлива реакція глядацької зали: люди багато сміялися та згодом захопливо коментували все те, що відбувалось на екрані.
Читайте також: Німецьке кіно: назад до суті
Абсолютним контрастом виступає завершальний фільм фестивалю – робота Йоанни Кос-Краузе та Кшиштофа Краузе «Птахи співають у Кіґалі». Кіно, що вражає свою метафоричністю, драматизмом, та композиційною довершеністю кожного окремо взятого кадру. За сюжетом польська орнітолог Анна Келлер, що досліжувала грифів у Руанді, допомагає дочці свого колеги, вбитого під час геноциду племені тутсі, Клодін Мугамбіра виїхати до Польщі і таким чином врятуватися. Далі проходить складна адаптація до умов життя в чужій країні. Депресія, нервові зриви та, врешті, повернення додому. Фільм насичений подієвістю, але парадоксально те, що вона тут не є першочерговою. Творцям картини важливим було сказати не про сам факт чогось, а про те, як людська істота на це реагує. Показати емоцію, надрив, те, що коється в середині. Роблять режисери це за рахунок великої кількості крупних планів природи, людських облич та рук. Особливо, рук – тих частин тіла людини, якими найповніше, найдраматичніше виражаються емоції. Фільм занурює в атмосферу втоми і спустошення, не відпускаючи до самого кінця, та й по тому перед очима лишається обличчя темношкірої дівчини Клодін – розгубленої, злої, самотньої, але сильної дівчини.
XIII фестиваль «Дні польського кіно в Україні» у соціальних мережах має у свої назві ще приставку «щасливі». Мовляв, число «13» не зіграє злого жарту відповідно до загальновідомих забобонів. Однак щасливі ці Дні також з іншої причини: відбулося знайомство українського глядача зі зразками сучасного польського кінематографу і, судячи з усього, задоволеними лишились обидві сторони.