Прийнявши 2009 року російське громадянство, уродженець Сімферополя Карякін заявив, що завжди почувався «русскім». Спитати б тепер, чим йому в такому разі не догодив Крим, який теж, як стверджують росіяни, завжди був «русскім».
Карякін змінив громадянство не заради спорту, а заради грошей. Хоча він заявив, що не бачив для себе перспектив у Криму, надворі не Радянський Союз брежнєвського застою і доля шахових титулів вирішується не кабінетах ЦК. У 1976 році радянський гросмейстер Віктор Корчной попросив політичного притулку в Нідерландах. Він пояснював свій крок тим, що хотів далі грати в шахи і боротися за титул чемпіона світу. Тим часом Шахова федерація СРСР робила ставку на молодих спортсменів і вже почала будувати кар’єру партійному улюбленцю Анатолію Карпову. Карякіна в Україні ніхто не гнобив, як Корчного, він успішно працював і розвивався. Вихованець знаменитого Краматорського шахового клубу імені Момота, він у 12 років став міжнародним гросмейстером, а в 15 — заслуженим майстром спорту України. А проте йому, очевидно, було мало слави і грошей.
Слава не завжди знаходить своїх героїв. І Карякін мусив би пам’ятати історію Федора Богатирчука, який вибрав шахи і залишився українцем і чия доля нагадує «перебіжчика» Корчного. Богатирчук народився і виріс у Києві, а половину життя провів в еміграції.
Це нині в журналах на останній сторінці друкують несвіжі анекдоти, а у 1920-х роках її відводили для розумових розваг: читачі охоче розгадували ребуси, загадки, ломиголовки і розв’язували шахові партії. Прізвище Богатирчука там фігурувало найчастіше, адже приємно було усвідомлювати, що у нашого шахіста позитивний особистий рахунок із самим Ботвінніком. Тож кожен читач міг спробувати свої сили і здібності та «виграти» разом із Богатирчуком чергову хитромудру партію й насолодитися красою гри.
Читайте також: Надто молоді, щоб це було правдою
У 1920–1930-х роках Міхаїл Ботвіннік ще не був чемпіоном світу, а лише шестиразовим чемпіоном СРСР, проте вже був знаменитістю, а головне — його відкрито підтримували на офіційному рівні. Із п’яти зустрічей із ним український шахіст виграв три — у 1927, 1933 і 1935 роках.
У березні 1935 року Федір Богатирчук поїхав на Московський міжнародний турнір, де зібралися 8 гравців із топ–18 шахістів світу. Турнір виграли Міхаїл Ботвіннік і чеський шахіст Саломон (Сало) Флор, але Богатирчук здобув перемогу в особистій зустрічі з Ботвінніком. Одразу після гри до Богатирчука підійшов керівник радянської шахової делегації і міністр юстиції Ніколай Криленко і процідив крізь зуби: «Більше ви у Ботвінніка не виграєте». Справді, Богатирчукові більше не довелося зіграти з Ботвінніком, якого він так і залишив із довічним негативним рахунком: три перемоги і дві нічиї. І найцікавіший факт у протистоянні українського і російського майстрів: Ботвіннік був майже на 20 років молодшим за Богатирчука.
У 1937 році Богатирчука звинуватили в розтраті грошей київського шахового клубу, який він очолював, почалося цькування в пресі. Він звернувся у ЦК, добиваючись пояснень, і там йому відповіли, мовляв, товаришу Богатирчук, вашою роботою незадоволені тому, що громадськість не довіряє вашому політичному обличчю. Ви, скажімо, виграли 1935 року у Ботвінніка, хоча становище на турнірі у вас було не вельми і ви чудово знали, яке велике значення для престижу СРСР мав одноосібний перший приз для Ботвінніка. Незважаючи на це, ви доклали всіх зусиль, щоб виграти в нього партію.
У миру Богатирчук був лікарем-рентгенологом, перед самою війною він став доктором медичних наук і професором. Для нього, на відміну від згаданого Корчного, якого випускали на міжнародні турніри за кордон, війна була одиноким шансом вирватися з СРСР. В окупованому Києві Богатирчук керував Українським Червоним Хрестом. Він швидко розчарувався в нацизмі і почав збирати гроші для військовополонених, через що мав розмови в гестапо. Під тиском радянських військ виїхав на Захід. Там вступив до Комітету визволення народів Росії, що його очолював Андрій Власов, а Богатирчук представляв у ньому Українську національну раду. Після війни опинився в американській окупаційній зоні і 1948 року виїхав до Канади. Там Богатирчук працював за фахом і продовжував грати в шахи.
Читайте також: Жертви додаткової віктимізації
У 1954 році ФІДЕ присвоїв Богатирчукові звання міжнародного майстра. Він міг претендувати на вищий титул — гросмейстера, адже його ранні досягнення, особливо виступи в чемпіонаті СРСР, давали для цього незаперечні підстави, однак СРСР заблокував це рішення з політичних причин.
Богатирчук далі брав активну участь у діяльності української громади, був головою Об’єднання українськиї федералістів-демократів США і Канади. У 1954 році він виступав за команду Канади на шаховій олімпіаді. Згодом захопився шахами по листуванню і теж став міжнародним майстром у цьому виді гри. Богатирчук грав у шахи до 85-річного віку. Він автор першого українського підручника «Шахи» (1926). Борис Спаський назвав його шаховим гігантом.
Богатирчук не став чемпіоном світу з шахів, але залишився українцем.