Дехто називає Букера головною літературною премією світу. Так це чи ні – важко сказати. Утім, абсолютно не викликає сумнівів той факт, що свого часу Букера здобули саме ті літератори, яких наразі можна вважати найвпливовішими: одразу спадають на думку найвідоміші: Айріс Мердок, Вільям Ґолдінґ, Салман Рушді, Кадзуо Ішіґуро, Арундаті Рой, Ієн Мак’юен, Марґарет Етвуд, Джуліан Барнз і ще безліч імен, повний перелік яких зайняв би добру частину тексту. Прикметно те, що українські видавництва протягом останнього часу перекладали й видавали книги всіх (!) вищезазначених авторів та авторок. Отже, Букера в Україні цінують і поважають. Тож не дивує і темп роботи видавництв, у якому книжки-лауреати цієї премії виходять у нас напрочуд швидко. Так, у 2020 році Букера здобув роман шотландського письменника Дуґласа Стюарта «Шаґґі Бейн», а вже 2022 року у видавництві «Bookchef» вийшов український переклад, виконаний Еллою Євтушенко. І поки ще українською немає лауреатів останніх двох років, маємо прекрасну можливість детальніше ознайомитися з шотландським твором, тим паче що Шотландія не так часто опиняється в нашому полі зору.
Ця книга розповідає про дитинство та юність Шаґґі Бейна, маленького хлопчика, який зростає в Ґлазґо наприкінці 20 століття. Його родину можна назвати неблагополучною в найширшому сенсі цього слова: він народжується вже від другого чоловіка своєї матері-алкоголічки, котрий врешті залишає сім’ю; його оточують злидні Ґлазґо з притаманними тогочасному місту безробіттям, занедбаністю, залежностями, протистоянням католиків і протестантів, соціальними виплатами тощо; ба більше, Шаґґі виявляється «особливим» хлопчиком, «не таким», «інакшим» (з натяком – нехай прозорим, але чомусь тільки натяком – на його гендер), що є серйозною проблемою для всуціль патріархального й невимовно суворого середовища. Проте більша частина роману – історія не стільки про Шаґґі, скільки про його матір Аґнес. На сторінках книги постає практично вся її драматична біографія: від народження в часи Другої світової до невдач особистого життя, від виховання (якщо це так можна назвати) дітей до облаштування бідного побуту, від алкоголізму до боротьби із залежністю.
Читайте також: Василю Стусу — 85. Поет без політики
Власне, така тематика визначає і стиль «Шаґґі Бейна» – депресивний, непроглядно сумовитий, такий, що навантажує свідомість широким спектром проявів абсолютної ніщоти (не дарма саме це слово раз-по-раз виринає в тексті). Тому-то в романі десь на тлі постійно стоять занедбані руїни шахт, заводів і вантажних кранів (оця метафора оголених скелетів колишньої промисловості є дуже промовистою щодо книги), у кімнатах витають «Затхлі запахи поту й кончі, змішані зі смородом перегрітих чорно-білих телевізорів і нотками одеколону після гоління», колір шкіри персонажів нагадує тут «кишку для ковбаси», а діти граються «мляво, наче зігнані у профспілку роботяги». Проте важливо те, що сюжет не намагається дати панорамну картину тогочасного становища Ґлазґо. Тут не йдеться про особливості економічної кризи, не описано в деталях політику Тетчер, не надано культурного бекґраунду – натомість, наче мікроскоп, роман показує, як усе це впливає на життя простих людей, демонструє їхні традиції, які подекуди переросли у звички, або опозиції й конфлікти, які там завжди є актуальними (а це стосується як політичних чи релігійних поглядів, так і звичайнісінького футболу). Інколи книга настільки занурюється в тонкощі шотландського життя, що стає важко розуміти навіть значення деяких слів, але тут треба відзначити роботу перекладачки, котра в примітках цілком вичерпно (і місцями навіть несподівано) розкриває прихований контекст. З цього ракурсу «Шаґґі Бейн» можна назвати почасти етнографічним романом (бо ж так чи так він охоплює особливості існування шотландської спільноти – нехай навіть у незвичний спосіб і за незвичних обставин), а почасти – антропологічним (бо насамперед тут ідеться про людей, про їхні характери й поведінку, продиктовані самим життям у Шотландії того часу).
Проте є нюанс: у цій книзі для Ґлазґо настільки притаманні повсюдна депресивність, занедбаність, пригніченість, що вони видаються аж надто перебільшеними. Світ «Шаґґі Бейна» агонізує і робить це без пафосу й цензури, набираючи дедалі більше обертів у власному загниванні. При тому правдивість роману, його достовірне змалювання життя аж ніяк не піддаються сумніву, бо ж тут очевидною є певна автобіографічність, вагомість для сюжету авторового життєвого досвіду (либонь, риса всіх дебютних книжок) – а це викликає довіру, як не крути. Натомість сумнів виникає щодо настільки щільної концентрації бідності й розчарування. Тут складно знайти сторінку, де б не йшлося про жахливий антураж життя Шаґґі Бейна, а навіть коли книга описує дитячу забавку, просту радість або задоволення, то вони завжди постають на тлі болота, занедбаності, руїни, булінгу, наркоманії чи алкоголізму. Це набуває такого масштабу, що під кінець роман стає передбачуваним: якщо виникає якийсь проблиск надії чи світла, то варто чекати сюжетного повороту, який зіпсує ідилію. Такий стиль а-ля «все жахливіше, ніж жахливо» мимоволі навертає на думку, що Дуґлас Стюарт спекулює нагнітанням і маніпулює емоціями своїх читачів, спеціально викликаючи співчуття та розчулення. Тим паче ця підозра підтверджується фактом, що і другий роман письменника – «Young Mungo» – побудований на тій самій системі образів та мотивів: алкоголізм, домашнє насильство, гомофобія і далі за списком, укладеним ще в «Шаґґі Бейні».
Читайте також: «Книга сміху і забуття»: по обидва боки іронії
Та навіть якщо це справді так, стилістична вправність автора від того не страждає. Так, інколи в книзі можна натрапити на радше незграбні спроби Дуґласа Стюарта щось завуалювати, уникнути прямолінійності в описах там, де ця прямолінійність взагалі не зашкодила б. Проте в абсолютній більшості випадків письменник вправно поєднує два, здавалося б, віддалені тематичні пласти: змалювання Ґлазґо 80-х–90х і дорослішання Шаґґі. Таким чином з’являються цікаві художні порівняння, які, з одного боку, характеризують бідне оточення малого хлопчика, а з іншого – його прагнення пізнати світ емпірично: «…його турбота й увага були наче монетки, вкинуті в порожній автомат»; «дихати ним [повітрям] було наче лизати кінчик використаної батарейки»; «Вони завжди проштовхувалися до будинку, наче холодний протяг»; «Шаґґі воно [лезо для бритви] здавалося маленьким, тоненьким і невинним, як крихітна гільйотина для мультяшної мишки».
Через такі дрібниці просочується справжність і знайомість світу «Шаґґі Бейна». Читаючи цей роман, несамохіть проводиш паралелі з Україною попередніх десятиріч і знаходиш явну схожість. Тим паче цю подібність увиразнює мовлення персонажів, яке перекладачка Елла Євтушенко адаптувала до наших реалій. Це і суфікс «-ть» в дієсловах («пить», «робить», «доставать»), і слова на кшталт «осьдо», «дєтки», «луччє», «дальбо», і, ясна річ, нецензурна лексика. Така неідеальна, тобто жива мова уособлює живих, тобто неідеальних героїв – справжніх, емоційних, нестерпних і до болю нам знайомих. Проте важливо й те, що нетотожність чистої англійської мови (у перекладі – літературної української) з діалектною шотландською (у перекладі, відповідно, з розмовною українською) засвідчує й певну національну особливість. Шотландці – не англійці. Репліки персонажів «Шаґґі Бейна» найкраще це підтверджують, бо ж цим героям, як зазначено в романі, «ніколи не втекти з-під тягаря власного акценту».
Читайте також: Мстислав Чернов: «Я хочу зняти другий фільм про Маріуполь, коли його звільнять»
Читати в наші темні часи таку темну книжку як «Шаґґі Бейн» – вкрай важко (а коли в ній ідеться про перебіг і наслідок чергової пиятики Аґнес – ще й огидно). Утім, це дозволяє зробити певні висновки про наше минуле. Після цього роману розумієш, що «лихі 90-ті» – це феномен, на який пострадянський простір не має монополії. Зубожіння, злочинність і виживання замість життя існували наприкінці минулого століття навіть на Заході Європи, зокрема у Франції (наприклад, це яскраво показано в романі Ніколя Матьє «Діти їхні»), і, як виявляється, в Шотландії теж. Та насправді в цьому минулому, попри тотальну й нарочито акцентовану бідність, бракувало лиш одного – цінування життя. Гроші за комуналку, продукти на вечерю, небагатий гардероб – усе це лишається далеко поза увагою, коли просто не існує дискримінації за будь-якою ознакою, експлуатації чужих залежностей для власної вигоди, насильства через «право сильнішого», повсюдної байдужості до молоді та їхнього життя. Ось головні причини криз, ось чого треба уникати в майбутньому – цьому нас вчить маленький хлопчик на ім’я Шаґґі Бейн.
