На 215-ту річницю від Гоголевого народження його проза не видається застарілою. Український світ Миколи Гоголя вартий оживлення в нашому читанні.
Гоголь — птах родини качкових, любить прісні водойми, літає швидко й маневрувально.
Письменник ХІХ століття Микола Гоголь, над «маневрами» якого досі ламають мисливські «списи» літературознавці всього світу, був свідомий орнітологічної етимології свого прізвища. Як і того, що він походить з «гнізда» козацької старшини (по материнській лінії Лизогубів узагалі був родичем гетьману Іванові Скоропадському). Перед своїм весіллям батько Гоголя, Василь Опанасович, два роки хворів на пропасницю, а матір, Марію Іванівну, віддали до шлюбу, коли їй було 14 років, — це, зокрема, могло бути причиною високої дитячої смертності в їхній сім’ї. З-поміж 12 народжених дітей до дорослого віку дожило лише четверо (син Іван помер в отроцтві). Тепер на території садиби Гоголів-Яновських росте береза, що розгалузилася на п’ять частин, — цей символізм екскурсоводи люблять пояснювати кількістю нащадків: мовляв, скільки дітей, стільки й стовбурів. Успішній появі на світ майбутнього письменника допомогли «чудотворний» грек і покровитель Диканьки Микола Мирлікійський (точніше, його ікона на зрізі дуба, якій молилася Марія Іванівна) й лікар-великосорочинець Михайло Трохимовський: на честь першого Миколу назвали, а будинок другого почув його перший крик. Великі Сорочинці загалом відіграли в житті Миколи Гоголя визначну роль: саме про тутешній ярмарок він написав відоме однойменне оповідання.
Бо ж і «ярмаркування» це в нього було буквально в крові: Василь Опанасович як розпорядник маєтку предводителя дворянства Дмитра Трощинського відповідав також і за щорічну організацію Сорочинського ярмарку. Тож маленький Нікоша змалку знав що й до чого.
Показово, що епіграфи до згаданого «Сорочинського ярмарку» Микола Гоголь скопіював до своєї саморобної енциклопедії «Книга всякої всячини» ще за часів навчання в Ніжинській гімназії. Саме там він пробує писати, а також призбирує уривки з Котляревського, «Малоросійського лексикона», зібрання пісень Цертелєва тощо. Натомість перші публікації оригінальних текстів з’являються вже після переїзду в Петербург: 1829 року виходить поема «Ганц Кюхельгартен» (наклад якої Гоголь викупив і вкинув у вогонь — язики полум’я стають символічним обрамленням його літературної кар’єри), а в журналі «Сын отечества» друкують вірш «Італія». Перші спроби, як часто трапляється, виявилися невдалими. Тож після негативних відгуків письменник змінює тактику, вирішуючи втрапити в тогочасний мистецький Гольфстрим. За словами дослідниці Едити Бояновської, своєю збіркою «Вечори на хуторі біля Диканьки» він «осідлав» хвилю романтизму, що підсилював інтерес до народного. Матір Миколи Гоголя стає асистенткою-етнографкою, листами постачає синові деталі українського побуту. На основі цих епістолярних нотаток, барвистих фантазій і віртуозних запозичень з вертепної традиції, Гофмана, Людвіґа Тіка й Ірвінґа він і досягає небувалого літературного успіху, створюючи романтизований та екзотизований малоросійський міф.
Євген Маланюк, пишучи в есеї «Гоголь — Ґоґоль» про Гоголеве розчарування в Росії, називає «українські речі» письменника «наркозом для самого себе». Однак навіть таке знеболення не могло приспати його нудьги: російське життя гнітило Гоголя всім, починаючи від відчуття власної інакшості й завершуючи сірою петербурзькою погодою, — він мріяв повернутися до Києва, працювати професором історії в Київському університеті Св. Володимира. До речі, петербурзьке підсоння, яке радше скидається на «піддощщя», спонукало перевестися з Петербурзького університету до Київського й одного з найвідоміших дослідників Гоголя Дмитра Чижевського (теж містика й вимушеного емігранта). Його приятель юності Панас Феденко, роздивляючись сфінксів на березі Неви, розмірковував, що їх потрібно повернути з вічної мряки в Єгипет чи в рідну Чижевському українську Олександрію і там під палким сонцем «вони почуватимуть себе неначе вдома» (як в Александрії Єгипетській).
Таким загадковим і змученим сфінксом, що мріє про Хорол, Псел, Дніпро або римський Тибр замість петербурзьких холодних вод, був і сам Микола Гоголь.
Проте сфінксова драма полягала в тому, що лише в Петербурзі він міг досягнути бажаного визнання. Тож, як пише Юрій Луцький у праці «Страдництво Миколи Гоголя…», уже в збірці «Миргород» стається відхід від «батьківщини» до «отечества»: відтепер Гоголь постановляє собі жити за принципом ibi bene, ibi patria (де хліб, там і вітчизна). Письменник збирається на силі для остаточного підкорення імперської культури, а для заспокоєння нервів, що іронічно, катає хлібні кульки. Після прем’єри ж комедійної п’єси «Ревізор», де Хлєстаков дурить провінційне чиновництво, Микола Гоголь намагається обвести навколо пальця й самого себе та їде в закордоння, де пише повісті про петербурзьке життя, готує другу «імперську» редакцію «Тараса Бульби», починає й не завершує римський роман «Аннунціата» й працює над трилогією «Мертві душі» (є лише перший том). Надалі Україна вже не буде об’єктом Гоголевої прози, однак стихія його творчості все ж лишатиметься українською.
Літературознавець Міхаіл Вайскопф доводить, що український філософ Григорій Сковорода, з текстами якого Гоголь міг ознайомитися ще в бібліотеці Трощинського, прозирає не лише в збірці «Миргород» (для Сковороди Мир-город — це переклад назви Єрусалим у тлумаченні Yerusalim — ir shalom), а й у такій любленій росіянами повісті «Шинель», де протиставлення матеріального й духовного направду сковородинське. Без українського бароко Гоголя загалом неможливо помислити на жодному з етапів його життєтворчості: воно промовляє до нього крізь драми «Собака-Вівця» й «Простак» батька Василя Гоголя-Яновського (їх у листі до матері за 30 квітня 1829 року Гоголь просить прислати йому в Петербург), ховає свою емблему vanitas на обкладинці «Мертвих душ» і проповідує вустами Миколи Гоголя перед його смертю.
Скидається на те, що і в «Заповіті» Гоголь навшпиньки тягнеться до висоти сковородинського «світ мене ловив і не спіймав». Письменник, що все життя зацитькував ідентичність заради слави, в агонії парадоксальності зрікається земних пут і просить не ставити йому пам’ятника. Це бажання, звісно, було проігноровано. Пам’ятники Гоголеві розрослися усім світом так само, як і численні перевидання його текстів.
Нині, у 215-ту річницю від Гоголевого народження, його проза зовсім не видається застарілою. Бо що таке кілька століть для сфінкса? Лише одна мить, один недоспаний сон про далеку й осяйну батьківщину, що сонячним зайчиком відбилася в його українських повістях. Український світ Миколи Гоголя вартий оживлення в нашому читанні. І ось декілька причин чого.
Щоб дізнатися, що в Україні не страшна навіть нечисть
Ілюстрація Ігоря Вишинського до книжки “Українська відьма: нариси з української демонології” В. Милорадовича
Україна в текстах Гоголя настільки весела, вітальна й світла, що осміює і в такий спосіб переборює темну нечисть. Чорт в українських повістях — смішна фігурка зі свинячим рильцем і куценькими ратицями, прагнучи обманути людей, сам пошивається в дурні. А мара, яку насилають відьми, легко розвіюється за допомогою хресного знамення. Наприклад, Вакулі з «Ночі перед Різдвом» достатньо пригрозити, що він зробить із чортової спини каламар для підписування угод, і перехрестити рогатого бідолаху, щоб куць «став лагідним, як ягнятко», і дав себе осідлати. Так само не владна нечисть і над запорожцем з «Пропалої грамоти»: під час гри з відьмою він, перехрестивши карти під столом, рятує свою душу — чаклунські шістки обертаються козирями, а небуття переходить у буття.
Сили пекла нескінченно б і ловили облизня, якби й у реальному житті Гоголь по-запорізьки зміг відмовити Мефістофелю в личині імперії.
Що дужче, словами Маланюка, твердне г у прізвищі Гоголь, то більше надимається чорт. Прикметним у цьому контексті є «перехідний» текст «Вій». Коли Хома Брут (уже його прізвище апелює до зради) вперше бачить панночку в труні, його серце щемить, мовби «серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ». А отже, можна припустити, що, відспівуючи відьму, він якраз із цим «поневоленим народом» і прощається. Як відомо, говорячи про Україну, Гоголь завше обернений назад: золоту добу української історії він бачить у незворотній минувшині. Звідси й подоба бабусі, в яку перекидається відьма, й прикре помежів’я поміж проминулою красою та образом напіврозкладеного мерця. Ставши брутом для своєї країни, Гоголь уперше фіксує на папері непідробний страх — сироти на спині з’являються і в читачів.
Подальший петербурзький період буквально кишить лукавою чортівнею. Як зазначає Ростислав Чопик у статті «Гоголь — Ґоґоль — і чорт», Гоголь виймає смішного чорта з української вертепної скриньки, вдягає його в сюртук (від чого той бурмоситься, як індик) і саджає в «тройку», що колесить Росією: «…те, чого не вдавалося лукавому поблизу Диканьки та Миргорода, воздалося сторицею на просторах “глибинки”; чорта, осміяного й поганьбленого на ясних зорях і тихих водах, радо прийняли і пригостили, наділивши найвищими повноваженнями, у тій іншій, разюче іншій країні». Це суголосно спостереженням Юрія Барабаша у праці «Під знаком бароко»: Чичиков із «Мертвих душ» із його «бісівською сутністю» вже є не просто окремою «фіґуркою», а «досвідченим лялькарем». Як бачимо, і в українському, і в російському циклах чорт однаковий — різні люди.
Те, що вдається сильним і веселим українцям, не під силу підлабузливим і заляканим росіянам.
Фото сокиринського вертепу з офіційного сайту Музею театрального, музичного та кіномистецтва України
Щоб побачити красу у звичному й відповісти на запитання «Чи знаєте ви українську ніч?»
Мішель Турньє писав, що Руссо «винайшов красу гір», а Ґете, створивши «Страждання молодого Вертера», відкрив романтичну любов. Це аж ніяк не означає, що до Руссо й Ґете гори були менш гарними, а люди не закохувалися. Просто іноді, щоб почати помічати ті чи ті буцімто очевидні речі, треба, щоб талановитий письменник налаштував потрібний фокус. Для українських пейзажів таким письменником став Микола Гоголь. Звичне небо в його текстах обертається на зап’яті вишневим гіллям хатки, крізь зорі-віконця яких на людей дивляться янголи («Майська ніч, або Утоплена»), зелені ліси стають волоссям на кошлатій голові лісовика («Страшна помста»), а південна ніч «опарубочується» й тулиться до «грудей огрядних хуторянок» («Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»). Як зазначає Юрій Барабаш у розвідці «“Місцерозвиток”, або Чи знаєте ви українську ніч?», серед українських ландшафтів Гоголеві особливо важили широкий степ (ще один русифікований українець Чехов навіть називав Гоголя «степовим царем») і густолистий сад. Гоголь і сам любив садівництво й роботу із землею, підходив до цього заняття зумисне інтуїтивно, оскільки не був прихильником симетрії: зазвичай кидав кілька камінців чи жолудів, щоб визначити, де ростимуть дерева. Великою відрадою для письменника було висадити гай у рідній Василівці, який за трикутну форму насаджень селяни вельми кумедно назвали «Балалайкою».
У текстах Миколи Гоголя відчувається, що автор щиро любить те, про що пише, і цей вірус любові миттєво передається читачам.
Так, що вже не тільки широчезний Дніпро чи степова просторінь, а й дрібні комашки під цим зачудованим поглядом виростають до чогось незміримо цінного й прекрасного, як-от у «Сорочинському ярмарку»: «Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сипляться над барвистими городами, що їх благословляють статечні соняшники».
Звичайно, можна звинуватити Гоголя в тому, що, конструюючи образ України як райського куточка на землі, він ігнорує справжні потреби й проблеми людей, якими заселяє свої фантастичні пейзажі. Проте це був би камінь у город аж ніяк не одного конкретного автора. Домінування декоративного над соціально-реалістичним бачимо навіть у такого генія пейзажів в українській літературі, як Івана Нечуя-Левицького. Наприклад, Максим Тарнавський у праці «Нечуваний Нечуй» характеризує його сільські замальовки радше як замилування «оперного співака у відпустці, ніж практичний погляд трударя, котрий ціле життя орав землю».
Картина “Вечір в Україні” Куїнджі
Тож хоч Гоголь і романтизує простір, робить він це так майстерно, що навіть найбільша вигадка не видається надміром. Такі парадокси, певно, і називають силою таланту.
Щоб бути вільними в інтерпретаціях
Таємничість і заплутаність натури Миколи Гоголя прямо впливає на його прозу, обертаючи її на головоломку й об’єкт невпинних обговорень. Однією з лідерок цієї багатошаровості є повість «Тарас Бульба», навколо якої ось уже третє століття множаться бічні корені інтерпретацій і зав’язуються у великі (сам-бо Тарас важив під 20 пудів, себто понад 320 кілограмів!) бульби різночитань. Уперше повість побачила світ 1835 року в збірці «Миргород» і, на думку самого Гоголя, була художньо недопрацьована. Тож за 7 літ, 1842 року, до другого тому «Сочинений Николая Гоголя» входить уже друга й суттєво доповнена редакція «Тараса Бульби»: замість 9 глав нова версія тексту містила вже 12. Окрім поглиблень сюжетних ліній (як-от Андрія і польської шляхтянки), вона пропонує так зміщені ідеологічні акценти, що Тарас Бульба з українського полковника стає новим символом російського націоналізму. За часів царської Росії цей текст навіть входив до «походной библиотеки» солдатів: увесь зміст був скорочений до кількох сторінок, неторканим лишався лише уривок, де Бульба вбиває сина Андрія за зраду вітчизни.
В Україні оновлення «Тараса Бульби» сприйняли неоднозначно. Наприклад, у перекладі Миколи Садовського відсутня репліка-передбачення розіп’ятого Бульби про «царя русской земли», бо вона відчувалася (й відчувається нині) чужою для українського контексту, який описав Гоголь.
Водночас, як зазначає Петро Кралюк у праці «Таємний агент Микола Гоголь», засилля Русі й «русскості» в другій редакції можна трактувати не просто як чоломкання з імперією, а і як подвійну гру, адже в статті «Погляд на формування Малоросії» Гоголь називав «справжньою батьківщиною слов’янства» (себто Руссю) території розселення полян і сіверян, що майже тотожні кордонам Гетьманщини. Отже, прямими спадкоємцями Русі він вважав козаків.
“Зустріч Тараса Бульби з синами” Тараса Шевченка
Через змішання низького й високого регістрів контроверсійною видається й постать самого Тараса Бульби, оцінки його вчинків різняться кардинально: від лицаря віри й батьківщини до трагікомічного самодура-синовбивці й інтригана, що підбиває козацтво до розпалу війни. Навіть його прізвище здобувається на найрізноманітніші пояснення: від дослівного й комічного Johny Potato, що символізує округлість і приземкуватість товстого полковника (Едита Бояновська), до поверхової бульбашки (Петро Кралюк). Показово, що первісно Гоголь хотів назвати свого героя не Бульбою, а Кульбабою, імовірно, щоб увиразнити контраст між грузьким тілом і невеличкою жовтенькою квіткою, а також наголосити на ролі жінки й жіночості в повісті.
Симпатичність Гоголя як автора полягає в тому, що він аж ніяк не авторитарний творець, а радше навпаки. Читачів він сприймає як рівню, спроможну обирати, як читати тексти і що саме там бачити. Не є винятком і «Тарас Бульба». Тож із кожним приростанням «бульби» навколо текстового куща Гоголь безтілесно (але від того не менш хитро й захоплено) потирає руки.
Щоб відчути опір старосвітських поміщиків
Сонна ідилія, мертва задушливість — ось що зазвичай бачать в образі старосвітських поміщиків, які в однойменному тексті Миколи Гоголя тільки й живуть, що в проміжках поміж брязкотінням ложок і дзенькотом чашок. Літнє подружжя Опанаса Івановича й Пульхерії Іванівни Товстогубів, відмежувавшись від зовнішнього світу, тихо спостерігає з вікон своєї хати, як на сцені історії одна епоха змінюється іншою. І, як не дивно, саме в цій такій зворушливо-затишній замкнутості й бездіяльності, імовірно, й криється їхній нонконформізм.
Як зазначає Юрій Барабаш у праці «“Старосвітські поміщики” — ідилія? пародія? драма?», за уважного читання повісті стає зрозуміло, що в молодості Опанас Іванович служив «у компанійцях». Як відомо, компанійські полки в XVII–XVIII століттях — «щось середнє поміж гетьманською охороною і сучасними національною гвардією та внутрішніми військами», себто ці військові формування можна вважати так би мовити останніми залишками національної автономії (1776 року, після зруйнування Запорізької Січі, їх було реформовано).
Як секунд-майор, який входив до козацько-шляхетського стану, Опанас Іванович запросто міг отримати російське дворянство, продовжити служити в російській армії і в такий спосіб повністю розчинитися в небезпечному кислотному середовищі імперії. Утім, як наголошує Барабаш, Товстогуб зберігає національну гідність і на пам’ять про потонулу «козацько-гетьманську Атлантиду» обирає тихе старосвітське життя на противагу кар’єрі, що відкривалася перед амбітними відступниками. Таке насвітлення відомої повісті, що пропонує один з найкращих дослідників-гоголезнавців, демонструє в непоказному житті персонажів твердий стрижень: відторгнення чужої влади і її порядків (недаремно в хаті Товстогубів висить портрет Пєтра ІІІ, підступно вбитого з відома Єкатєріни ІІ — російської імператриці, що ліквідувала автономію Гетьманщини й зруйнувала Січ). Отже, повісті Миколи Гоголя ще зберігають давню гордість української старшини.
У Гоголевому житті, подібному до лабіринту, сніння про Україну було тією золотою ниткою, що не раз виводила його заблукалу душу з найтемніших закутків.
Є в його українських повістях щось надзвичайно життєствердне, таке, що може розсмішити, розчулити, налякати, а згодом втішити новим жартом, ніби дитину — ярмарковою цяцькою. Дві душі Гоголя — українська і російська — зіставляються як дихання на повні груди і скута камінність. Тож доки ми читаємо його «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород», над сфінксом на березі Неви не владне остаточне завмирання: під кам’яною оболонкою його гриви снуватимуть живі мрії.