Сестри по нещастю

Сучасний український музичний процес – доволі дивне звірятко. Якщо поставити його поруч із братами і сестрами по виду, він надто сильно різнитиметься за цілою низкою ознак. Не секрет, що більшість галузей вітчизняної культури та економіки далекі від їхніх аналогів у Старому Світі або Північній Америці. Проте якщо тенденції в економіці можна порівняти з процесами, що відбувалися в певних країнах Африки наприкінці ХХ століття, то український шоу-бізнес – це цілком оригінальний монстрик, якому важко дібрати аналоги. Якщо розглядати нашу музичну індустрію в зооморфному ключі, у її зовнішньому вигляді виділятиметься лише одна частина тіла – попа, або ж поп. Ні, я не збираюся зазіхати на лаври лідера «ДДТ» Юрія Шевчука, адже боротьба з вітряками не належить до моїх зацікавлень. Хочеться, в міру своїх потужностей, розібратися в ситуації.

Ареал проживання – телевізор

Безперечно, поп-галузь є найприбутковішою у світовому шоу-бізнесі, але і джаз, рок, електронна музика, world-mu­­sic почуваються досить упевнено. Навряд чи Taraf de Haїdouks, B.B. King, Radiohead чи Apparat страждають від відсутності концертів, ефірів та гонорарів. Регіональні музичні утворення, популярність яких не виходить за межі окремої країни, достатньо комфортно існують на вершині гігантської піраміди: лейблів, медіа, агентів, клубів та фестивалів. Якщо ти не повний невдаха, за рахунок музичної діяльності можна виживати навіть у країнах колишнього Варшавського договору, і це в умовах жорстокої конкуренції.

Том Вейтс згадував, що йому доводилося займати чергу о 7-й ранку, щоб мати можливість 15-хви­­лин­­ного виступу в клубі. За кілька місяців він уже виступав на розігріві у Френка Заппи. І все тому, що в Америці є такі клуби, граючи в яких ти можеш наступного ранку прокинутись у туровому автобусі із зіркою. Натомість у нас вранішні черги юні таланти зай­­мають на телеконкурси. А яка музика там культивується? Який у нашому телевізорі домінуючий жанр? Кого там показують як еталонних зразків пісенного мистецтва? Ви самі все чудово знаєте! TV нам пропагує: «одну віру, одне спасіння», один рецепт успіху, одні й ті самі надокучливі (улюблені?) обличчя. Спроби окремих медійних фанатиків довести, що «не попом єдиним», були марними. Доля журналів «Галас» та «Нота», нечисленних музичних телепрограм, низькі рейтинги Enter-music, переформатування низки радіостанцій нібито резюмують, що лише поп-музика має право на широкий медійний простір. Закон українського шоу-бізу простий: якщо тебе немає в телевізорі, тебе немає ніде. Ця проблема тісно переплетена з іншим учасником процесу – споживачем, про що піде мова нижче.

Ось, наприклад, захотів угорський хлопець грати death-core, спробував, добре виходить. Однодумців-музикантів зібрав, записав демо. Поїхав на один фестиваль, другий-третій, укріпився, змужнів. Його логічний наступний крок – контракт із лейблом, або агенцією. І якщо його команда цілеспрямована, працелюбна, талановита та ори­­гінальна, вона знайде можливості для реалізації. Раптом не вийде, самі знаходитимуть можливості для розкрутки через мережу спеціалізованих закладів (клубів, видавничих компаній). Важко, але не безнадійно, бо працює система. У нас поза телевізором можуть професійно виспівувати лише реліктові соловейки. Якщо «там» є клуби та мас-медіа, що обслуговують нішеві жанри, то у нас їх катма.
   
Що вони їдять: особливості харчування

Ну добре, нехай редакторам і засновникам більшості мас-медіа здається, що цицько-дупо-поп – єдина варта уваги субстанція. Мабуть, справа і не в смаках «ефір держащих», а в фінансових потужностях виробників музичного продукту. В Україні діє парадоксальна, викривлена схема, коли пісні та кліпи є джерелом не прибутку, а піару, а основний дохід музикант отримує з концерту, до того ж здебільшого корпоративного. Лейблів і мейджорів у повному розумінні цього слова у нас немає, музична галузь працює за давнім принципом bellum omniun contra omnes (війна всіх проти всіх). Малі підприємства та творчі тандеми (співачка – продюсер) варяться в шоу-бізнесі, як найпростіші організми у первісному бульйоні планети Земля. У розкрутку поп-проектів вкидаються шалені суми, які поволі «виймають­­ся» з концертів, – довгий процес, що три­­ває роками. Альтернативні музиканти йдуть до успіху знизу, без надмірних витрат на піар та рекламу, але і в тих, і в тих шлях однаково довгий та важкий. Просто одні мають стартовий капітал, а ін­­ші – ні. Кому в цій ситуації простіше, не вгадаєш.  

Заняття музикою витратне, і що вищий рівень музиканта, то біл­­ьші капіталовкладення. Інструменти, обладнання, звукозапис, кліп – речі недешеві. Яким чином повертаються вкладені у виробництво гроші, крім концертної діяльності? У цивілізованих країнах для цього є роялті: за аудіозаписи, кліпи та публічне виконання авторських творів. Усе це відстежує організація, що опікується артистом. Вона зацікавлена у прибутках, тому жорстко контролює всі публічні трансляції творів підопічного і всіма силами запобігає спробам їх піратського розповсюдження. До недавнього часу концертна діяльність там, у них, була лише одним із методів підтримки продажу альбомів. Піратство жорстко вдарило і по цивілізованому шоу-бізнесу, але в менших масштабах. Великі корпорації мають цілі відділи з боротьби з інтернет-пі­рат­­ством, де працюють спеціально навчені люди. Часто це колишні пірати. 

Окрема розмова – виконан­­ня чужих творів у громадських закладах дозвілля або на вулиці. Те, чим у нас займається багато професійних «лабухів». За кордоном на такі речі потрібно мати ліцензію з повним переліком творів і сплачувати авторські відрахування. Звісно, таке явище, як сплата виконавцям роялті, у нас майже не працює. Артисти самі готові заплатити, щоб їхні твори лунали на радіо та телебаченні. Все тому, що один у полі воїн. У виконанні
та забезпеченні міжнародних принципів роботи музичного ринку ніхто не зацікавлений. Мабуть, поп-виконавці та представники інших жанрів на цьому фронті – по один бік барикад.

Хто замовляє музику?

У колі моїх найближчих друзів є теорія: по всій Україні розставлені вежі, що випромінюють гніт. Ці невидимі промені культивують у нашого населення пасивність, байдужість, несмак, нехлюйство та подібні не надто позитивні якості. Одним із наслідків вбивчої дії Веж Гніту є масова невибагливість у споживанні музичного продукту. Станіславський літературний патріарх відзначав в одному з есеїв, що влада Філіппа й Али закінчується після перетину українського кордону. Нещодавно, перетнувши митницю на пішому переході Медика-Шегині та вмостившись у маршрутці на Львів, я змушений був півтори години слухати російський шансон й улюблену групу Владіміра Путіна. На львівському вокзалі з вікон генделиків та магазинів лунав цілком ідентичний репертуар. Було б не дивно, якщо такий саундтрек я слухав деінде, але того дня фізично відчув неминучість поразки, знищення, ніби вибухнув останній схрон і виконано останній атентат. Доводиться читати і слухати про різні причини таких смаків широких верств рідного народу: радянська ментальність, «рука Москви», відсутність вибору. Але мені все одно важко зрозуміти, чому західноукраїнський водій віддає перевагу Міхаілу Кругу та «Лєсоповалу», а не Джо Кокеру чи Сержу Генсбуру. І водночас чому шансоньє екс-СРСР не прагнуть наблизитись у своєму звучанні до світових стандартів. Шансон та зірки російського естрадного заповідника, можливо, для певних верств українців є оригінальною альтернативою так званій сучасній вітчизняній поп-му­­зиці. Це і є їхня остання фортеця, де вони переховуються від теле-радіо-поп-ку­­льтури. Не­­можливо мастити всіх одним миром, але, за торішніми дослідженнями соціологічної гру­­пи «Рейтинг», поп-музика і шансон таки справді на першому місці музичних уподобань українців (32% опитаних назвали улюбленим жанром попсу, 22% – шансон).

Можливо, річ у тому, що більшості українців просто не потрібна різноманітна, оригінальна музика? Та й хто вона – ця так звана абстрактна більшість? Хоча якщо поглянути, які продукти мають масовий попит, у що вдягнуті люди на вулицях, як вони виглядають, то, може, їм і не потрібні всі ці звукові викрутаси, хай буде, як є? Вдома – шансончик, по телевізору поп-«фончик». Але щось узагальнювати, тим більше музичні смаки цілої країни, – справа неправильна.
Жіночі та хлопчачі секс-бенди, що нав’язливо пропагуються звідусіль, такі інкубаторні, що їхнім продюсерам доводиться більше витрачатися на пластичну хірургію, ніж на власне музичне виробництво. Всі ці жертви – заради ринкової впізнаваності своїх чад, адже за пісенним репертуаром це буде зробити надто склад­­но. Кліпи, що перебувають у ротації, зірки, які дивляться на нас із відфотошоплених фо­­то, – це глобальна ядерна атака на найнижчу чакру. 

Бажання подобатися слухачеві за будь-яку ціну призводить до тотального вихолощення не лише суміжних жанрів, а й самої поп-музики. Це або недоаренбі, або мінімальна модернізавана популярна музика радянського розливу (така собі ностальгія за мезозоєм). Якщо рок, то сопливо-мар­­меладний, якщо джаз, то дуже солоденький, інакше ж не пустять на корпоратив, не покажуть по телевізору. Що робити і хто винен? Винні всі і працювати мають теж усі. Музиканти не повинні думати, що слухач дурніший за виконавця. Меломан має вчитися не красти, а платити за музику і поважати її творця. Якщо нехитрі закони внутрішньої дисципліни працюватимуть, можливо, з’яв­­ля­­ться люди, які вкладатимуть гроші не лише в інкубаторну попсу, а й у так звану чесну музику. «І світ ясний, невечірній тихо засіяє…»[1990]