Сестри Гаєві: «У перші дні війни уже знали, що із ще більшою наполегливістю просуватимемо українську культуру»

Художниці й дизайнерки сестри Аліна та Каріна Гаєві вже давно закохали у свої проєкти як українську, так й іноземну аудиторію. Вони беруться продовжувати традиційні мистецькі вміння наших пращурів, але втілюють їх у нових, сучасних формах та ідеях. Бувши двоюрідними правнучками знаменитої художниці Марії Примаченко, наголошують, що талант треба розвивати та вдосконалювати власними силами, а походження в цьому радше нагадує про цінності.

Тиждень поспілкувався із сестрами Гаєвими про їхнє дитинство й перші мистецькі успіхи, повномасштабне вторгнення, виїзд до Австрії, курс у Віденській академії мистецтв та усвідомлене повернення в Україну, про знайомство з нащадком останнього гетьмана України — Розумовського, про участь у Paris Fashion Week і масштабний проєкт «Ярослав та Інгігерда» про часи Київської Русі.

— У якому середовищі ви росли?

Аліна Гаєва (А): Ми народилися в Миколаївській області. Наша мама напівлемкиня, бо дідусь наш лемко був переселений під час операції «Вісла». Бабуся з Баштанщини, її рід розкуркулили. А тато з Київщини, по роду його мами якраз родичкою була художниця Марія Примаченко, а по батьковій лінії — роми. Тому ми — це така компіляція сходу й заходу, півдня й півночі. Безпосередньо місце нашого народження — село Добре Баштанського району Миколаївської області, а в Дніпрі ми вже зростали з трьох років і закінчували там садочок, школу й академію.

— Чи був Дніпро тотально російськомовним містом у час вашого дитинства?

Каріна Гаєва (К): Так, але ми там перебували тільки в україномовному середовищі. Це вже в підлітковому віці побачили й інші кола.

А: Якщо так загально сказати, то ми навчалися у Дніпрі, але все літо проводили в Миколаївській області серед села й сільського миколаївського суржику. Вдома ми теж говорили такою змішаною мовою, у садочку всі розмовляли російською, а ми співали пісеньки українською.

К: Які ніхто не розумів.

А: У школі, звісно, російськомовне середовище, але ми насправді ще в другому класі обрали художню студію. Крім того, ми зростали в приватному секторі: у нас був власний будинок, тож ми не діти багатоповерхівок і не знаємо, що таке хрущовки. Для нас завжди були двір, земля і хата.

Мама здобула освіту в Києві, познайомилася там із батьком, одружилися, але потім дивним чином її занесло в Дніпро. А завдяки далеким родичам ми туди й переїхали. І такий наратив будинку йде крізь усе наше життя.

— Чи розуміли ви, що обидві оберете художній шлях?

А: Як усі діти в дитинстві малюють, ми теж малювали. От тільки я була й лишилася шульгою. Це трохи вносило свої корективи, але мене не перевчили. А Каріна була праворукою, тож було дуже зручно мати одну коробку фарб на двох. Але коли ми ходили в художню студію, то не подавали жодних надій. У нас не було якогось вираженого таланту. Потім навіть перестали ходити в студію, бо не було грошей. Але нас повернула наша керівниця. Єдине, що виділяло нас, — це працьовитість.

К: Ми робили всі домашні завдання, ходили на всі додаткові заняття, які пропонували безплатно. У 9 років це вперше дало результати: наші роботи потрапили на міжнародну виставку. Їх експонували в художньому музеї в Дніпрі, і з десяти наших робіт відібрали шість.

А: У Каріни, наприклад, картина експонувалася в Українському домі ще до експозиції Алли Горської 2001 року (сміється). Тоді ми й дізналися про Марію Примаченко. Якось ми ночували в бабусі, переглядали альбом. І раптом бабуся каже: «До речі, це Марія Примаченко, ваша двоюрідна прабабуся». Але малювати ми почали не через неї, адже й до того моменту вже мали свої досягнення.

К: Тема Марії Примаченко не була для нас основною. Медіа часто ставили цей фактор наче головний. Начебто це допомагає в розвитку таланту.

А: Це для нас радше тяглість. І навіть якщо в ближньому оточенні ніхто не малював — у нас це було в роду. Треба розвивати власний талант.

— Хочу повернутися до 2016 року. В Україні вже триває війна, і ти, Аліно, долучаєшся до масштабного проєкту Ukraine EXISTS, який презентували в різних містах США й, зокрема, у штаб-квартирі ООН. Розкажи про контекст своєї участі та якою була реакція на українську мисткиню.

А: Назву виставки придумала я, якраз щоб привернути увагу до України. Мене запросив до участі Тарас Тополя з гурту «Антитіла». І я, як арткураторка, зібрала 25 митців. Від кожного було досить багато робіт — експозиція важила аж дві тонни. Частину цього великого, комплексного проєкту становили живописні роботи. А основним можна назвати документальний фільм Горового «Укропи Донбасу».

Цей проєкт вважаю чесною документалістикою про Донбас та українське мистецтво. Ми показували те, що є, а також забігали наперед, говорячи про те, що буде, і що мистецтво допоможе нам вийти у світле майбутнє. На проєкті представили предметну відеоаудіоінсталяцію: на тлі карти України транслювалися чотири плазмові екрани, а навколо цього — живопис. Показали 15 художників з усіх регіонів України. Ми недовго були в ООН, потім поїхали в Нью-Джерсі, в Український культурний центр, далі — у Торонто й Чикаго, а тоді повернулися. Це зайняло майже рік з усією логістикою.

В ООН була добра реакція. До нас підходили різні люди. Пам’ятаю, що сказала одна жінка: «Ви просто сучасний Мікеланджело». Я відповіла: «Так, знаю» (сміється).

Зрештою, я не завершила каталогу, але він вийшов гарним. Я також додала дві крапки до назви Ukraine EXISTS — жовту й синю. Потім побачила це в рекламі оператора «Київстар» і здивувалася, бо це була моя ідея.

— Як ви прожили 24 лютого й повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Чи готувалися?

К: У нас не було тривожної валізки, якщо чесно. Це видавалося таким далеким. Але я, наприклад, сказала, що з дітьми в бомбосховище не піду, краще виїхати. Моїй молодшій дитині тоді було п’ять місяців. І ми просто зібралися до мами в Австрію. Їхали три дні по Україні, це також окремий шматок досвіду.

— Це одразу було в перші дні?

К: Так, 25 лютого ми виїхали, а вже через 12 годин зрозуміли, що чоловіки кордон не перетнуть. Мій чоловік довіз нас до кордону, а там пішки. З іншого боку нас уже забрала мама. Тобто 1 березня 2022 року ми були в Австрії.

А: Я сказала своїй доньці, що почалися канікули, ми їдемо до бабусі. Але ми вже тоді знали, що робитимемо — із ще більшою силою, наполегливістю та креативністю просуватимемо українську культуру через візуальне мистецтво й дизайн.

— Чи питали ваші старші доньки, куди їдете?

А: Вони все знали. Їх у школі готували до повномасштабного вторгнення. Донька казала мені: «Якщо гахне, то у ванну треба тікати». І коло нас прилетіло в першу ніч, зовсім поруч, винесло перший поверх будинку на нашій вулиці.

— Як ви потрапили на навчання до Академії мистецтв у Відні?

А: Ми були з Каріною вперше у Відні ще студентками 2010-го. Потім 2018-го я їздила на одну подію, де було багато зустрічей, і мені різні люди не раз казали, що було б добре познайомитись із Грегором Розумовським (прямий нащадок останнього гетьмана Кирила Розумовського. — Ред.). Він дуже проукраїнський і добре підтримує митців. Та тоді особливо не було що йому показати. Я подумала, що колись час настане — і ми з ним зустрінемось. І, власне, коли ми приїхали 2022 року до Відня, я одразу написала знайомій і сказала: «Ти хотіла з Грегором нас познайомити? То ми вже готові».

У 2021-му в мене була велика картина «Територія дійсності безпідставна країна» про реалії України. Я закінчила її наприкінці 2021 року. Оскільки я ще займаюся татуюванням, то орнаменти мене зацікавили спочатку в цьому контексті. Мене привабила орнаменталістика й вишивка XVIII століття. Я вже тоді робила частини малюнків і ділилася ними в соціальних мережах. Коли вже їхали машиною до Австрії — я, спираючись на цю основу, прописала концепцію проєкту. І далі ми зрозуміли, що козацька старшина, останні гетьмани України й Грегор Розумовський як нащадок останнього гетьмана — усе зійшлося. Ми до цього йшли, а воно йшло назустріч нам.

— І ви зустрілись із Грегором Розумовським?

А: Ми приїхали 1 березня до Відня, а 2 березня вже зустрілися з Грегором, бо зробили проєкт і мали готову концепцію. Тож ми показали йому цю концепцію, поговорили. Через тиждень уже дооформили проєкт остаточно. Я намалювала Кирила Розумовського, якого ми подарували Грегору. Йому сподобалася наша концепція, і він пообіцяв показати цей проєкт комусь. А за тиждень ми отримали повідомлення від Віденської академії мистецтв: «Ми запрошуємо вас до академії». Через два тижні там стартував тримісячний курс Вероніки Дірнгофер, після якого мала бути експозиція. І темою обрали колабу. Нас запросили, попередивши, що професорка дуже строга. Але коли ми прийшли, то зрозуміли, що вона як наша третя сестра.

Ми навіть не знали про цю академію. До речі, це Віденська академія мистецтв, куди двічі не взяли Гітлера, а нас от узяли (сміються). Раніше ми не надто цікавилися європейським навчанням. Академія XVII століття, яка входить до п’яти найстаріших академій Європи й має свою неймовірну колекцію, де зберігаються оригінали Босха, приміром. Ми тоді вже зробили сайт. А картина «Територія дійсності» є алюзією до Босха. Коли ми це їм показали, то вони відразу до нас почали ставитись по-іншому. Працівники академії сказали: «На жаль, війна поставила вас у такі умови, що ви тут як студенти. Насправді ви наші колеги». Їх вразила й дизайнерська діяльність Каріни, і наш сайт, і алюзія до Босха. А далі нас постійно наводили як приклад для всіх. На курсі навчалися студенти зі всього світу, у нас була студентка навіть із Мадагаскару.

— Каріно, а ти у Відні розробляла колекцію одягу?

К: Так, у нас народилася назва: «І на попелі проростуть квіти». Насправді всі фактори зійшлися: були умови, наші ідеї, знайома шила, були швейні машинки та кімната з усім потрібним приладдям і столом для викрійки. Ми додали серії жилеток із ручною вишивкою якраз з орнаментом доби козацької старшини. А вже пізніше після відкриття виставки у Віденській академії мистецтв це сформувалося в серйозніший проєкт, який потім презентували в Україні (у Львові й Дніпрі) і двічі — у Венеції. Фактично, ми весь цей час, який перебували в Австрії, працювали над цим проєктом.

— Тобі важливо, коли ти створюєш колекції, орієнтуватися на тренди?

К: Зовсім від трендів я не можу вберегтися, хоча вважаю себе таким трошки аутсайдером, я люблю деконструктивізм: Ямамото, Кавакубо, Маржела. Це все-таки нішева культура зі своїм певним стилем. Апсайклінг на Заході сприймають більш природно, тому що в Україні немає проблеми переспоживання. Найімовірніше, дизайнери, які тут використовують апсайклінг, перебувають під впливом світового тренду. А там ти не можеш цим не займатися, бо дуже багато нових речей, але що робити зі старими? І зовсім по-іншому побудована система утилізації всього сміття: щоб просто його викинути, треба ще купу грошей заплатити. Апсайклінг я реалізувала в кількох моделях, які поїхали на Paris Fashion Week у жовтні 2023-го.

— Ви брали участь у Paris Fashion Week. Розкажіть детальніше про ваш шлях туди.

К: На Paris Fashion Week ми були в програмі не основних показів, але спільно через платформу Flying Solo. Це така платформа, яка представляє дизайнерів одягу на тижнях моди по всьому світу. Ми неабияк здивувалися, коли приїхали до Парижа, а там організатори зі Штатів та дівчата з Києва. І це просто свідчить про те, що Україна всюди. Ми дуже часто себе недооцінюємо тут. І зрозуміти це ми можемо, тільки виїхавши за межі країни й побачивши, наскільки ми професійні й скрізь присутні.

Сам показ не заради показу, як, наприклад, у Києві. У Ukrainian Fashion Week ми брали участь раз — тільки 2018 року. Це була теж така платформа для молодих дизайнерів, і був відбір. У Парижі ти надсилаєш колекцію, опис, фото. Розгляд триває дуже довго. Зо пів року, може, навіть трошки більше. Колекції ще немає, але це мають бути хоча б ескізи. Вони відбирають, а ти оплачуєш участь і приїжджаєш, привозиш усе із собою, моделей тобі дають. Загалом весь показ триває шість хвилин. Але сенс більше в тому, що потім ця платформа поширює інформацію, вона відбирає бренди за стилями й надсилає всі ці каталоги у світові видання: Vogue, Elle та інші. Також вони роблять великі проморолики, тож після самого показу ти отримуєш ще багато матеріалу. Тобто це все має сенс, звісно.

Один наш піджак із колекції швидко купили українці в Парижі.

— А які саме моделі ти представляла на Paris Fashion Week?

К: На цьому показі були представлені дві моделі з апсайклінгу. У цій колекції я використала інший принцип, аніж зазвичай. Вісім моделей всього, і кожна була зовсім різною. Один образ — це таке прев’ю до великої колекції, яка може повністю базуватися на ньому. Наприклад, костюм вибійчаний був на азійському хлопці-моделі, і йому пасувало, хоча цей костюм унісекс. Тобто на Paris Fashion Week представили вибійку, а ще показали нашу скіфську пектораль у вигляді аплікацій та друку на оксамиті. Був апсайклінг світшот, а також модель, повністю задрукована Аліниним живописом. У своєму одязі я використовую тільки принти сестри: це і графіка, і живопис, який я теж дуже люблю. Коли ми друкуємо на тканині повністю, виходить дуже унікальна історія виконання.

— А ти відчувала різницю ставлення до українців у Франції, Австрії до вторгнення й після?

К: Про нас нарешті дізналися. Та сама Академія вивісила дуже великий прапор на фасаді з надписом: Solidarity with Ukraine. Це була ініціатива викладачів і студентів, які стежили за подіями. І хоча Австрія — нейтральна держава, але такі мистецькі середовища й навчальні заклади були на боці України. А Росія чинить неправомірно й нецивілізовано щодо цивілізованої країни. Ясно, що про нас дізналися більше й до нас стали краще ставитися.

Австрія побачила інших українців, інших емігрантів, які переїхали тимчасово. Це дуже професійні в різних напрямах діяльності люди. Австрійці трошки здивувалися, що, виявляється, Україна — це не тільки заробітчани.

— У який момент ви вирішили повертатися в Україну і яке це було відчуття?

К: За весь час перебування, приблизно півтора року, ми в Україну приїжджали понад 12 разів, тобто майже щомісяця. До Ужгорода насправді не так далеко — 450 кілометрів. Наше життя було не на два міста, а на дві країни. А поїхали ми наприкінці 2023 року взимку: зібрали всіх трьох дітей, запакували машину доверху й уночі в туман вирушили додому. Це було абсолютно правильне рішення, та й зима минула без блекаутів. А навесні ми готували вже такі глобальні проєкти тут.

Два роки — така критична межа, коли ти маєш зробити висновок: або ти лишаєшся, або ти вже їдеш. Є такий європейський наратив, коли тобі не казатимуть, що «давай уже, може, додому». Але коли ти їхатимеш, вони не зупинятимуть. Тому все це було правильно і на особистісному рівні, і на глобальнішому рівні, адже трошки вже втрачався зв’язок з Україною. Надто інтегруватися в австрійське суспільство ми не прагнули, мову так і не пішли вивчати. Досі не розумію, як нам так удалося. І загалом були достатньо жорсткі умови. Ми люди волелюбні, ми так не можемо, тож вирішили, що час вертатися. Утім, наша мама живе в Австрії, тому це не остаточне прощання, а тимчасове. Діти їздять на літо туди. Ми ж набули контактів і зрозуміли, як можна працювати дистанційно. А коли ми тільки поїхали, уже в жовтні в нас було два дистанційні проєкти у Відні. І навіть цьогоріч організували постановку вертепу для місії ОБСЄ на Різдво, куди ми передавали 19 костюмів. Але жити там не для нас.

— Розкажи ще про проєкт «Ярослав та Інгігерда: Life Story — Love Story», який ви презентували на цьогорічному фестивалі високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage в Софії Київській.

К: Перший проєкт на фестивалі — це був наш майстерклас із вибійки, а другий, глобальніший, тільки почався і, я впевнена, ще триватиме, але не знаю скільки. Проєкт «Ярослав та Інгігерда» оснований на історії та періоді правління Ярослава Мудрого, історії його кохання й життя з другою дружиною — шведською принцесою Інгігердою. Часи Ярослава — розквіт Київської Русі, і цей період треба висвітлювати з різних боків. Проєкт триває менш ніж рік, тому що презентація його планувалася у Швеції, але все переносилося. Зрештою, його прем’єра відбулася на фестивалі в Києві в серпні. І я вважаю, що так мало статися. Ми не могли його презентувати десь в іншому місці, аніж безпосередньо у святині, де вони перебували й де поховані.

Ми з Аліною досліджували тему, ходили на велику докладну екскурсію з науковим працівником заповідника «Софія Київська», читали книжки. Ми мучили всіх працівників особисто, які нам надавали інформацію (сміється). Також консультувалися з дослідниками, письменниками братами Капрановими, бо вони якраз роблять серіал про Інгігерду, сподіваюсь цей проєкт також реалізується (Дмитро Капранов несподівано помер у квітні. — Ред.).

Основа проєкту, прем’єра якого відбулася на фестивалі Bouquet Kyiv Stage, — анімаційний фільм, під який грав живий сет Дмитро Радзецький, а акторка Катерина Кістень робила перформанс у ролі Інгігерди. До речі, Катерина вдягнула сукню апсайклінг. Вона читала лист, який не існував насправді, але міг би, — це шведська принцеса від свого імені розповідає свою історію. Величезна кількість інформації опрацьована, а сам фільм вийшов такий меланхолійно-споглядальний із символікою та метафорами про життя Ярослава й Інгігерди.